Хто є хто
Усе почалося в Петербурзі в перші дні нового, 1892 року. У столиці імперії відбувалися гастролі трупи Марка Кропивницького, примою якої була актриса Марія Заньковецька. На одній сцені з нею грав Микола Садовський. Вони були невінчаним подружжям (і про цю історію кохання – драматичного, навіть трагічного – варто написати окремо!). Напевно, заради Садовського Марія Костянтинівна розірвала церковний шлюб з першим чоловіком, узявши на себе всю провину. Утім за тодішніми законами таке рішення назавжди позбавляло її права вийти заміж удруге. Але сьогодні ми згадаємо геть іншого героя в романі життя пані Заньковецької.
«Немає такої актриси на російській сцені»
Отже, повернімося до гастролей. Талановитій парі Заньковецька – Садовський, здавалося, вдалося донести до російського глядача українське слово, яке, за висловом Садовського, «залунавши в столиці, зворушило все її суспільство». І насправді, видавець, театральний критик і драматург Олексій Сергійович Суворін, у книзі «Хохлы и хохлушки» захоплено відзначав, що до Петербурга приїхала видатна трупа, бо там такі великі таланти, як пан Кропивницький і пані Заньковецька (хоча вже сама назва цього видання звучить зневажливо та зверхньо: ти ба! – серед хохлів і хохлушок, виявляється, є таланти?! – Ред.).
Олексій Суворін переглянув практично всі вистави, в яких була задіяна Марія Костянтинівна. Про гру актриси у спектаклі «Назар Стодоля» він зауважив:
«Голос пані Заньковецької – приємного тембру, що нагадує голос Сари Бернар, але свіжіший і чистіший. Вона дуже мило співає, що для актриси – необхідна умова. Взагалі це одна з тих небагатьох актрис, які з першого ж слова на сцені говорять вам про свій видатний талант і його свіжість, чисту, без наслідування будь-кому».
Величезне враження на критика справила її гра у виставі «Наймичка». І рецензент не втримався:
«Я не бачив на російській сцені наївність дівчини, так дивовижно передану, як це робить пані Заньковецька. <….> Риси обличчя пані Заньковецької виразні та рухливі, постать струнка та красива, дуже сценічна. <…> Немає такої актриси на російській сцені, як пані Заньковецька».
Марія Костянтинівна почала бувати в домі Суворіних. Зав’язалися дружні взаємини з дружиною критика – Ганною Іванівною. Якось вона попросила Заньковецьку прочитати монолог Луїзи з п’єси Шекспіра «Підступність і кохання». У кімнаті нікого не було. Двері завішані портьєрами. Коли стихла остання фраза цього емоційного монологу, пролунали гучні оплески. Портьєри розсунулися, і вийшло декілька чоловіків, як виявилось – письменників. Їх запросила дружина Суворіна. Серед них – і Антон Чехов (до слова, теж хохол за походженням, хоча сам ніколи не називав себе українцем. – Ред.). Він захоплено дивився на актрису. Поцілував їй руку та пообіцяв, що обов’язково напише для неї п’єсу. Виглядав доволі міцним, навіть кремезним. Важко було навіть припустити, що згодом його подолають сухоти.
Він обіцяв написати для неї п’єсу
Листи Антона Павловича до різних осіб переконують, що знайомство із Заньковецькою справило на нього велике враження. Але справжнє ставлення він приховував за жартівливо-насмішкуватим тоном і висловами. Так, 4 січня 1892 року Чехов писав з Петербурга до свого приятеля, полтавського поміщика Олександра Івановича Смагіна:
«Вчора до четвертої ранку їздив по всяких Аркадіях і наливав себе шампанським; зі мною їздила хохлацька королева Заньковецька, яку Україна не забуде. Вона дуже симпатична».
В оригіналі зустрічаємо слова: «которую Украйна не забудэ» – вочевидь, Чехов намагався писати українською. (Хоча оце зневажливе визначення «хохлацька королева» – вочевидь, характеризує його як російського шовініста. – Ред.). Крім того, Антон Павлович увесь час повторював, що їй необхідно перейти на російську сцену, аби «не замикати талант у вузькі рамки». Обіцяв написати п’єсу, де для неї буде роль винятково українською мовою. (До честі пані Заньковецької, вона не зрадила ні свого покликання (і заради цього пожертвувала своїм щастям як жінка), ні своєї батьківщини, тож Україна її насправді ніколи не забуде – на відміну від Чехова. – Ред.)
Марія Костянтинівна у перші дні знайомства не здогадувалась, що письменник хворіє на сухоти. Не знала й того, що лікарі порадили йому поміняти клімат, і тому Антон Павлович розпочав переговори про купівлю садиби в Сорочинцях на Полтавщині. Проте незабаром йому повідомили, що маєток (Чехов називав його хутором) уже не продається. Антон Павлович розповів Марії Костянтинівні про цю неприємність. Заньковецька заспокоїла його та обіцяла пошукати щось придатне в Чернігівській губернії (варто нагадати нашим читачам, що Марія Заньковецька народилася в селі Заньки поблизу Ніжина – звідти й такий псевдонім – у дворянській родині Адасовських, а навчалася в Ніжині та Чернігові. – Ред.).
