У 2014 році Юлія Дудишева переїхала з Криму на Чернігівщину і нині дарує тут затишок тим, хто його найбільше потребує – дівчина запустила волонтерський проєкт «Затишок для ВПО» та перетворює закинуті будинки на затишне житло для людей, що втратили домівки через війну.
Розповідають історію про Юлію на своїй сторінці у Фейсбук Goodacity.
«Мене звати Юля і я лікую старі меблі та роблю затишними страшні інтер'єри. Сама родом з Криму. Наразі проживаю в мальовничій Сосниці на Чернігівщині, яка дає мені бажання творити…»
Це історія про те, як тепло душі стає теплом людських осель. Про відновлення не лише будинків, а й відновлення віри в людей і світ навколо… І про неймовірну дівчину, чиє серце – це майстерня, де народжується відновлення, затишок, і, що найголовніше, – надія.
«Людям, чиї домівки забрала війна, важливо не просто мати дах над головою, а щоб і на новому місці їх дім був затишним. Щоб там було щось таке тепле, домашнє і рідне, що би давало їм енергії та сили. Для того, щоб їм це створити, не потрібно великих коштів, а насамперед – велике серце», – переконана вона.
Гортаємо світлини Юлиних творінь. Подружки-тумби Горпина і Хвеня, елегантний джентльмен – стіл Вільям, стильні табуретки Біба і Боба і вишукана красуня – етажерка Жозель… Одні імена чого варті – і краса ж яка неймовірна! Хто, дивлячись на них, відгадає, що усі вони колись були… пошарпаними «списаними» меблями, які Юлія оживила і повернула до життя!
З її світлин, дописів, фото та відео неможливо не помітити, скільки у ній внутрішнього світла і тепла. Той затишок, який вона створює, неможливо створити без такого ж неймовірного затишку в душі.
«Це називається редизайн, я ж скажу простіше – мені подобається давати другий шанс старим речам, – усміхається дівчина. – Ця любов «родом» ще з дитинства, яке припало на тяжкі 90-ті з безгрошів’ям і тотальним дефіцитом – якщо ти хотів удома чогось красивого, треба було майструвати його самотужки!
З чого усе почалося? Ще підлітком була уже «на ти» зі стамесками та столярними інструментами, самотужки оновила удома стару табуретку, перетворила старі викинуті двері на двері до своєї дитячої… Але найбільш активно зайнялася дизайном у дуже непростий період життя – у 2011 році захворіла мама, їй поставили діагноз онкологія, прогнози були дуже невтішні… Треба було чимось надихати і відволікати її – мамі завжди подобався дизайн, тож ми з нею після хіміотерапії дивилися різні відео на цю тему, а тоді бралися втілювати побачене в життя. Окрім Бога, друзів – було ще таке лікування улюбленою справою. Я пропонувала: «Мамо, а пішли, наріжемо сухої виноградної лози і зробимо з неї абажур! Минуло 12 років, і це й досі улюблений мамин абажур – а сумні прогнози, на щастя, не збулися. У нас вдома в Криму на стінах – написи, які робили ми з мамою: «Любов», «Радість», «Мир» – як найбільші цінності нашого життя.
У березні 2014 року я приїхала на Чернігівщину. Приїхала у Сосницю – а надворі мороз страшенний, до мінус 30, мені після тепліні у Криму так незвично… Але серце защеміло від довколишньої краси, сподобалися добрі, приязні люди – і вирішила, що осяду тут.
Освоювалася, звикала, працювала менеджером в одному з чернігівських видань, а для душі займалася редизайном. Знайшли із подругою стару поличку – її хтось виставив геть як уже непотрібну, а я відреставрувала… Потім дала нове життя добряче-таки пошарпаним стільцям, столу і «ледь живому» серванту. Перетворила стару занедбану хату, у якій 17 років ніхто не жив, на затишну майстерню. Подруга переконала завести Інстаграм, щоб викладати там світлини своїх «меблевих перетворень». Робила, знімала, викладала – не для когось, не заради «лайків» чи підписок, а для себе насамперед.
