«Щоб затулити дірку в газопроводі, довелося «позичити» шкарпетку споживача з обстріляного балкону», — Борис Іванищенко, слюсар аварійної служби «Чернігівгазу»

Борис Іванищенко працює в «Чернігівгазі» 10 років, з них 7 – слюсарем на «аварійці». За цей час, каже, були різні випадки, звик до всякого. Мабуть, саме це дозволило і під час бойових дій бути зібраним та чітко виконувати завдання. «Я не ділив, війна це чи ні. Аварійна ситуація технологічно і під час бойових дій, і в мирний час – це, по суті, одне й те саме. Тільки зовнішні обставини та умови роботи різні. Це вже психологія, коли думаєш, що це ж війна. І у мене, мабуть, спрацювали захисні механізми психіки – їдеш чи йдеш і робиш, робиш, робиш те, що повинен. Наша задача була одна – усувати аварії, лагодити пошкодження і зберегти мережі, щоб у людей був газ. Приїздиш на місце обстрілу, а люди зі сльозами просять – зробіть що можете, тільки щоб газ не зник. Тому робили все можливе, щоб ремонтувати навіть, здавалось би, критичні пошкодження. По суті, в Чернігові лише газ і залишався протягом всієї блокади й обстрілів, за винятком тих місць, які були зруйновані вщент. І люди кажуть – ой, бідулічка показала, наскільки ваша робота треба. Бо воду ще якось можна було знайти – в колодязях, навіть у річці. А якщо нема на чому її скип’ятити, чи як зігрітися – то що робити?», — каже Борис. 24 лютого зранку його розбудила сирена. Борис каже, одразу зрозумів, що це за «музика». Відчував, що росія таки вдереться до України з повномасштабною війною, але вірити не хотів до останнього. «Росія з нами воює ж з 2014 року. Ми на мирних територіях розуміли, що йде війна, але не розуміли, що таке війна. Зрозуміти це можна лише відчувши, на жаль. І я б нікому не побажав такого розуміння. Ми безмірно вдячні нашим військовим, що вони не впустили російські війська в місто. Що моя родина, мої діти вціліли. Коли ми побачили те, що відбувалося в окупованих містах і селах, що сталося з Маріуполем – це жахливо. Тому я ціную, що вижили мої рідні, що вцілів мій дім. А от від дачі в районі Кільцевої нічого не залишилося», — розповідає Борис Іванищенко. Він разом з родиною залишився у місті, бу тут – його дім, його земля, його робота. Жити на час бойових дій переїхали з багатоповерхівки у приватний сектор на околиці, думали, так буде безпечніше. Але й там опинилися під вогнем росіян, які били по позиціях українських військових за містом. «Коли міст через Десну росіяни з літаків бомбили, ми там недалеко жили – оце, напевне, найстрашніше було. Лежали в хаті на підлозі, а воно підкидувало і нас, і хату. Звідти на роботу їздив, на зміни. Найнебезпечніше було вночі їздити, під час авіанальотів. Вдень у порівнянні з цим нам вже здавалося майже дріб’язком. Хоча страшнувато було ще в той день, коли росіяни розстріляли з важкої артилерії чергу за хлібом у Чернігові. Тоді загинуло 14 людей – мирних людей, які просто прийшли за хлібом. Ми працювали якраз в тому районі. Тільки на одному будинку усунули аварію, біжать люди – їдьте он туди, вже туди прилетіло. Був такий день, як в сюрреалістичній каруселі. Чуєш, що прилетіло – значить, не в тебе. Приїхали на один будинок – лежить поряд велосипедист, вже накритий. А ти просто робиш-робиш-робиш, не зупиняєшся. Матеріалів для ремонтів нам, на щастя, вистачало. Усували витоки будь-якими можливими способами. На одній адресі було 5 пробоїв від мін. Метрах на п’яти висоти працював. А воно свище і свище з усіх боків, там як крайня лінія була. Високо – зістрибнути наче не зістрибнеш, коли летить, а спуститися не встигнеш. Я дірку в трубі мав чіпком закрити. Ставлю його, а воно травить, діаметр малуватий. Злазити нема коли. Дивлюся, на балконі шкарпетки висять чиїсь, скло балконне вибите. Кажу сам собі – вибачте мені, люди добрі. Дотягнувся, взяв шкарпетку ту замість ущільнювача, аварію локалізував. Так і працювали. У нас тоді посад якби й не було. Не було коли між собою ділитися, хто що має робити, ділитися на начальників та підлеглих. Дуже допомагало психологічно, що голова правління з нами була постійно, щоранку проводила зустріч», — пригадує Борис. Каже, після перемоги буде дуже сильно радіти – так, що навіть трохи боїться сили цієї радості. А ще поїде на риболовлю. А поки залишається на своєму робочому посту, аби разом з колегами тримати енергетичний фронт. До Перемоги Україні. Джерело: 0462.ua