25 червня з футболкою в руках чимчикує центром села Лиски на Прилуччині 42-річний Юрій Ждан. Чоловік прямує на пляж, на річку Удай. Спека, хоче охолодитися.
— Поки плаваю в річці, значить, ще не зовсім старий, — зупиняється і сміється. — Бо батькового кума кликав купатися, не пішов, каже, страшно.
Пляж місцеві облаштували своїми силами, Юрій Ждан у їх числі. Місток поставили.
— Раніше пляж був далі за селом, у бік Переволочної. Якось по осені пробували місток звідти свиснуть. Спіймали злодюгу. Нехріна собі, там тонна металу! Чотири роки тому сів на свій тракторець, перемістили в село, — скубе шовковицю, що росте край дороги. — Приїжджають кияни, кажуть, що тут краса. Мисливці на березі відпочивають.
Поки сонце не так високо, господар устиг побувати на косовиці. Заготовляє корм для в’єтнамських свиней.
— Хазяїн знатний, — жартує про себе Юрій. — От брат молодший тільки в етодєло вкидається. А я і попрацювати можу, і сто грам випить.
Чоловік показує руки з татуюваннями: на одній синій напис «За Вас!», на іншій — такого ж кольору келих.
— Як чарку піднімаєш, то на правій руці жінки бачать, що п’ю за них, — піднімає правицю. — В армії татуювання зробив.
— Дружину маєте?
— Дві мав. І по дитині від кожної. Поїхав на заробітки в Київ, жінка найшла собі іншого. Повернувся, а вона так ловчечко до мене. Та я мовчки зібрав речі і пішов.
— І мордяку не полізли бити?
— А якого лиха? От тільки жаль бере: міг гуляти у столиці і я, хлопці забирали з собою у сауну, і туди, і сюди. А я ні — жінка вдома. Хлопці попереджали, що вона гулятиме, та я їй вірив.
— А з другою що не склалось?
— Ми жили цивільним шлюбом. Народилася дитина. У сім місяців запідозрили порок серця. Хотіли виписати направлення на Чернігів. Я кажу: «Давайте на Київ». Переживаю. Зняв гроші з картки, зайшов увечері в нічний магазин, взяв пляшку. Половину випив. Рано-вранці, о пів на п’яту, «гур» — і на столицю, в «Охматдит», Зробили повторний знімок. Порок не підтвердився.
Взяв таксі, повернулись додому.
На радощах допив ту горілку. Ліг спати. Прокинувся — ні дитини, ні жінки нема. По кишенях штанів — чотири з половиною тисячі пропали. Так більше жінка і не з’явилася. За три дні я подзвонив покупцю, щоб забрав у мене двох свиней, четверо лишилося. І поїхав до її матері, у Миколаївку. Питаю, де жінка. Теща, Царство їй Небесне, сказала, що кудись на Ічнянщину рвонула. Так я вже сім років дочку Вероніку і не бачу. Сподіваюсь, колись ще зустрінемося.
А зі старшою дочкою, 21-річною Танею, спілкуємося. Працює у Прилуках в «АТБ». Наша рідня по світу розпорошена: чотири родини в Росії, одна в Німеччині, з усіма спілкуємося через інтернет, зідзвонюємося. Племінникам у Переволочну на картку скидають евро. Тільки з тими, хто в Росії, останні роки важче стало. Та все одно знаємося. А з рідною дочкою без зв’язку…
Поки розповідає про дітей і рідню, Юрій постійно повертається одним боком. Час від часу прикриває праве око. Точніше, місце, де воно було.
— Де око діли? — не втримуюсь.
— Шість років тому побився, — уже не ховається Юрій. — У Переволочній сталося. Було дуже багато людей у бійці, мені попало. Прилетіло у скроню. Набряк пішов на око. У Чернігові робили операцію. Сталося як сталося.
Вікторія Товстоног, «Вісник Ч» №26 (1833) від 1 липня 2021
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.
