Заговорити українською просто: у Чернігові запрацював розмовний клуб

20 серпня відбулося перше заняття розмовного клубу в рамках всеукраїнського проекту «Єдині» у приміщенні Туристичного інформаційного центру Чернігова. Пані Ольга, модератор розмовних клубів у Чернігові, розповіла нам про мету цих занять, для кого вони призначені та поділилася своїми думками з приводу переходу чернігівців на українську мову. «Мета проекту «Єдині» полягає у тому, щоб допомогти людям перейти з російської на українську упродовж 28 днів. Щодня люди отримують у спільнотах в Телеграмі і у Вайбері певні завдання, і, як доповнення, щоб можна було не лише писати, не лише виконувати завдання десь там у шухлядку, були придумані такі розмовні клуби, де люди могли б прийти, поспілкуватися, обмінятися своїми враженнями, можливо поділитися своїми знаннями та набути нових.» — пояснила пані Ольга. До розмовного клубу долучилося близько пів сотні людей, тому було прийнято рішення розділити їх на дві групи. Перша –на 15:00 і друга – на 18:00. На занятті були присутні люди різні за віком і статтю. Найменшій учасниці клубу Альоні всього 15 років. Вона розповіла нам про свою головну мотивацію. «Мені взагалі було цікаво, бо я ніколи не була на подібних заходах. А тепер я зрозуміла, що це дуже пізнавально. Тому обов’язково буду продовжувати ходити на заняття.» — пояснила Альона. Ще одна учасниця пані Олена родом із росії, але все життя вважає себе українкою і не перестає це доводити. «Потрібно знати свою рідну мову. Це дуже важливо. Хочеться і самій вивчити, і дитині своїй допомогти. Вдома мене з цим підтримують. Ми домовилися, що для нас російської мови не існує. І нічого спільного з цими катами у нас не може бути. Тому я сказала: «Ми українці! І вивчаємо рідну мову.» На думку пані Ольги, цей проект і, власне, розмовні клуби зараз є дуже необхідними. Вона зазначила, що найбільше її обурює те, коли кажуть, що Чернігів – російськомовне місто. І дійсно, багатьом відомий цей стереотип. Так, наша мова могла асимілюватися з мовами країн-сусідів, створюючи певні діалекти. Але російськомовним наше місто назвати не можна. «Коли у нас бомбили, я увесь час була в місті, нікуди не виїжджала. І коли ми стояли у черзі біля колодязя за водою, у нас у всіх гарно виходило спілкуватися українською і щелепи на місто ставали. І коли вже в травні почали повертатися люди, я просто місяць не відчиняла вікно, бо всюди було чути російську мову.» Шкода, що для того, аби зрозуміти, наскільки важлива для нас рідна мова, нам довелося пережити війну. Пані Ольга вважає, що всі зміни починаються в голові, у людські свідомості, її дуже обурює, коли попри всі події наша молодь продовжує слухати російських виконавців та спілкуватися один з одним мовою окупантів. Свою роботу пані Ольга поєднує з психологією і наполягає на тому, що перш, ніж заговорити українською, потрібно подолати бар’єри у своїй голові. «Знаєте, як у нас відбувається, прилетіла ракета – всі різко заговорили, лікар відмовився обслуговувати російською – заговорили, сказали на заправці, що подвійна ціна для російськомовних – заговорили. Виявляється, всі знають українську!» Говорити українською – це не громадська позиція. Говорити українською – це говорити серцем. Наша мова наймилозвучніша, то ж нащо нам шукати іншої? Сподіваємося, що «іеликий і могучий рускій язик» більше не буде звучати на нашій землі. Колись у далекі восьмидесяті Павло Глазовий написав досить влучний вірш "Кухлик" на цю тему. Рядок із вірша як ніколи краще описує нинішню ситуацію: «Бо якраз така біда в моєї корови: має, бідна, язика і не знає мови.» Джерело: 0462.ua