“Лайка – не бійка”, – вважали українці. І за найменшого роздратування намагались зняти напругу гумором: “Щоб ти не знав, який сьогодні день”, “Най тебе качка копне”, “Бодай вас і кури загребли”, “А щоб ти боявся своєї сорочки”, “Бодай тебе пси цілували, а мене молодиці”, “Святі угодники, пошліть йому такого начальника, щоб не знав він ні дна ні покришки”, “Не хапай за бороду, а то одірвешся та вбʼєшся”.
Неправдиві прокляття
Під час незначних конфліктів наші предки застосовували сталі жартівливі формули: “А щоб тобі в горлі пірʼя поросло”, “Хай би тобі тріпотун на язиці вискочив”, “Щоб тобі поприщило на пузі й на язиці”, “А щоб тебе муха вбрикнула”, “Побий тебе коцюба і чесний макогін!”, “Щоб тобі дика коза наснилася”, “Щоб тобі кіт яйце зніс”.
Під час суперечки спересердя вдавалися до ущипливих й образливих слів: “Іди ти під три вітри вибриком”, “Хрін тебе бери”, “Їж, бодай ти на їжакові пух обʼїв”, “Хай твої зуби покусають один одного”, “Бодай-єс сі мав, як голий у терні!”, “Хай тобі собаки марша грають!”.
Поза очі лаяли: “Хто мене помʼянув, щоб його кий не минув”, “А шоб ти пропав, як собака в ярмарку”, “Хай він своєму роду сницця – свиням та собакам”.
Часто в таких ситуаціях вживали непристойні слова й емоційно забарвлену лексику: “Хай тебе замучить срачка і болячка!”, “А шоб ти всрався посеред шляху широкого”. Матюків не використовували взагалі. Прикметно, що й сьогодні на Півночі Чернігівщини на такі слова говорять “загнути москаля” або “покрити москалями”.
У серйозніших життєвих випадках удавалися до побажання нещасть і покарань людям, тваринам, рослинам і навіть предметам: “Упав би на тя темний та чорний смуток”, “Терном би ти дорога заросла”, “А шоб тобі корова здохла”, “Цобе, куций, щоб тобі хвіст одпав!”, “Щоб вас греці мордували”, “Щоб тебе буря вивернула”, “Щоб ти згорів без вогню”.
Федір Потушняк, дослідник Закарпаття, уважав, що такі прокляття “не були правдивими” й виникали в результаті “наглого вибуху почувань, внаслідок максимального переступу ряду правильності зі сторони обʼєкта, до якого относяться”. Вони поставали як реакція на несправедливість, неможливість законом або силою усунути образи та кривди. Такі потоки проклять були своєрідною формою психологічного захисту та емоційного відпруження.
Жіноча справа?
До прокльонів найчастіше вдавалося жіноцтво. До чоловіка, що сипав прокляттями, громада ставилася насмішкувато і з легким презирством.
“Їй можна було по три дні не давати їсти, але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі. – Мати Божа, царице небесна, – гукала баба в саме небо, – голубонько моя, святая великомученице, побий його, невігласа, святим твоїм омофором.
Повисмикуй йому, царице милосердна, і повикручуй йому ручечки й ніжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики, щоб ріс він не вгору, а вниз, і щоб не почув він ні зозулі святої, ні божого грому”.
Так Олександр Довженко в повісті “Зачарована Десна” пригадує схильність своєї прабаби Марусини проклинати все, що траплялося їй на очі – “свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пірата, щоб не гавкав і не гидив, дітей, сусідів. Кота вона проклинала щодня по два-три рази так, що він трохи згодом був якось захворів і здох десь у тютюні”.
Скептично й іронічно ставлячись до бабських прокльонів, у глибині душі їх побоювалися. Бо ж і досі живе переконання: кожна доба має таку “мінуту, що все подумане-погадане, сказане-побажане обовʼязково збувається”. Ні знати, ні вгадати її звичайна людина неспроможна. Часто нею кляли ворога: “Щоб тебе не минула лиха година!”, “Іди в лихий час та в куцу годину!”, “Щоб тебе нещаслива година знала!”
Магічна сила лайки
Упливає на силу наслідків прокляття й місце його проголошення. Такими небезпечними локусами вважали кладовище, межу, перехрестя, поріг хати або ворота.
Їх сприймали як перехідний простір між своїм і чужим світом, світом людей і потойбічним світом. Навіть необачно кинуті тут жартівливі по суті прокльони можуть мати фатальні наслідки, бо в таких місцях миттєво потрапляють у відкритий комунікативний канал із паралельним світом духів, божеств і предків. “Хай тебе винесе на роздоріжжя!”, “Чи я йому межу переорав, щоб він до чорта в зуби попав”, “Щоб ти не мав сили порога перелізти”, “Щоб ти на воротях повісився”.
Попри те, що недобре побажання виголошувала скривджена або неврівноважена людина, дія його залежала від вищих сил. Кленучи, часто зверталися до Бога: “Нехай Бог тебе покарає”, “Пошли йому, Боже, повні груди здоровʼя, щоб нікуди було й дихати!”, “Бодай же кінець ваш був нудний та гіркий”, “Бий тя сила Божа”.
Часто просили кари на ворогів у Божої Матері, архангела Михаїла, святого Юрія та грізного Іллі-пророка: “Святий Ілля тебе б громом покарав”, “Щоб тебе святий Михаїл посік своїм мечем на капусту”.
