Юрист із Нью-Йорку, Barry Kfia, розповів про виживання під час блокади Чернігова

Баррі вже понад вісім років проживає в Чернігові. Він американець, йому 70 років, останні роки він викладає право у Києво-Могилянській академії. Баррі розлучений, виховує доньку. Разом із багатьма чернігівцями він прожив у підвалі з 24 лютого по 2 квітня, намагаючись вижити під обстрілами та бомбардуваннями. Його історія у цьому матеріалі. — Баррі, як Ви опинились в Україні? — Я зазвичай відповідаю своїм студентам: «Я – адвокат із Нью-Йорку. А всі адвокати потрапляють у пекло. Я захотів потренуватися. Але я не вірив, що диявол путін прийде». А без жартів, я жив у різних країнах, в Україну приїхав заради клієнта. Коли приїхав, закохався у відчуття змін, які були в повітрі. Ви, напевно, тоді були дуже маленькою. Ще Кучма був президентом. У мене тут у Чернігові була дівчина. Вона – єдина дитина, батьки дали згоду на шлюб. Я не знаю чому, але вони не хотіли, аби вона їхала за кордон. Батьки дружини воліли бачити онуків. Та я і сам закохався у місто Чернігів. Я став викладати право після п’яти років перерви у Києво-Могилянській академії. Це честь та привілей. — Ви чули плітки про наближення війни? — Я знав – буде війна. Мені не потрібно було чути плітки, можете запитати моїх студентів. У мене є персональний асистент. Коли потрібно було робити покупки, вона сказала, що я зовсім збожеволів. А я почав готувати свій підвал. Коли російські війська були на навчаннях у Білорусії, мені стало все зрозуміло. Але я чекав, був шанс, що вони підуть після навчання. Та коли путін оголосив про розширення, я знав – вони прийдуть у Чернігів. Треба бути ідіотом, аби цього не розуміти. Думаю, багато людей це заперечували, особливо літні люди. Та їх можна також зрозуміти: путін завжди грає в ігри. — Як Ви планували діяти у надзвичайній ситуації ? Підготували підвал, зробили покупки, що ще? — Я став розписувати варіанти. По-перше, у мене є донька, їй сім років. Треба було вирішити, з ким вона залишиться, так як ми розлучені з її мамою. Звичайно, з мамою їй буде краще. Я не хотів, аби вона була незахищеною та наражалася на ризики. Вони з мамою живуть по сусідству. Для себе я вирішів, ще раніше, залишитися тут. — Чому Ви не евакуювалися? — Я люблю місто, дійсно. Київ навіть не можна порівнювати з Черніговом. На жаль, багато людей, особливо молодих, хочуть поїхати з міста. Але тут мій дім. До того ж я був би лицеміром, бо своїм студентам багато років говорив про розвинення патріотизму, українську ідентичність. А тут взяти і втекти? Звичайно, легко сказати: повертайся до Нью-Йорку. Та я вже старий. Можливо, це звучить дивно, але такий досвід. У моєму віці його не так багато, тому я радий і такому. — Ви сказали про українську ідентичність. Що це для Вас? — Українці тільки зараз стали самосвідомими. У 2004-му відбулося зачаття, Революція Гідності була народженням. Загалом, українцям самим треба визначитись і працювати над цим. Я не люблю заганяти людей у рамки. Я багато думав. Забрати доньку звідси, завершити покупки… у мене був довгий список. І будь, що буде, це було прогнозовано. Єдине, чого я не очікував, і це вразило весь світ, – як мужньо воювала армія і як вистояло місто. Це неймовірно! План путіна був зруйнований. — У Вас була паніка? — Ви знаєте, що біля мене впала велика бомба. І мій підвал почав сипатися. Я був не сам у підвалі. Зі мною була моя київська подруга, яка застрягла у Чернігові. Весь час вона зі своїми котами була поруч, поки не евакуювалася. Ні, паніки в мене не було, я ніколи не думав, що зі мною трапиться щось погане. Ви мене розумієте? Може це дурість? — Ні, я не можу назвати це дурістю. — Дехто казав, що я сміливий. А хтось – божевільний. Я обрав жити в Україні, тому я, очевидно, божевільний. — Можливо, це інтуїція? Вона казала Вам: «Баррі, все буде добре, Ви в безпеці». — Ні, я так не думаю. Я не збирався вибиратися з міста і не збирався помирати. А скільки людей було вбито, коли вони намагалися виїхати з міста… Та в моєму віці я можу просто померти. Мені не потрібна допомога путіна. У мене було дивне відчуття, якщо я поїду — то з моєю домівкою може трапитись лихо. А це оселя моєї доньки. Я