Полотно майбутньої перемоги складається з сотень тисяч облич. Від початку повномасштабного вторгнення все більше цих прекрасних, світлих облич – жіночі. Сьогодні наша співрозмовниця – офіцер групи психологічного супроводу та відновлення старший лейтенант Людмила Ковальчук-Осипенко.
«Культурне дозвілля військових – місточок, що з’єднує сьогодення з довоєнним минулим»
— Пані Людмило, як давно ви служите в лавах Збройних Сил та що спонукало до цього?
— Це було виважене, усвідомлене рішення. Не планувала бути великим воїном, просто хотіла бути корисною й робити те, що люблю й вмію. Але у 2014-му перша спроба зазнала невдачі. На той момент обов’язково потрібно було мати фах: бути зв’язківцем, медиком абощо. А я мала лише вищу освіту психолога, цього виявилось недостатньо. У 2018-му мені все ж вдалося стати військовою. До 2022 року я служила оператором відділення обліку мобілізаційної роботи — це була єдина доступна посада, яка не вимагала бойового досвіду. А до роботи за спеціальністю мене спонукали трагічні обставини. Чернігівщина, початок повномасштабного вторгнення, перші загиблі, облога, окупація… Я почала спілкуватися з родинами загиблих та полонених — зрештою психологічний супровід був на мені. Старалася робити все, що в моїх силах: і як психолог, і просто як людина. Вже згодом, у 23-му, з’явилася нагода поїхати на курси перепідготовки та отримати офіцерське звання, і я не вагалася. Обрала для себе спеціальність «Морально-психологічне забезпечення». Це не лише про психологічну допомогу, мораль та дисципліну, а й про організацію культурного дозвілля для особового складу, якщо дуже стисло.
— Хоч ми зараз і не говоримо про «повести за собою військо в бій», але все ж офіцер – особа командного складу. Чи зіштовхувались ви з упередженнями, пов’язаними з тим, що ви – жінка?
— Та звісно, це було чи не найперше, що я почула (посміхається). Навіть на другий рік повномасштабного вторгнення побутувала думка, що жінка не може бути офіцером, командиром. Багатьом хлопцям це було важко усвідомити. Вони наїжачувалися, сперечалися. Дехто навіть ходив до начальника штабу, жалівся, що я змушую ходити на екскурсії та концерти (сміється). Коли хочеш хоч трошки відволікти військових від службових задач, урізноманітнити їх дозвілля й відтак заощадити їх психічний ресурс, вони нерідко вмикають такого «активного їжака». Бо ж у вільну годину хочеться полежати тюленчиком на дивані, щоб ніхто не займав. А тут я зі своїми активностями. Це викликало супротив… Але нічого, звикли.
— Як вдалося пробити цю кригу?
— Мабуть, вода камінь точить. До кожного треба шукати індивідуальний підхід. Одні відразу погоджуються, інші кажуть: «Нащо воно мені треба?» Але культурне дозвілля військовим необхідне! Це той місточок, що з’єднує сьогодення з довоєнним минулим. Одного дня усі воїни повернуться до цивільного життя, і якщо за роки війни не випадуть з нього остаточно, буде легше буде адаптуватися. Я це й по собі можу сказати. Якби замкнулася виключно на роботі, не знаю, у що б це могло вилитися. А так я, окрім того, що організовую заходи для особового складу, й сама постійно відвідую різні культурно-мистецькі події, а ще граю у Театрі Ветеранів, пишу вірші та багато фотографую.
«Люблю фотографувати побратимів за роботою, коли можна «схопити» їх справжніми»
— Вас, до речі, майже завжди можна побачити з фотокамерою. Це частина роботи чи просто поклик серця?
— Я мріяла про фотоапарат ледь не з моменту, відколи себе пам’ятаю. Вже не скажу, скільки мені було років, коли у нас вдома з’явився перший фотоапарат — плівкова «мильниця». На ту плівку знімали все: від першого вересня до останнього дзвоника, і ще встигали зробити декілька кадрів з Нового року та Дня народження (сміється). Але мені завжди хотілося мати ще якісь світлини, окрім моментів свят та урочистих подій. Хотілося зберегти все, що мене оточує: все красиве, незвичне, надихаюче. Тому мій перший цифровий фотоапарат хоч і мав якихось 12 мегапікселів, але здавався справжнім чудом, бо я могла досхочу фотографувати все, що хотіла.
— А що найбільше хочеться фотографувати зараз?
— Щасливих людей, які не позують, а просто живуть це життя попри всі негаразди. Наприклад, люблю фотографувати побратимів за роботою, коли можна «схопити» їх справжніми, зафіксувати цей момент. Шкодую, що багато чого не сфотографувала протягом 22-го року просто для себе. Я з початком повномасштабної війни взагалі ніби «вимкнулася». Не могла фотографувати. Мабуть, від стресу… Мене фактично змусили взяти камеру знову.
— Що до цього спонукало?
