Звільнена полонянка Вікторія Андруша: «Ми — з України, ми в усьому винні»

За 25-річну вчительку математики та інформатики Вікторію Андрушу, котру 25 березня викрали з дому, зі Старого Бикова, що на Чернігівщині, російські окупанти, переживала й молилася вся країна. Нібито в її телефоні знайшли повідомлення про рух російської техніки. Тривалий час про її долю не було відомо. Або громадськість не вважали за потрібне інформувати. 29 вересня Вікторію та ще двох цивільних жінок нарешті звільнили. 14 жовтня разом із правозахисниками Центру громадянських свобод Вікторія вийшла на пресконференцію. Далі — її пряма мова про понад пів року російського полону. Про утримання в СІЗО та жіночій колонії — Майже весь час я перебувала в Курському СІЗО. Потім мене перевели до жіночої колонії, а перед звільненням — до ще одного ізолятора. Жодного разу мені не казали, куди мене везуть. У СІЗО військові й цивільні перебували разом. До всіх ставилися однаково. Усі, хто прибував до ізолятора, мав пройти «прийомку», там наголошували, що ми бандерівці, націоналісти. Для них було не важливо, що ми робили і де були. Ми — з України, ми в усьому винні. Я ставилася до них також відповідно. Перших два місяці працівники ізолятора мене називали «камʼяною». Казали, що я вбивала поглядом. Я мала статус «наводчиці», тому до мене було багато ненависті. Це читалося в усьому. Вони думали, що я завербована і маю якусь цінну секретну інформацію. Неодноразово мене допитували. Вони не вірили, що я вчителька і працюю в школі. Росіяни мені дали статтю «Шпигунство», справу розслідували місяць. А потім, наприкінці травня, сказали, що мої дії не завдали шкоди росії і що мене звільнять. Чекати довелося до кінця вересня. Про погрози та знущання — Щоразу, коли ми прибували на нове місце, нас оглядали медсестри. Лише жінки, чоловіків там не було. Перевіряли волосся, роздягали догола. У кожному місці нам або видавали новий одяг, або перевіряли наш. Дивилися кожну кишеню, чи ми там часом нічого не зашили всередину. У СІЗО всі мали пройти «санітарну обробку». Під час неї чоловіків стригли налисо і дуже часто таким самим погрожували дівчатам. Мені — теж. Але потім один працівник комусь зателефонував і сказав, що мені залишать волосся. Ще цілий місяць мене цькували, погрожували, що все-таки його обріжуть. Завдання кожного в СІЗО — вижити. Ти слідуєш їхньому режиму й намагаєшся поводитися так, щоб не провокувати їх навіть на розмови. Фізичний вплив був майже на всіх. Працівники ізолятора жорстоко реагували на будь-які скарги, що тобі чого-небудь не вистачає. До чоловіків у таких випадках застосовували силу. А після того ще могли запитати, чи потрібен комусь лікар. Якщо хтось казав «так», то відповідь була: «Зараз ми тебе підлікуємо». Про умови утримання та харчування У Курському СІЗО нас переводили з однієї камери до іншої. Спершу я була в камері для шістьох людей, де нас сиділо двоє. Там на стіні було видряпано слово «Морг». Потім нас перевели до карцера, переобладнаного на камеру. Поряд була кімната з трубами водопостачання і щурами, навіть працівники їх боялися. Щодня ми мали по дві перевірки — зранку і ввечері. Працівники ізолятора не чіпали нас, полонених, навіть пальцем. Усе робив спецназ, чоловіки в балаклавах. Полоненим забороняли спілкуватися між собою. Або ж ми мали говорити тихо, щоб нас не було чутно. Працівники могли стояти під дверима, слухати, а потім передавали слідчим наші розмови. Рухатися по СІЗО можна було лише нахиленим під кутом 90 градусів, з руками за спиною і розкритими долонями. Спершу годували жахливо — їхніми щами. Потім у них, напевно, змінилися кухарі і в їжі зʼявився смак. На вечерю давали капусту та рибу. На обід — гарячу їжу: перше, друге, мʼясо. А зранку — молочну кашу й теплий чай, компот. Про режим «на зоні» Ми всі мали дотримуватися режиму. Обовʼязково співати гімн (гімн росії — ред.) зранку після підйому. Якщо комусь із працівників ізолятора не подобалося або якщо збилися, вони говорили: «Ще раз». Ми також мали список воєнних проросійських пісень, які потрібно було співати. Якщо когось нового привозили до СІЗО, нас просили заспівати пісню «Мы — русские». Чоловіки мали слухати, як ми співаємо, і так її вчити. А в жіночій колонії дівчата повинні були співати пісні та крокувати, як військові. Звернення до працівників лише: «Гражданин начальник», «Так точно», «Никак нет» — незалежно від того, цивільний чи військовий. Після пів року в Курському СІЗО нас почали перевозити. Тоді зʼявилися підозри про звільнення, але прямо нам нічого не казали. В останньому СІЗО, коли ми запитали, де ми перебуваємо, нам відповіли, що в Брянській області. Я розуміла, що це дуже близько до кордону з Білоруссю та Україною. Також один слідчий підтвердив, що ми поїдемо додому, але невідомо, коли саме. Ми чекали. Я навіть дівчатам казала, що ми тут надовго не затримаємося. Про звільнення І справді, коли настав той ранок і нам сказали вставати, збирати речі, було два варіанти: або знову кудись перевозять, або звільнятимуть. До того ж спецназівець показав нам знаками, що ми їдемо додому. Хоча працівники СІЗО, навпаки, казали, що нас везуть до Тайги, Сибіру чи Тагілу. Коли ж нас посадили у військовий автобус, не завʼязали очі та завели ще кількох чоловіків, ми вже були впевнені, що нас везуть на обмін. Потім сказали: «Знімайте їм кайданки, вони далі їдуть самі». Нас пересадили до їхніх автівок і привезли на територію України. Ми, дівчата, були в піднесеному настрої. А один солдат не вірив, що це правда. Я йому ще казала: «Читай: Україна. Усе, ми вдома». Хоча першу добу, поки ми були в лікарні, здавалося, що це сон і ми зараз знову прокинемося в СІЗО. Джерело: 0462.ua