Аж в лютому 22 війна… Наша Сосниця до квітня було в окупації – непрості часи… Але люди згуртувалися і допомагали одні одним – ділилися і підтримували, хто чим міг. А після деокупації у громаду почали прибувати внутрішньо переміщені особи, які рятувалися від активних бойових дій в інших регіонах. Коли мої друзі-переселенці переїхали з одного місця на інше, я вирішила допомогти їм із облаштуванням житла, яке вони орендували – воно було у сумному стані, і захотілося допомогти їм створити затишок. До того ж було цікаво спробувати сили не просто в редизайні меблів, а з «підручних матеріалів» і за мінімум коштів оновити і оживити увесь інтер’єр приміщення.
Я дала волю своїй фантазії і втілювала в життя всі найсміливіші, найбожевільніші ідеї: ми разом клеїли на підлогу шпалери і заливали їх лаком, давали шанс старим речам, власноруч робили люстру з яєчних лотків і багато інших «вар’ятств»… І коли показали в Інстаграмі фото та відео «до» і «після» – багато хто просто не повірив, що це одна і та ж кімната, настільки разючою була різниця! При цьому коштів ми потратили зовсім небагато: усе перетворення обійшлося у три тисячі гривень за матеріали. Так, у нас війна, тут не до дорогих ремонтів, але трохи підклеїли-підмазали, і грошей не потратили, але набагато світліше і веселіше у приміщенні стало, і на душі в людей теж веселіше!..
А коли робота над облаштуванням житла для друзів була завершена, я зрозуміла, що хочу ще! Хочу продовжувати допомагати створювати затишок людям, які залишили свою домівку через війну. Власне, так і народився проект «Затишок для ВПО». Суть його у тому, абина волонтерських починаннях допомогти зробити оселю затишною тим, хто цього особливо потребує – переміщеним особам та тим, чия оселя постраждала під час війни.
Дуже мене розчулила історія літньої пари з Ізюма – з дому під нещадними обстрілами вони їхали "на три дні", не взявши з собою майже нічого. Пройшли дні, місяці… Згодом дізналися, що дому вже немає. Де вони тільки не жили, врешті переїхали у Сосницю, у 60 років влаштувалися на роботу і почали все з нуля. Родичі віддали їм стареньку хату, де багато років ніхто не жив. Вони такі скромні – нічого не просили, хоч у хаті не було ні води, ні холодильника, а спати доводилося на проїдених мишами диванах. Я з ними познайомилася і зрозуміла – хочу допомогти цим людям. Тим більше, що вони не сиділи, склавши руки, а вже й самі взялися щось міняти-облаштовувати… Мої підписники переконали мене відкрити банку для того, щоб усі охочі могли допомогти цій парі – і завдяки зусиллям багатьох неймовірних людей нам це вдалося!
А проєкт «Затишок для ВПО» набрав таких обертів, що довелося прямо «кастинги» серед охочих на перелаштування інтер’єру проводити – я ж працюю безкоштовно і в моїй «команді» є тільки я.Нині заявок на участь у проекті є дуже багато – до нас у громаду приїхало багато людей із прикордоння Чернігівщини: вони рятуються від щоденних обстрілів, приїжджаючи сюди, і потребують допомоги, щоб облаштовуватися на новому місці.
Я щаслива, що добро поширюється, що мій проєкт когось надихає і нині у нього уже є послідовниці: дівчатка-підписниці мені написали, що теж хочуть допомагати, творячи затишок в оселях. Мені якраз написали із проханням допомоги декілька родин із Києва, і дівчата взялися за реновацію їх житла! Як написано у Біблії: «Не відмовляй у добрі тому, хто його потребує, якщо у твоїй силі допомогти». Дуже приємно бачити, що у світі ще є багато добрих та чуйних людей!
«Хочеться робити світ кращим. Я – людина віруюча і живу за таким принципом, що набагато більше щастя віддавати, ніж брати, – каже пані Юля. – Коли ти даруєш щось людям, віддаєш, коли бачиш їх щасливі очі, то всередині з’являється щастя. Мені не хочеться, щоб добро було бумерангом і поверталося саме до мене. Хочеться, щоб це була естафета любові та добра, щоб люди відчували, що коли вони щось дають, вони корисні і допомагають іншим. Кожен із нас може бути ланкою цього ланцюга добра».
Фото Наталії Ващенко та з архіву Юлії Дудишевої
Хочете швидше дізнаватися про найцікавіші і найважливіші новини?
Приєднуйтесь до наших каналів:
— в TELEGRAM
— у VIBER
— в INSTAGRAM
Тут тільки найактульніші відео, новини та історії Чернігова!
Джерело: 0462.ua