— Потрібно було фотографувати похорон військового, якого я добре знала. Він був медиком, пішов служити ще до повномасштабного, багато чого бачив та вмів. Я справді пишалась і пишаюсь цією людиною, бо він був справжній в усьому. Його мама не хотіла, щоб робили ці фотографії, але, з іншого боку, розуміла, що це потрібно. Я пояснила їй, що не буду знімати зблизька або, Боже збав, робити якісь недоречні кадри… Це не етично, як на мене, щодо тих, хто втратив близьку людину й переживає горе. В такому стані інколи потрібно побути на самоті, щоб ніщо не заважало, не відволікало. Але дуже часто ми бачимо, як знімки людини в розпачі, горі, сльозах над труною фактично вірусяться в мережі й забивають собою інформаційний простір. Людина рано чи пізно повертається до соцмереж, прогортує всі ці фотографії, які лізуть з усіх шпарин, і їй знову стає нестерпно важко. Тому, коли мені доводиться фотографувати похорони, я ніколи не беру крупні плани, не полюю за чужим горем. Інколи показати, скільки людей прийшло віддати останню шану загиблому, можна, просто сфотографувавши заповнений свічник біля іконостасу.
«Ймовірно, з фронту повернеться вже не та людина, яка пішла на війну»
— На ваш фаховий погляд, з якими складнощами психологічного плану військові зустрічаються вже зараз і з чим зіштовхнуться, коли війна закінчиться?
— Можу відверто сказати: наше суспільство не готове до того, що станеться, коли ветерани та ветеранки повернуться з фронту. Воно вже зараз не справляється, хоча би тому, що побутує шкідливий наратив: «От повернуться наші хлопці з війни й наведуть порядок!» Це про інфантильність насправді, й це можна перекласти як: «У мене лапки, я робити нічого не хочу, хай за мене зробить хтось дорослий та сильний… Хто б це міг бути… Точно — військові!» Але у військових ніхто не спитав, чого вони хочуть після повернення. А хочуть вони стабільності та можливості нарешті зайнятися власним життям, родиною та здоров’ям, а не вирішенням глобальних проблем. Це цивільним треба готуватися до повернення військових та створювати умови для них, а не навпаки.
— З чого ж варто починати?
Хоча би з усвідомлення: ймовірно, з фронту повернеться вже не та людина, яка пішла на війну. Інтеграція ветеранів у суспільство, насамперед, починається з родини. Величезна кількість жінок і чоловіків зараз чекають на своїх коханих. А ці кохані повертаються у відпустку – й вони вже зовсім інші у поведінці, побутових звичках тощо. Наприклад, раніше чоловік був домосідом, любив проводити вільний час з дружиною під боком, за смаколиками та фільмом. А тепер йому постійно треба кудись бігти, щось робити, з кимось бачитися. Дружина ж до таких змін не готова. Вона намагається повернути все, як було, сердиться, свариться. А варто не ламати партнера, а спробувати полюбити його заново, відкрити нові якості, нові сторони. Також дуже важливою є підтримка. Воїнам не потрібні жалість та голосіння на кшталт: «Мій біднесенький, ой-ой-ой, що ж тобі довелося пережити!» Варто усім своїм виглядом показувати: «Я тобою пишаюся. Ти для мене найкращий, ти робиш дуже важливу роботу». І неважливо, яка це посада. Наприклад, він чистить на кухні картоплю, забезпечує гаряче свіже харчування своїм побратимам – і це не менш важливо, ніж якби він був стрільцем або танкістом.
— А що робити, коли не просто йдеться про зміни у звичках та поведінці, а ще й з’являються нетипові реакції? Наприклад, військовий не може знаходитись у приміщенні, де закриті двері, або спати на ліжку, якщо воно стоїть біля вікна?
— Якщо людина проговорює якісь подібні специфічні речі, варто обов'язково зважати на це. Це не дурня й не примхи, це справді може бути життєво необхідним для відчуття безпеки. Я, наприклад, досі не можу йти однією стороною конкретної чернігівської вулиці, тому що в березні 22-го року знаходилась там під час авіанальоту на місто. Пройшло вже чимало часу, але варто мені зайти туди, я згадую… Так само, не хочу повертатися на пішохідний міст зі схожих причин. Мені важко, мене це тригерить. Відповідно, можете собі уявити мою реакцію, якщо хтось буде наполегливо пропонувати мені прогулятися там, ігноруючи мої відмови. Тож якщо вас просять не зачиняти двері в кімнату – не зачиняйте. Просять переставити ліжко – переставте разом, пошукайте комфортне розташування. Перелаштувати себе можна, це не смертельно. А ще можна пошукати разом якийсь компроміс. Можливо, ці двері не обов’язково мають бути розчинені навстіж, а достатньо просто залишити шпарину або завісити тканиною. Йдіть у діалог, компроміс знайдеться майже завжди.
«На війні ніхто не «вбиває людину». Там знищують ворога»
— Як екологічно комунікувати з військовими? Про війну та взагалі.
— Якщо говорить – слухайте. Якщо не хоче говорити – не розпитуйте. Допомагати варто, тільки запитавши, чи потрібна ця допомога. Торкатися можна, тільки якщо точно знаєте, що людина вам це дозволяє. А ще дуже важливо сприймати ветеранів після поранень такими, які вони є, без жалості.