залишився аби дбати про неї, та турбуватися про бабусю та тітку доньки. — Коли був перший обстріл міста, де Ви були? Я маю на увазі той перший, який Ви відчули фізично. — Не знаю. Я дуже добре пам’ятаю ту першу бомбу, яка упала біля мого будинку. Здається, на третій день війни. Я чув стрілянину, але розумів, що це армія обороняє місто. Це було комфортно для мене. Можливо, трохи лячно, коли стріляли близько. А особливо коли знаходишся у черзі і в усіх з мобільного додатку лунає сирена. І всі чекають, що хтось піде – і звільниться місце у черзі, але ніхто нікуди не йде. Навіть після інциденту в черзі за хлібом (мається на увазі той день, коли ракета влучила у людей, які стояли за хлібом біля супермаркету «Союз» на вулиці Доценка). Я думаю, це те, як наш мозок компенсує, аби захистити нас. — Давайте поговоримо про Ваш прихисток під час війни і чому обрали саме його. — Моє безпечне місце прямо під ногами, тому це дуже зручно. (Далі ми рушаємо до підвалу Баррі…) Я піду першим, бачите тут повсюди свічки та сірники. Тому що світла нема, його пошкодило під час атак. Також у кожному куточку стоїть дерев’яні палиці. Їх приніс один чоловік, щоб захищати свою родину. Уявляєте? Він збирався битись палицею проти рашистів зі зброєю. Це вражає. Я можу пересуватися підвалом у темряві. Ось тут моя питна вода і, нарешті, мій підвал. Тут холодильник, у самому прохолодному куточку. Подивіться: статуетка Леніна, біля свічки. Він освітлює підвал. Цигарки, зарядні пристрої – все що необхідно. Навіть є газована вода, я купив все можливе. Тут багато чого треба прибрати, вимити. Я повільно працюю над цим. Але тут є все. Навіть медикаменти для першої допомоги. Даю Вам пораду: ніколи в житті не беріть насіння до підвалу, якщо не всі його обожнюють. Дехто ледве не помер через нього. Хтось лузає насіння, а хтось спотикається. З іншого боку, це дуже заспокоює. Тут повний набір інструментів. Ось цей дах – підлога з іграшкового будиночка моєї донечки. Я побудував його після тої бомби. Бо після удару стіни почали сипатися. — Ви не боялися бути засипаними у підвалі? — Ні. На даху – два рівня деревини, він дуже міцний, та побудований під особливим кутом. А якщо бомба влучить прямо в наш дім, то я одразу – мертвий. Будівля має тільки два поверхи. У мене був інтернет протягом тижня, я навіть почував свою провину за це. Тому я ділився ним із сусідами. Тепер Ви розумієте, що все не так і погано. Тут у нас мийка для рук. А за рогом розкішний туалет з кришкою. Ви знаєте, якщо чоловіку не треба приймати душ, то є розкіш. Ніхто не буде на нього кричати. А ось жінкам потрібна чистота. Моя подруга Аня наводила лад, і завжди все і всюди мила. Ми спочатку мили руки, а потім зливали цю воду до туалету. І тільки потім викидали помиї. Дивіться, тут теж є свічка та сірники. Навіть дезінфікуючий засіб для унітаза. А там додатковий вихід із підвалу. Для прихистку важливо мати додатковий вихід. Я відправив фото донечці, вона була в захваті. Сказала, що хоче погратися тут. Все, що у підвалі, я взяв із дому. Окрім електричної ковдри, її принесла Аня. Коли ти під землею, дуже чутно всі звуки та шум з вулиці. І це лякає. А тут підграб. Ви знаєте, що це? — Ні. — Під землею велика ямка, там дуже холодно. Зазвичай там зберігають картоплю та моркву на зиму. Туди я сховав усі свої інструменти. І побудував платформу. Можете спробувати полежати чи присісти. Як бачите, усе на своєму місці та в порядку. Ковдра – аби зберігати тепло. Угорі моя лінія життя, навіть коли не було електрики, в нас були свічки. І це все стало рутиною. І коли я дивився, як живуть інші люди, я почував себе винним. Ми навіть запрошували дітей на чай. (Закінчується екскурсія підвалом) — У Чернігові є спеціальні громадські бомбосховища. — Звичайно, але чи була би там можливість ходити в туалет та користуватися інтернетом? У моєму підвалі все це було. — Навіть коли не було електрики, у Вас був інтернет? — Ні, тільки іноді, телефонний. Смішно, але у мене вдома не було навіть газу. Я зробив пічку з каміння, Аня мені в цьому допомогла . Пічка була у підвалі. — Була вода? — За три дні до війни я купив чотири 20-літрові бутлі води. Два ще у підвалі. Бачите купу