Коли Владиславу Шоцькому було 13, він мріяв стати айтівцем, а ще – втекти зі школи, бо кожен день здавався копією попереднього. Чернігів, де він жив, був для нього «зоною комфорту з нудьгою». Він знав своїх друзів, свою вулицю, навіть маршрут до найближчого магазину без світлофорів.
А потім почалася повномасштабна війна. І комфорт зник.
«Мені здавалося, що село – це щось тимчасове»
Переїзд до села Стольне був рішенням не з власної волі. Це була швидше необхідність. У лютому 2022 року, під час активних бойових дій на території Чернігівської області, сім’я Владислава вирішила тимчасово пожити в бабусі. Влад думав, що це максимум на кілька тижнів.
- Мені тоді здавалося, що село — це крок убік. Щось тимчасове, що треба просто перечекати. Коли мене записали до місцевої школи, я не міг зрозуміти навіщо. Думав: вчитимуся дистанційно, а потім повернуся, – пригадує Владислав події березня 2022 року.
Перші тижні у школі Стольного Влад почувався ніби під мікроскопом — «міський», «чужий», «тимчасовий». Його наче ніхто не виганяв, але й не приймав повністю. Хтось оминав, інші мовчки придивлялися. Атмосфера була настороженою, як у кімнаті, де щойно замовкли голоси. Час від часу виникали дрібні непорозуміння — ті, що виникають на ґрунті «свій-чужий». У цей період справжньою підтримкою стала дівчинка, яка навчалася тут із першого класу. Саме вона першою заговорила з Владом без упередження. Її підтримка в той момент дала йому відчуття, що тут є місце і для нього.
- Дуже допомогла одна подруга. Вона була тут «своєю» і показала, що можна знайти своє місце, навіть коли здається, що ти не на своєму полі, – розповідає Влад.
Про школу, яка відкрила нове «я»
Те, що поступово змінило ставлення Влада до села, – це школа. Вона невелика, але з особливою атмосферою. Тут усе ніби простіше, але водночас глибше: усмішка вчителя на вході, тиша в коридорах без штовханини, і щирість у простому «як справи?», яке звучить не з обов’язку, а з турботи. Це було те тепло, якого часто не вистачає у великих школах — за всіма їхніми технологіями, гуртками та рейтингами.
- У Чернігові вчителі наче працювали за інструкцією: урок — дзвінок — до побачення. Тут — зовсім інакше. Тут вчителі справді зацікавлені, їм важливо, як ти, що ти думаєш, що тобі подобається. Це не формальність, це турбота. І я її відчуваю щодня, – ділиться хлопець.
У сільській школі учнів менше – і саме це створює відчуття спільноти. Тут майже кожен знає кожного, а обличчя з класу – не просто фон, а частина твого щоденного життя.
У такому середовищі Влад почав розкриватися. Спочатку – обережно. Він долучився до комітету інформації, де учні вели сторінки школи в соціальних мережах, фотографували шкільні події, знімали й монтували короткі відео з атмосферою звичайного й водночас особливого шкільного життя. Згодом йому довірили більше, і Влад став віцеспікером шкільного самоврядування. Простими словами: заступником президента школи.
І це вже не просто про активність, а про відповідальність. Про вміння слухати інших, об’єднувати, пропонувати, допомагати.
Про парк у Стольному, який створили шкільні учні
Ідея створити в селі парк народилась не одразу. Спершу команда учнів і вчителів обговорювала проєкти, які звучали логічно й «правильно»: спортзал, клас для додаткових занять, технічне оснащення. Щось функціональне, зрозуміле, помітне.
Але ближче до дедлайну щось змінилося.
- Ми подумали: чому завжди має бути щось «корисне»? А чому не зробити просто місце, де хочеться бути? Без примусу, без розкладу. Щоб прийшов, сів і стало добре. Душевно, – ділиться спогадами Влад.
Разом з іншими учнями, директоркою школи та вчителем англійської вони підготували заявку на грант: обговорювали ідеї після уроків, сиділи над кошторисами. Згодом дізналися, що їхня ідея – серед переможців. Виграли п’ять тисяч доларів і вклали їх у те, що може здаватися дрібницею, але в селі має велику цінність: у простір.
Закупили лавки, урни, клумби. Організували толоку. Влад добре пам’ятає ті дні – руки в мозолях, піт, розмови під час роботи.
- Це було непросто. Але коли я зараз проходжу повз і бачу, як хтось читає книжку на лавці, як мами з візочками зупиняються біля клумб, – це кайф. Це наше. Не просто парк. Це наче шматочок міста в нашому селі. Тільки ще рідніший, – розповідає Владислав.
«Село — це не край, а початок»
Сьогодні Владислав мріє про майбутнє – думає про університет, хоче спробувати себе в чомусь новому, великому, міському. Але каже: хоч як би склалося життя далі, село Стольне назавжди залишиться його точкою опори.
- Раніше я вважав, що село – це крок назад, що звідси всі тікають. А виявилося, що навпаки. Тут я відкрив себе. Тут я зрозумів, що можу більше, ніж думав. Село – це не порожнє місце. Це поле, на якому можна виростити щось справжнє. Якщо хочеш, то своє життя, – тихо й упевнено каже Владислав.
У вересні Влад розпочне останній шкільний рік – піде до 11 класу. Ще один рік у Стольному, у школі, яка стала для нього більше ніж просто місцем навчання. Він і надалі бере активну участь у шкільному житті, допомагає з новими ініціативами, підтримує молодших учнів. Їздить на мотоциклі знайомими польовими дорогами, іноді зупиняється біля парку – того самого, що колись був лише ідеєю.
Із кожним днем він сильніше відчуває: це місце – не випадкове. Воно – частина його.
Його історія – про вибір. Про те, як змінюється не лише простір навколо, а й ти сам, коли перестаєш чекати і починаєш діяти.Бо село – це не край. Це початок. Початок змін, росту, відкриттів. І головне – початок віри в себе. Тут і зараз.
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
Tagsісторія життя Новини підліток село Стольне ТОП Чернігів Чернігівщина юнак