— Можливо, є якісь стоп-теми, яких взагалі не варто торкатися?
— Варто уникати фраз на кшталт: «Ух ти, молодець, я так не зміг би!» Ти не знаєш, що ти зміг би в тій ситуації, в якій був співрозмовник. Абсолютно заборонена тема — «А скільки людей ти вбив?» На війні ніхто не «вбиває людину». Там знищують ворога, крапка. Не можна питати: «Чи страшно тобі було стріляти в людину?» В людину там ніхто не стріляв. Стріляли у ворога. Захищалися. Не можна говорити: «Я тебе розумію», бо навіть коли двоє людей опиняються в однаковій ситуації, у них може бути різна реакція, й це матиме різний вплив на особистість. А ще мені би хотілося наголосити на не очевидному, але дуже важливому. Наші люди полюбляють «спричиняти щастя». Тому військового або військову можуть розпитувати, чому вони — такі молоді, хоробрі й гарні — не мають пари. Можуть сватати, шукати наречених, бажати на День народження діточок, як в небі зірочок… Наполегливо прошу цих тем не торкатися взагалі, якщо людина сама не почне! Як мінімум, тому що ми не знаємо всього, що їй довелося пережити. Особливо це стосується звільнених з полону. Незалежно від статі, українські військові часто піддаються не лише фізичним тортурам, але й сексуальному насильству у російському полоні. Тож не факт, що після пережитого людина взагалі колись захоче повернутися до сексуального життя. Або ж просто фізично не зможе: на жаль, відомі випадки кастрації військовополонених. Тому піднімаючи ці теми навіть з найкращих міркувань, ми можемо завдати великої шкоди. Краще утриматися.
«Не завжди у ветерана є видимі ознаки поранення»
— Чимало воїнів повертаються з війни травмованими не лише фізично. Візьмемо як приклад посттравматичний стресовий розлад. Чи можна чимось допомогти в момент, коли воїна «накривають» флешбеки про війну посеред мирного міста?
— Перше й головне: якщо не впевнені, що можете чимось бути корисним, краще взагалі не чіпайте. Ваші емоції, сльози, паніка, метушня можуть зробити ще гірше. Бачите, що людина, очевидно, у критичному, гострому стані, — не вагайтеся та викликайте «швидку». Якщо ж впевнені в своїх моральних силах, можете запропонувати допомогу, попередньо запитавши про це. Питання на кшталт: "Як тебе звуть?», «Скільки тобі років?», «Де ми зараз знаходимося?» — допомагають повернутися в стан «тут і зараз». Якщо людина дезорієнтована, простими словами, спокійно та приязно пояснюйте: «Ми з тобою знаходимося зараз в автобусі. Цей автобус їде містом Чернігів. За вікном вулиця Княжа» і так далі. Так ми прив'язуємо людину до місця, заземлюємо. Вона починає розуміти, що це не Донецьк, Попасна або Торецьк, а безпечне тилове місто, і зараз ніщо не вибухає й не стріляє. «Я тут, я з тобою, я нікуди не подінуся, я буду поруч стільки, скільки треба. Ти пам'ятаєш, як тебе звуть?» — повторюйте ці запитання, чекайте реакції, відволікайте. Неважливо, чи це близька людина, чи незнайома: не кидайтеся обіймати, не хапайте за руки. Це може затригерити ще сильніше й спровокувати неадекватні реакції. Краще запропонуйте: «Дивись, ось моя рука, якщо хочеш, можеш взяти мене за руку».
— На вашу думку, що найважливішого зараз можуть робити цивільні в тилу, щоб висловити свою вдячність військовим? Окрім донатів, звісно.
— Бути уважними до людей навколо. Важливо пам’ятати: не завжди у ветерана є видимі ознаки поранення. Це може бути хлопець міцної статури, візуально абсолютно здоровий, з цілими кінцівками, але після тяжкої контузії чи з пластиною в голові. Так само все не очевидно щодо звільнених з полону. Не всі обличчя стають медійними, а таких людей після кожного обміну стає все більше. Я колись написала вірш на цю тему, який хотіла би процитувати:
А він не зміг. Повернень не чекайте…
Війна вросла у жили і кістки…
Місцеві пишуть (бачили на сайті?),
Що побратим лишився там руки…
А він, он що, ні шрамів, ні подряпин,
Такий собі цілісінький, як є!..
Мовчить, мов рот заткнули кляпом,
Ховає погляд і ні з ким не заграє…
Лише вночі, коли надворі темно,
Коли стихають і розмови, і дзвінки…
Ковтає сльози, слухаючи землю,
І все говорить сам не знає з ким…
Про перший бій і болісні утрати,
Що він би міг, то б виніс залюбки…
Йому ж забули записати в карту:
"Душа війною рвалась на шматки"…
І таких розірваних душ навколо нас сотні. Тож будьте уважними, екологічними у спілкуванні та просто людяними, зрештою. Бо якщо ми не допомагатимемо одне одному — не допоможе ніхто.
Фото надані героїнею матеріалу
Спілкувалась Ольга Мелашенко
Чернігівська Медіа Група
Джерело: 0462.ua