пустих пляшок? Усі вони були наповнені водою. — Ви приготувались. А що з продуктами? Чи було їх достатньо? — Коли Ви прийшли, я якраз прибирав. Так, було достатньо. Макарони, рис, «мівіна», також я придбав багато консервів, тунця. Коли ходив до магазину «АТВ», то там лишилися тільки дорогі товари, лосось наприклад. Тому я харчувався дуже добре. — Тобто Ви не були в постійному пошуку харчів? — Хліб був проблемою. Мені хотілось знайти чогось свіженького. І я знайшов, але треба було стояти в чергах. — Як довго стояли в чергах? — Одного разу я простояв сім годин біля магазину, в якому було все необхідне. Це було найважче випробування із мого підвального досвіду. Але 40 гривень за «мівіну», пробачте… — 40 гривень за «мівіну»? — Так. Усі знають, хто власник того магазину. Але я вдячний, що продукти завозились. Я піклувався про людину в підвалі. — Хто допомагав Вам увесь цей час? — Аня робила багато. Це сильно відволікало. Я намагався підтримувати рутину. Аня завжди думала, як скоріше вибратись звідси. Це спричиняло велику напругу. Я думаю, всі, хто мешкав у підвалі, в обмеженому просторі, відчували цю напругу. Навіть було чутно, як сперечаються пари у парку навпроти. Всі були на межі. Ви ж розумієте, стрес – то така річ. — Була можливість допомагати іншим? — Так. Я давав людям гроші та продукти. Я збирався стати волонтером. Треба було підписати контракт на три роки, та я не приніс усіх необхідних документів. Плюс мій вік та високий тиск. Тому передусім я піклувався про Аню та її двох котів. У неї була параноя, що я кудись поїду без неї. Коти були вдома, Аня допомагала як могла: організовувала воду, робила речі, які зводили мене з розуму. А всі мої сусіди були дуже добрими. — Ви спілкувались із друзями та родичами з Америки? — Так, я навіть створив чат у месенджері «Живий з Чернігова». Всі ж знають історію про американського професора, який загинув під час активних бойових дій у Чернігові. Йому було 68 чи 69 років. Так от, коли про це написала преса: «Американський професор загинув у Чернігові», всі мої знайомі зі США почали мені писати: «Ти живий?» Я можу Вас додати до чату – прочитаєте повідомлення. — Як Вас підтримували друзі? — Коли я намагався вирішити, як діяти, друзі пропонували прихисток у себе. Угорщина, Ізраїль, США – було багато варіантів. Та всі сказали, що я збожеволів, бо залишився. Навіть знайомі з України так казали, але були й ті, хто радів такому вчинку і не запитував про причини. — Як Ви зараз відновлюєтесь? — Я не вийшов з підвалу, морально. Я думаю, у всіх таке відчуття, хто провів там багато часу. Особливо ті довгі черги за продуктами, водою, до генератора, аби зарядити телефон. Все життя визначалось чергами. А ночі… Вони були страшенно холодними. Холод – усе, що я пам’ятаю. На мені дві пари шкарпеток і зараз, майже весь час. Зараз я фізично не в підвалі, та все одно не можу зігрітися. Морозить руки та ноги весь час. І ще я знову готую підвал, на всякий випадок. Мозок працює зовсім інакше в такій ситуації. Я втратив біля десяти відсотків ваги тіла, але харчувався дуже добре. Як це могло статися? — З якими проблемами Ви стикаєтесь зараз? — Знайти хорошого юриста для своїх студентів, полагодити вікна. У фізичному плані хочу набрати свою вагу, а от морально – це процес більш трривалий. Я приділяю багато уваги іншим. Мабуть, щоб уникати своїх проблем. Спочатку було приємно не прокидатися від звуку бомб. А тепер мене будить тиша. Дуже дивно жити без бомбардувань. Та я зустрічав уже людей з таким досвідом. І зараз, коли постійно лунають сирени, я їх просто ігнорую. — Ви можете зараз нормально спати чи мучать жахіття? — Я сплю добре, бо маю електричну ковдру. У мене похитнувся ритм сну, ще з підвалу. В часи, коли не було електрики, ми не знали, зараз день чи ніч та котра година. Лишилася напруга в організмі. Пошук їжі став щоденною активністю, навіть якщо був запас. У мене був страх, що вона закінчиться чи її буде недостатньо! Кошмар увесь час. Але він став буденністю. — Дайте поради, як вижити у блокадному місті. — Я не можу, треба прожите це. Зазвичай люди мають дві реакції на масивний стрес: тікати чи боротися. Якщо можете залишатись спокійними – будь