Він є лише над двома кімнатами.
У невеличкому кіоску на ніжинському ринку розкладає на поличках ношене взуття 53-річний Сергій Хондогий, чоботар. Заробляє, щоб відбудувати хату.
Пожежа відібрала все майно
— Треба працювати, у сезон хоч якась копійка. Маю другу групу інвалідності з дитинства, отримую пенсію 1934 гривні. Та хіба на цей мізер проживеш, ще й хату треба відновлювати, — зітхає. Це він про пожежу, що сталася 18 липня 2017 року. Серед білого дня згорів будинок Хондогих. Був тріск розпеченого шиферу, завивання сирен пожежних машин, крик сусідів і дитячий плач. Дітей у Хондогого п’ятеро. Того дня 11-річний син Роман був з батьком на роботі. 15-річна Катя ^гостювала в матері.
Два роки після розлучення з дружиною чоловік виховував дітей сам. 14-річний Ярослав, 8-річний Руслан та 13-річний Богдан сиділи вдома.
Роман і Богдан любили забавлятися сірниками. Батько не раз говорив, що не можна, коли знаходив спалені сірники. Хлопці ховалися на горищі, там і гралися. Столик поставили, табуретки.
Там зберігався старий одяг, звідти і почало горіти. Як з’ясувалося, це Богдан нашкодив. Вигоріло все до цегли. У кухні було два холодильники. Один встигли винести, від другого лише каркас лишився. Стеля обвалилася. Усе, що не догоріло, залило водою при гасінні. Після пожежі дітей відправили до санаторію та реабілітаційного центру. Згодом молодшим довелося їхати до матері.
«Вісник Ч» писав про батька-одинака, котрий сам опікується п’ятьма дітьми, і що вони залишилися без даху над головою.
Небайдужі допомогли, зібрали більше ста тисяч гривень. Колоди і дошки на перекриття з пилорами, що у Ніжині на Носівському'шляху, привіз її хазяїн. На пожертвувані гроші Хондогий купив чотири «ЗІЛи» піску, сім тонн цементу, 15 тисяч цегли, інші будівельні матеріали. Вікна й двері в кімнати. Заплатив бригаді мулярів, яка відновлювала стіни.
«Дітей ми розділили»
— Щодня віддавав мулярам по 2,5-3,5 тисяч гривень, підсобникам — по 250-300 кожному. Бувало, по чотири дні підряд працювали. Не буде ж людина за 50 гривень і пачку цигарок цілий день трудитись, їм же і їсти треба, і додому щось принести, — розмірковує Сергій Хондогий. — А як гроші скінчилися, ми зі старшим сином самі тягали бетонні перемички. Вони важелезні. Я вже і підпірки майстрував, щоб підняти ті перемички над вікнами. Усе, що могли, відновлювали власноруч. Треба матеріали, а вони дуже дорогі. Ледь спромоглися зіп’яти дах над двома кімнатами — там, де зараз живе старший син, і тією, де я з молодшим. Над кухнею, ванною, іншими кімнатами дах накритий плівкою. І як більший дощ чи розтає сніг, вся стеля затікає. Я ось роботу закінчу і підемо, покажу.
Хоч і 31 грудня після обіду, а клієнти йдуть. Січень-лютий-березень є робота. Улітку мало взуття несуть в ремонт. Дешевого китайського наберуть, яке не шкода викидати. Допрацюю, куплю продуктів.
— Сергію Васильовичу, а що ви готуєте?
— Борщі, супи. Хлопці люблять піцу, сосиски в тісті, випічку. Я сам тісто дріжджове вчиняю і печу пиріжки з начинкою. Як є варення, його кладу, а немає, ліплю з гороховим пюре. Ми ж тепер утрьох живемо: я, 18-річний Ярослав і 12-річний Руслан. 19-річна Катя закінчила аграрний ліцей у Сокиринцях на Срібнянщині. Нині працює десь під Києвом.Іноді приїздить до матері. Ми з донькою бачимося дуже рідко, частіше зідзвонюємося. 17-річний Богдан вчиться в училищі в Києві. Інколи приїздить до нас. Правда, старається, щоб мати про це не дізналася. 15-річний Роман живе в матері. На жаль, я його давно не бачив. Та і телефоном не вдається спілкуватися. Бо колишня дружина категорично проти. Вважає, якщо поговорить з батьком, то зрадив матір, і вон з хати. І Ярослав, і Руслан, і я скучаємо за Ромою і Богданом. Одна надія, коли вони стануть самостійними, зможуть скільки схочуть бачитися з братами. Вони ж знають, який я. Кожного змалку витішив. А матері днями вдома не було. Як завіється до подруг. Я прийшов з роботи, сам їсти готую, прибираю, дітям раду даю. І просив, і вмовляв, і совістив її, марно. Не витримав. Після 13 років спільного життя сам подав на розлучення. Вона пішла, а всі діти лишилися зі мною. Якби не пожежа, і досі б ми разом були.
— У 2017 році ви подали на аліменти. І суд присудив, аби мати сплачувала щомісяця по 500 гривень на кожного з дітей до досягнення ними повноліття. Платить?
