«Потрібно Україні відстояти себе та свою незалежність, дати по зубами ворогу», — інтерв′ю з Сергієм Лефором

Для всіх українців після 24 лютого життя поділилося на дві частина: до і після. Так сталося і з відомим чернігівським актором обласного академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка. Серед широкого загалу він здобув популярність, як актор серіалу «Швидка» на телеканалі НЛО TV. Це було до війни. Зараз Сергій військовослужбовець та волонтер, який більше за все хочу допомогти Україні перемогти у цій війні. Про те, як його настигла війна, перші кроки у волонтерстві та про свої спогади він поділився у інтерв′ю із нашою редакцією. − Як для вас почався повномасштабний наступ росіян? Розкажіть про той день, де і як Вас зустріла війна? − Як і кожного, 24 лютого до нас постукався сусід зі словами «Спускайтеся в підвал, почалась війна, нас обстрілюють.». Це було якось так… Ніхто не сподівався, всі розуміли, що може таке бути, але усвідомити те, що воно відбудеться прямо завтра ніхто не міг. Було неочікувано. Важко згадати, які були відчуття, якщо чесно, було щось таке незрозуміле і паніка. У той момент я не вірив, що це відбувається, але потихеньку приходило усвідомлення того, що воно так і є. − Чому ця війна почалася? Що ви думаєте про це, як собі пояснюєте? − Власне, ця війна продовжується. І, історично, так склалось, що вона вже триває довго, та з певними пауза. Відбувається вона, тому що потрібно вже решті-решт поставити крапку між цими стосунками. Потрібно Україні відстояти себе та свою незалежність, дати по зубами москалям, щоб вони від нас відчепилися. Допоки цього не відбудеться, нам потрібно буде воювати і воювати. Якщо народ Росії був би сміливим, то цього може б і не відбулось. Але те, що Україна вільна держава, потрібно показати російським загарбникам і усьому світу. − Коли будо прийняте рішення зайнятися волонтерством? I чому, яка була ваша внутрішня, особиста мотивація? − Коли це все почалося, війна застала нас в Чернігові. Росіяни підійшли до міста дуже швидко, а відстань-то невелика. Рішення зайнятися волонтерством з′явилося десь на третій день, коли прийшло розуміння того, що не можна просто сидіти у підвалі і чогось чекати. Ми знайшли волонтерський центр, назвам його так. Це був підвал, де зібралися люди і почали робити справу – допомагати і військовим, і цивільним. У мене взагалі тоді був план, почекати три дні, аби побачити, як воно буде далі, і починати діяти. І ось на третій день ми зрозуміли, що сидіти і нічого не робити, це не вихід. А коли ти займатися роботою, ти не панікуєш, і страх відступає. − Кому найчастіше допомагаєте? Та з ким співпрацюєте? − Зокрема, ми зосереджуємось суто на військових, тому що не буде військових, то не буде і цивільних. А допомагаємо найбільше силам, котрі були в Чернігові, зокрема, це перша танкова бригада, ці хлопці практично врятували Чернігів. Окрім них, було багато і артилеристів, і прикордонників. Ми намагаємось допомагати всім. Крайні два рази, що ми їздили на Схід, то це були хлопці з першої танкової бригади, які стояли в Чернігові і зараз боронять нас в східному напрямку. Наразі, співпрацюємо з багатьма волонтерами. Почнемо з того, що в Чернігові було організовано велике об'єднання, котре називається «Балсанка». Це об'єднання з п′яти громадських організацій. Так само по Україні є фондів багато волонтерських об'єднань і груп, які допомагають нам, а ми стараємось допомогти їм. Серед них і громадська організація «Сильно». Волонтерська родина цілої України дуже велика. Ми зустрічаємо на Сході і наша