Київський апеляційний суд сьогодні розгляне апеляційну скаргу щодо запобіжного заходу лікарці-онкологу Марині Бєлоцерковській. Її підозрюють у неналежному виконанні професійних обов’язків, що призвело до смерті бізнесмена Аднана Ківана.
Київський апеляційний суд сьогодні об 11:40 розгляне апеляційну скаргу, щодо запобіжного заходу лікарці-онкологу Марині Бєлоцерковській. Апеляційний суд під головування судді Юлії Матвієнко може змінити запобіжний захід з цілодобового домашнього арешту на нічний, повідомляє УНН.
В межах справи про смерть пацієнта – бізнесмена Аднана Ківана, який проходив лікування в одеській приватній клініці "Одрекс", Печерський районний суд Києва обрав онкологу Марині Бєлоцерковській запобіжний захід у вигляді цілодобового домашнього арешту. Бєлоцерковська є однією з двох підозрюваних у кримінальному провадженні за ч.1 ст.140 КК України – неналежне виконання професійних обов’язків медичним працівником, що спричинило смерть пацієнта.
Судово-медична експертиза встановила, що під час лікування Аднана Ківана медики не забезпечили належного реагування на ознаки ускладнень, не призначили необхідних препаратів, зокрема антибіотиків після операції, а також проводили процедури, які були протипоказані пацієнтові, зважаючи на його стан. Експерти дійшли висновку про наявність прямого причинно-наслідкового зв’язку між діями лікарів та смертю Ківана 28 жовтня 2024 року. Зазначимо, що після смерті девелопера – Бєлоцерковську звільнили з клініки.
Окрім Бєлоцерковської, у межах кримінального провадження оголошено підозру її вже колишньому колезі – завідувачу хірургічного відділення в медичному домі "Одрекс" — Віталію Русакову.
Засідання, щодо запобіжного заходу Віталію Русакову Київський апеляційний суд вже провів. За його результатними підозрюваний в неналежному виконанні професійних обов’язків, що спричинило смерть пацієнта, Віталія Русакова зобовʼязали перебувати під домашній арештом з 23:00 до 6:00. З огляду на "комендантську годину" в країні – зараз підозрюваний лікар обмежений не більше, аніж всі інші українці. Таке рішення суду викликало обурення в суспільства.
Крім того, сам Русаков усміхався й жартував у суді, а після – опублікував у соцмережах селфі з електронним браслетом. Родини померлих пацієнтів назвали таку поведінку проявом цинізму та неповаги до загиблих.
Нові історії постраждалих пацієнтів клініки "Одрекс"
Після смерті Аднана Ківана історії пацієнтів одеської клініки "Одрекс" почали з’являтися одна за одною — люди вирішили більше не мовчати. Ті, хто роками боялися говорити публічно, сьогодні наважуються розповісти історії про те, як лікування в "Одрекс" перетворювалося на знущання, професійна допомога – на небезпечні експерименти, а медицина – на холодний фінансовий розрахунок, аби "витягти останнє" з родини хворого. У документальному фільмі "Осине гніздо" родичі посраждалих та померлих пацієнтів розповідають про пережите.
Она з них — Світлана Гук, чоловік якої помер в "Одрексі". Поки він лежав у реанімації, клініка, за її словами, виставляла рахунки по 80-90 тисяч гривень щоденно. Жінка підозрює, що чоловіка могли утримувати на апаратах навіть після клінічної смерті – але не для порятунку, а для того, щоб продовжувати виставляти рахунки. Коли жінка не могла більше платити – їй прямо запропонували віддати документи на квартиру, аби юристи клініки швидко її продали. Після смерті чоловіка клініка, не зупинившись, подала на неї до суду, вимагаючи додатково 900 тисяч гривень.
Інший пацієнт, Володимир, прийшов в "Одрекс" на операцію, під час якої його, ймовірно, інфікували бактерією Serratia Marcescens. Ця бактерія передається через брудні руки або інструменти. В клініці це не спростовували, заявивши, що "це реанімація – тут можна підхопити все що завгодно". Така відповідь, може свідчити про розуміння співробітниками, що реанімація у клініці не відповідає заявленим стандартам, не є стерильною, і що це системна проблема, а не разовий випадок. Інфекція уразила 85% легень Володимира, його ввели в медичну кому, він втратив 15 кг. Дружина Володимира досі повторює, що її чоловік "просто чудом вижив після цього лікування".
Христина Тоткайло розповідає про батька, якому за наполяганням лікарів "Одрексу" призначили агресивну хіміотерапію, попри застереження київських фахівців. Вона згадує обіцянки, що "врятують голос і гортань", і те, як батько повернувся додому вже практично без шансів на життя. Агресивне лікування, на її думку, не просто не допомогло – воно його зламало.
Катерина Бойчук згадує, як відправила маму в "дорогу клініку з доброю репутацією", а через три тижні забрала її тіло. Мати перенесла операцію, але лікарі, за Катерини словами, так і не змогли визначитись із діагнозом. Щоденні дзвінки вночі, плутані пояснення, нескінченні суми у рахунках – і смерть. Катерина каже: "я вірила цим лікарям, а тепер не довірю їм навіть рецепт від застуди".
Усі ці історії з різними діагнозами, різними обставинами, різними людьми мають одну спільну рису – відчуття того, що життя пацієнтів в "Одрексі" цінується значно менше, ніж гроші, які можна отримати за "лікування". Постраждалі та родини померлих говорять про лікарські помилки, про недбалість, про цинізм, але понад усе – про відсутність елементарної людяності.
Поки слідство продовжується, все більше людей приходить із новими історіями. І кожна з них звучить, як новий доказ того, що проблема значно глибша, ніж окремі лікарі. Проблема, видається, у самій конструкції клініки "Одрекс", яка дозволяє таке ставлення до людей, їхнього здоров’я і життя.