— Ні. Після пожежі, як дітей розділили, ні вона мені, ні я їй нічого.
Уce, що я роблю, — заради синів
— Ми купили і тортик, і велосипед, поїхали в село до них. Так вона торт швілрнула, мовляв, їм нічого від мене не треба. Дітей налаштувала проти мене. А їм же треба і мама, і тато. Часто буває, що батьки живуть окремо, та діти в цьому ж не винні, — замовкає Сергій Хондогий, і на очі навертаються сльози. — Був випадок, їхали ми з Русланом велосипедами. Зупинилися біля кафе йому булочку купити. На зупинці побачили Інну (матір), і вона нас помітила. Відвернулася і пішла. А,син за нею: «Мамо! Мамо!» Йому ж хотілося, щоб вона його хоч обняла, пригорнула. Давно ж не бачилися. А вона навіть не озирнулася. Ярика і Руслана на день народження не вітає, про подарунки я вже мовчу. А оце днями Руслан зустрів її на базарі в Ніжині, розповів, що була з якимось дядьком, від нього тхнуло перегаром. Не з тим, якого бачили раніше, коли ще їздили до неї в село. Двома словами перекинулася з Русланом і пішла. Тепер він про неї і згадувати не хоче.
Сини — моя надія, живу заради них, — продовжує Сергій Васильович. — Ярослава я з дитинства привчаю до чоботарської справи. Хотів віддати його в училище в Чернігові, де сам навчався. Та вже немає такої спеціальності. Знайшли в Києві ліцей — немає гуртожитку. А винаймати ліжко-місце неподалік закладу, за шість тисяч на місяць, mvi не потягнемо. Довелося йти в Ніжині в училище на гіпсокартонщика. Нині син навчається на третьому курсі. Практики по гіпсокартону фактично немає. Ось, коли я навчався, нам з першого дня — шило в руки, працюй. Зараз теорія одна.
Доки Хондогий-старший скуповувався, поспішила до молодших. Під двором — купа хмизу. У дворі — дві купи дров.
«На матеріали і роботу треба 100 тисяч гривень. Де їх узяти?»
— Ми хмиз з татом збираємо в Ніжині, щоб було чим топити, — пояснює Ярослав. Він якраз перед порогом рубає дрова, аби розтопити котел до приходу батька. Молодший Руслан мовчки заносить поліна до кухні.
— Руслане, скучаєш за мамою, хочеш до неї?
— Ні, — хитає головою. Видно, дитині важко говорити на цю тему. І, щоб я ще не питала, мовчить, тільки киває. Старшому Ярославу ніяково, що в них у кухні стеля аж чорна від води, яка її промочує ззовні. І за ванну, що вже четвертий рік не зроблена. І за купу речей, складених у передпокої.
І що живуть дуже скромно. Хлопець замикається у своїй кімнаті. Тим часом уже вдома Сергій Васильович, перевіряє, чи тепло в хаті.
— Газ у нас був. Та після пожежі його відключили. Коли все відновимо, треба буде викликати газовиків. Я за вісім тисяч гривень купив твердопаливний котел, пластикові труби, так і топимо. Дрова, що купую, що самі збираємо. Якось же виживати треба. Та ще й стільки треба зробити, — веде мене навколо хати. — Даху ж і досі немає. Щоб його звести, потрібно добудувати кухню. Було, ще й фундамент лопнув— відновили. А грошей на верх забракло. Мені будівельники підрахували, щоб покрити решту хати, матеріали і робота обійдуться у 100 тисяч гривень. А де їх взяти? Порадилися з синами. Вирішили, назбираємо на десять листів покрівлі, купимо. Так потрошку і відновлюватимемо.
— Соціальні служби, влада вам допомагають?
— Після пожежі міськрада виділила десять тисяч гривень. Усі пішли на ремонт. А соцслужбам і без нас клопоту вистачає. У Ніжині чимало багатодітних сімей.
— Сергію, ви непитущий, працюєте, умієте куховарити. Уже шість років, як розлучені. Знайомі, друзі радять вам хороших молодиць?
— Ні. Та і я до стосунків не готовий. У мене на першому плані діти. На другому — дім до ладу довести. Адже ні на кого розраховувати, батьки мої померли. А самому вже як буде.
Хотіла поговорити з Інною, колишньою дружиною Хондогого. Нині вона живе в селі Володькова Дівиця, колишні Червоні Партизани Носівської громади. У селі розповідають, жінка живе з матір’ю, дітьми і чоловіком. Виховує вже шосту дитину. Ні в чому поганому не помічена. Про Сергія і чути не хоче.
P.S. Історія Сергія Хондогого — це правда життя простого українця, який виживає, і вже не сподівається на сторонню допомогу. Бо знає, є такі, у кого більша біда. Але світ не без добрих людей. Можливо, знайдуться ті, хто підсобить йому зі зведенням даху. Телефон у редакції.
Номер картки «Ощадбанку»: 5167 8032 0971 7284, Хондогий Сергій Васильович.
«ВісникЧ» №1 (1860) від 6 січня 2022, Валентина Остерська
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.