родина щоразу міцнішає. Якщо ми щось не можемо знайти, ми запитуємо в інших організацій, вони нам допомагають або дають контакти, де це можна дістати. Таких організацій багато на Західній Україні, в Запоріжжі, в Києві та в Дніпрі. Тому стараємось співпрацювати майже з усіма, а кого не знаємо, то знайомимся, запитуємо, чим ми можемо бути один одному корисні і тримаємо зв'язок. − Чи була якась історія, яка сильно Вас вразила? Розкажіть про неї. − Коли в Чернігові не було ні води. ні світла, один прикордонник Артем Сер подзвонив і попросив лак для волосся, від чого я дуже здивувався і запитав, навіщо йому лак для волосся, на що він відповів: «Приїзди і я тобі покажу.». Хлопці набрали води в сусідньому підвальному приміщені, там тонесенькою цівкою водичка текла. Сер набрав в армійську флягу водички, обмотав дотиком лак для волосся, поставив ватку, капнув на неї спиртом, підпалив і таким чином закип′ятив воду. І от ми вперше, напевно, за три тижні попили дійсно смачної кави. І це мені запам'яталося надовго. − На які потреби та яким чином Ви збираєте кошти? На яку суму був найбільший донат? − Ми збираємося кошти на різні потреби. Ми їх ділимо, визначаємо пріоритетність тих чи інших запитів. Збираємо в першу чергу на авто, оскільки ми граємо в мобільну оборону, і хлопцям потрібно бути мобільними. Спочатку це авто, а потім, коли ми збираємося везти до кордонів, то ми приймаємо запити, здебільшого, це амуніції, рюкзаки, підсумки, тепловізори та приціли, доходимо до одягу та взуття, в завершення – їжа та засоби гігієни. Ми беремо запит та розмірковуємо, скільки нам потрібно грошей. Наступним кроком робимо пост у фейсбуці, де просимо людей допомогти і таким чином збираємося. Найбільший донат – це 3200 доларів на авто для першої танкової бригади. Історія також була цікава. Ми відкрили збір, назбирали приблизно 20 тисяч. Потім подзвонили люди і кажуть: «Ви ще збираєте?». Ми відповіли, що так, тоді вони запитали, скільки грошей потрібно, щоб закрити збір, це було приблизно 3 тисяч доларів. Вони кажуть: «Без питань, приїжджайте і забирайте.». Вони знаходилися в Києві. Мій товариш з Києва забрав гроші. Наступного дня ми вже їхали за автівкою. Зустрілися другом, я перераховую кошти, а там 3 100 доларів. Я дзвоню до тих людей, аби перепитати, яка там мала бути сума. Вони запитали, чи може щось не так, чи там менше. А я відповідаю: « Та ні, тут на 100 доларів більше.». А у відповідь: «То так має бути, то вам, хлопці, на соляру.». Отож, найбільший донат був 3 100 доларів. − Зараз ви більше військовослужбовець чи все-таки волонтер? Як ви це все суміщаєте? − Почнемо з того, що я і волонтер, і військовослужбовець. Оскільки в самому місті зараз не ведуться активні бойові дії, то є більше часу, який можна приділити для волонтерства. Тому зараз більше справ волонтерських. Насправді поєднувати це було не важко, я просто виконував швидко задачі від командування наскільки це було можливо і дуже багато працюю і працював онлайн в телефоні з багатьма організаціями. Насправді, головне. все правильно зорганізувати, запустити механізм, і він буде працювати. — Як змінилися потреби бійців на передовій на початку війни і зараз? Що бійці просять у волонтерів сьогодні, в чому є дефіцит? − Якщо взяти початок війни, то потрібно було все: від засобів гігієни до тепловізорів. Їжа також потрібна була на початку війни, це зокрема у Чернігові. Зараз бійці не просять їжу та одяг, де-не-де просять додаткову форму на зміну. Наразі актуальними залишаються автівки та засоби зв'язку. Тепловізори влітку не дуже просять, більше