У середині січня 1892 року Чехов у справах виїхав у село Біла Нижегородської губернії. Перебуваючи там, письменник не переставав думати про Заньковецьку. У листі до своєї доброї приятельки із Сум Наталії Линтварьової 18 січня 1892 року він писав:
«Можэтэ себэ представить, я познакомился с хохлацкой королевой, которую Украйна не забудэ. Вона теж клопочеться щодо хутора – хоче, щоб я купив біля неї у Чернігівській губернії. Пані весела».
І знову цей насмішкуватий тон – «пані весела», за яким криються чи то його справжні почуття до актриси (чи то притаманний таким «видатним діячам імперії» шовінізм. – Ред.).
Повернувшись із Нижегородської губернії до Москви, Чехов знову зустрічається із Заньковецькою, яка своєю грою брала у полон і вибагливу московську публіку. Марія Костянтинівна розповідала Наталії Михайлівни Богомолець-Лазурській:
«Чехов дуже добре ставився до мене, дорожив моїм товариством. Я часто бачилася з ним у москві, він любив розмовляти зі мною, навідував мене, коли я нудьгувала, говорив, що в мене «красива душа» і ще багато милого, щирого, чеховського».
А вона шукала для нього хутір на Чернігівщині
Про свої відвідини актриси Антон Павлович розповідав у листах до Олександра Івановича Смагіна. Той відверто вважав, що Чехов закохався. Антон Павлович 26 січня 1892 року відповів приятелеві в тому ж насмішкуватому тоні:
«Справи щодо хутора йдуть мляво. Втрачаємось у невідомості і падаємо духом. У Заньковецької я давно вже не був і тому, милости дарю, Ваші натяки є мерзенним наклепом, за який Ви мені відповісте. Адже я жодним словом не натякав на Ваші стосунки до Лешківської? Ви закохані в Лешківську, я ж тим часом буваю у Заньковецької лише як простий знайомий та шанувальник таланту. Завтра поїду до неї впоратися щодо хутора; вона дещо з ким листується і рекомендує мені Чернігівську губернію, де, за її словами, багато продажних хуторів…»
Отже, купівля хутора була лише нагодою для зустрічі із Заньковецькою. У грудні 1892 року вони знову побачилися в москві. Чехов намагався розважити Марію Костянтинівну, коли побачив її чудові очі засмученими. Зайшли туди, де виступали шансонетки. Тільки вони почали розводити ручками і підіймати ніжки, як пізніше згадувала актриса, їй стало ще гірше, ще сумніше, і вона заплакала. Чехов заспокоював Марію Костянтинівну, заспокоював, і в самого сльози потекли. Залишили цей «веселий» заклад і заспокоїлися. Згодом Антон Павлович ще не раз жартував, як вони пішли розважатися і що з цього вийшло.
Заньковецька повернулася в Україну. Чехов продовжував пошуки хутора. Він усе ще сподівався на допомогу Марії Костянтинівни. Водночас лікувався в Криму і за кордоном. Деякий час жив у Сумах, у Наталії Линтварьової. Біографи письменника зазначають, що по лінії батька він мав українське коріння. Побічно це засвідчує лист письменника до приятеля, московського поміщика Олексія Сергійовича Кисельова, від 15 лютого 1888 року:
«Але мати та батько як діти мріють про свою Хохландію (не Україну, а Хохландію – звернули увагу?! Так може говорити тільки людина, зіпсована імперським світоглядом. – Ред.). Батько вдарився в лірику і категорично заявляє, що йому через його похилого віку хотілося б «прощатися» з рідними місцями…»
Ішлося про майбутню літню поїздку в село Луки поблизу Сум, де Чехови винаймали дачу у поміщиків Линтварьових. Спостерігаючи за побутом українців у цьому маєтку, письменник ловив себе на думці, що всі жінки нагадують йому Заньковецьку.
…Хутір Чехов все-таки придбав, але під москвою. Меліхово нині відоме кожному шанувальнику письменника. У листі до Линтварьової з Меліхова 6 квітня 1892 року він писав:
«Ночами у нас кричать сови, передвіщаючи швидкий продаж нашого маєтку з аукціону. Купив я маєток на таких умовах, що цей аукціон є аж ніяк не плід моєї недовірливості. Коли він, тобто аукціон, відбудеться, то я переїду на проживання в Ніжин, де куплю собі будинок і солитиму огірочки». Проте аукціон не відбувся. Чехов із гіркотою зізнавався: «Знаєте, я мало не купив маєток у Чернігівській губернії недалеко від Бахмача. Заньковецька сватала. Якби не купив на півночі, то, напевно, купив би біля Заньковецької».
Не купив, то й не купив. І п’єсу для великої українки не написав. Але продовжував слідкувати за творчим життям Заньковецької, переконаний у тому, що Марія Костянтинівна – страшенна сила. А вона згадувала про нього як про людину «дивовижної чистоти душевної». Але нам з того користі мало, бо він не був навіть і патріотом України. Тому вулиці імені Чехова (як і вулиць Толстого, Лєрмонтова та Пушкіна) в Чернігові, на щастя, нема. А от вулиця імені нашої талановитої землячки – є. І хай так і буде!
Людмила Студьонова, краєзнавиця
Джерело: 0462.ua