ласка, робіть це. Моя порада – знайдіть того, хто потребує допомоги. Навіть якщо вона буде невеликою. — Дуже гарна порада. — Коли ти піклуєшся про іншого, ти відчуваєш себе краще. Я постійно турбувався про Аню. Вона зазначала, що це дурість, але була наляканою весь час. Не фіксуйте увагу на собі та не думайте про кінець світу. Україні треба розуміти зараз – ми боремося з божевільним чоловіком, у якого є ідея імперії. Війна не закінчиться, поки він не помре. Все так просто. Ми можемо закінчити поточний конфлікт, і я сподіваюсь, це скоро трапиться. Путін може консолідувати свою владу, допоки хтось із його оточення не пристрелить його. А до цього мусимо спостерігати трагедію. У Вас величний президент. Його обрали за крутість, а зараз він став взірцем. Зеленський дуже добре справляється. У Порошенка не було вибору, він не міг відмовитись від перемовин у свій час. Германія та Франція підштовхували його. Армії тоді не було, вона вся була корумпована. Порошенко зробив те, що мав зробити. Зеленський в інших умовах. Він має неймовірну підтримку Заходу, який у свою чергу дозволяє українцям платити власною кров’ю за свій порятунок. Та вони скоро прокинуться. Я радий за це. Українські війська – неймовірні! — Вас жахає можливість другої атаки на Чернігів? — Я очікую її. Тому і вимив усі банки. Все залежить від Донбасу. Якщо ми впораємось там добре, на жаль, багато людей загине, то другої хвилі в Чернігові не буде. Білорусія не буде підключатися. Та путін може к чортам розбомбити Чернігів заради помсти. А якщо він завоює Донбас, то точно не повернеться. Чернігів йому не потрібен. Та навіть і Київ. Він був настільки близько, та не взяв його. У нас нема вибору. Путін програв війну та втратив росію, і якщо він буде продовжувати в такому дусі – знищить увесь світ. — Чи лякають Вас погрози ядерною війною? — Ви знаєте, це причина, з якої путіна можуть убити його ж військові. Він буде тягнутися до червоної кнопки, та не натисне. А якщо і натисне, то від нас ніщо не залежить. Ми не в змозі вплинути на такий вчинок. Захід почав прокидатись після таких погроз. Вони зрозуміли, що хлопець настільки вижив з розуму, що може дійсно це зробити. Не так давно путін сказав, що світ без росії – незбагненний. У його голові росія простягається аж до Балтики. То ж усе залежить від російських військових та народу. Якщо і далі все спростовувати та не хотіти знати. — Ви залишитесь у Чернігові? — О, так, якщо не потраплю під машину чи цеглина не впаде на голову. Та я вже старий, моїй доньці сім років, вона не маленька, так що я – готовий. Так, я залишаюсь – куди мені їхати? Мені треба ходити в туалет кожні п’ять хвилин, це жахливо. Насправді, це реальна причина, чому я залишився в Чернігові (сміється). Молоді українські мужчини злять мене. Вони не служать жодним чином – це бісить мене. — Чому? — Це твоя країна, сім’я, браття, сестри. На жаль, один мій студент написав, що втік, і зізнався, що, мабуть, він боягуз. Та він запевнив мене, що робить усе можливе, аби допомогти Україні. Я можу поважати це. Люди мають різні реакції на інстинкти. Ще бісять мене ті люди, які засмутилися, бо я залишився, а вони втекли. Зрештою, пошкодження моєї оселі не такі й великі, та треба допомогти родичам моєї доньки, я в дружніх відносинах з колишньою тещею. Вона каже смішну річ, що зазвичай, коли українське подружжя розлучається, то зять – зникає. — Про що ви мрієте, Баррі? — Ви знаєте, я хочу, аби війна закінчилась, щоб можна було планувати. Якби я був молодшим, то пішов би служити. Але… Я не знаю. Дуже хочу, аби донечка повернулась. Найтяжча річ у тому, що вона знає про війну. Одного разу, під час телефонної розмови, вона сказала: «Таточку, зачекай, мені потрібно піти в іншу кімнату». Я не хочу казати слово «бомба» в присутності інших дітей – вони лякаються. А їй усього сім років, вона слухає розмови дорослих, і все знає. Донечка намагається розвеселити мене, а повинно ж бути навпаки. Вона не мусить робити так, бо татусь опинився в тяжких обставинах. Розумієте, як усе це впливає на дітей? Ми в близьких стосунках, вона завжди була поруч. Спілкувалась Катерина Агієнко Відеооператор Володимир Герасименко Источник: 0462.ua