просять нічні приціли. Багато хто просить бронеплити, щоб поміняти з важких, які в них є, на більш легкі та сучасні. Інколи просять підсумки, рукавички, їжу у залізних банках, щоб довше могла стояти, і звичайно, солоденького. В кожному підрозділі різні потреби, різний дефіцит. Наприклад, до нас звертались хлопці, говорили, що в них не має чого їсти. Це взагалі в голові не викладалося, це означає, що в них погано працювало забезпечення. У інших хлопців повно всього. Якби ще наші хлопці не такі скромні були. У них щось випитати, що їм потрібно, треба три рази дзвонити і постійно нагадувати. Дефіцит є в хороших раціях і дронах. — Були моменти вигорання чи розпачу? Як ви з цим справлялися? − Були в мене моменти вигорання, і розпач був. Воно виникало через те, що ми не могли допомогти. Знаєте, коли до вас звертаються з потребою, а ви чисто фізично не можете допомогти, мене це дуже сильно коробило. І це було дуже неприємно. Від того і розпач був. Були моменти, коли роботи було дуже багато і все затягувалося прямо до ночі. Як відпочивати? Я не знаю, що це таке. Коли мені говорять, що треба відпочити, то я запитую: «А що робити потрібно?». Лягти і нічого не робити ти не можеш, бо є ще служба, і якось в тонусі потрібно бути. Допомагали фізичні навантаження. Ти якимсь чином виходиш із цього стану. Ще допомагало вміння делегувати справи. − Ви згодні з виразом, що війна і екстремальні події проявляють в людині всі найкращі і найгірші якості? Доводилось бути свідком таких прикладів? − Звичайно, я думаю у кожного таке було. Люди змінюються на очах. Із них вилазить їхній всесвіт. У когось він хороший, а у когось не дуже. От війна насправді показала, хто є хто, хто чого вартий. З цим я абсолютно погоджуюсь. У мене за війну помінялось коло спілкування, і скажу, що за час війни, цієї активної фази, я знайшов більше друзів в Чернігові, ніж за 5 років, що я тут жив. − Після війни повернетесь до акторської кар′єри чи можливо будуть інші плани? − Я, якщо чесно, поки про це не думаю. Десь таке закладається, мені б хотілося щось грати. Мабуть, повернусь, але перше, що стоїть в мене в планах, це зробити максимум для нашої перемоги. Тому спочатку потрібно виграти війну, а потім будемо вирішувати. − Чому ми переможемо у цій війні, і що Україні, українцям потрібно для перемоги? − Тому що ми сильна нація, за нами правда, за нами сила, з нами ЗСУ, тому в нас немає іншого вибору. Ми мусимо поставити в цьому крапку. Нас підтримує цілий світ, тому, я гадаю, ми переможемо. А що треба зробити, щоб перемогти? Багато чого, але те, що ми об'єднались, це вже фактично перемога. Треба продовжувати допомагати збройним силам, потрібно відстоювати цінності гідні нашого народу, пам'ятати історію, вести переговори, дякувати за допомогу нашим партнерам. Я думаю, цього буде достатньо. − Коли і як може закінчитися ця війна, на вашу думку? − Вона може закінчились навіть під час нашої розмови, але я в цьому не впевнений. Мені здається, що війна закінчиться тоді, коли орки отримають по зубами, коли в них закінчяться снаряди, коли люди росії, зрозуміють що їх весь цей час обдурювали, і хоч щось зроблять, хоч мінімальний бунт чи якусь революцію. Варіантів безліч. Сподіваємось на краще, готуючись до гіршого. Ми зараз вже починаємо готуватись по трохи, тому що треба готуватись до цього, а там вже як буде. − Що побажаєте чернігівцям? − Побажати мирного неба над головою, любові, добра та миру. Хочу також нагадати, що війна ще не закінчилась, жити потрібно, а розслаблятись не можна. Треба вірити і допомагати ЗСУ. Джерело: 0462.ua