Звертали увагу й на те, хто саме вдавався до проклять. Особливо остерігались наразитися на прокльони від людини, яка славилася “поганими очима”, була сповнена злості й ненависті до людей і тварин. Якщо ж людина, яка не лаялася, мала репутацію доброго сусіда, не відзначалася скандалами, але, доведена до відчаю несправедливістю, когось прокляла, то вважали, що кривднику не уникнути кари.
Перуном і Волосом
Поширеним було накликання грому, що призводило до пожеж і великих збитків у господі. Це прокляття збереглося з часів, коли вірили в бога Перуна, що карав громами й блискавками: “Перун би ті забив з ясного неба!”, “Щоб тебе грім убив і блискавка спалила”.
У літописі “Повість минулих літ” під 971 роком згадано угоду між князем Святославом і посланцем візантійського царя Іоанна Цимісхійського, що підписана так: “А коли порушимо сказане тут і раніше, я і всі, хто зі мною і піді мною, хай будемо прокляті Богом, в якого віруємо, Перуном і Волосом, богом скота, і хай будемо жовті, як золото, і нехай своїм оружжям посічені будемо, і нехай умремо”.
Недаремно слова “клятва” і “прокляття”, “закляття” є однокореневими. Самопрокляття у випадку порушення слова, обіцянки або брехні існують до сьогодні: “Щоб мені до завтра не дожити”, “Щоб я провалився, якщо брешу”, “Щоб мені світу білого не бачити, якщо я це брав”, “Щоб мені язик всох, коли неправду кажу”.
Відгомоном давнини дослідники вважають прокляття, де згадують персонажів давньословʼянської міфології: “Щоб на тебе Див прийшов!”, “Щоб тебе Чорний бог убив”, “Мара на твою голову”, “Цур та Пек тобі, враже, хто тобі каже!” Проклинаючи, часто зверталися з проханням про покарання до темних сил. Насамперед ідеться про чорта, дідька, нечистого: “Стонадцять чортів йому в хвіст!”, “Сто дідьків йому в голову, в бебехи та печінки”, “Хай його побʼє те, що в хмарі гуде”.
Давніми з походження є звернення до сонця, зірок, вітру, персоніфікованих хвороб: “Щоб над тобою світ не світив і сонце праведне не сходило!”, “Сонце би тебе спалило”, “Ясні зорі б тебе не виділи”, “О щоб їх вихором винесло!”, “Холєра б тебе скрутила”…
Найважчими вважали прокльони сирою землею. Її ж шанували як святиню, праведну годувальницю, мати всього сущого. “Щоб під ним і над ним земля горіла на косовий сажень!”, “Щоб ви землі понаїдалися”. Існувало повірʼя, що великих грішників і проклятих земля не приймає, викидає з могил: “Бодай тебе земля-мати не прийняла”, “Щоб твої кості вітер по полі розніс”.
Безпліддя, смерть малолітніх дітей, нещасливий шлюб, важкі хвороби, бідність, ранню смерть та інші трагічні події в сімʼї вважали наслідками страшних проклять. “Щоб тобі не було солоду змолоду”, “Щоб тобі не втішиться, ні врадуваться!”, “Смуток би на тя темний та чорний упав”, “Злидні б вас пообсідали!”, “Най ти моя кривда в горлі стане!”, “Тоді ти ся віддаш, коли на моїй долоні волосся виросте!”…
Під захистом Божої Матері
Є декілька варіантів відвести від себе прокляття, сказане спересердя або під гарячу руку. Радять одразу ж словесно “віддзеркалити й повернути” прокльони тому, хто їх насилає: “Воно до мене не пристане, а тобі язик колом стане”, “Твої слова та тобі в пазуху”, “Ваші речі та вам у плечі”, “Сіль тобі в вічі, і не раз, а тричі”, “Сіль тобі в вічі, печина в зуби, а камінь на груди”.
При цьому варто підкріпити слова скрученою в кишені або поза спиною дулею. Правда, такі слова й дії навпаки тільки підвищують градус емоцій. Тому треба читати “Ісусову молитву”, “Отче наш”, бо “прокляття на віруючу людину не впаде”.
Українці і сьогодні якщо й не вірять у могутню й караючу силу прокльонів, то остерігаються і намагаються уникати ситуацій, які їх провокують. Уважають, що дію прокльонів можна нейтралізувати замовляннями й оберегами. Щоб не вчепилися прокльони, при собі завжди радять мати шматок печини (обпечена вогнем глина з печі), четвергову сіль або зілля терлич. А також читати замовляння: “Шла діва Марія по селу, позамикала губи й зуби моїм ворогам”.
Церква прокльони і клятьбу визнає важким гріхом. У ньому каються на сповіді. Тих, хто проклинає, чекають покарання – як на землі, так і на тому світі. Вони поруч з іншими грішниками будуть мучитися у вогняній річці й лизати сковорідки в пеклі. Одне промовлене прокляття переважає всі попередні добрі вчинки людини. Категорично забороняли виголошувати прокльони у хаті у присутності вагітної жінки або немовлят. Вірили, що Божа Матір захищає їх своїм святим омофором.
Якщо ж після сварки, особливо з уречливою особою, у людини або в її сімʼї починалися негаразди, колотнеча й непередбачувані збитки, є декілька стратегій, щоб зняти прокльони. Спершу йшли до церкви каятися у власних гріхах. По допомогу зверталися в молитвах і замовляли акафіст Кіпріану й Устинії – оборонцям від “чаклунства, псування й диявольського підступу”. Якщо не ставало легше, ішли за вишіптуванням до баб-ворожок.
До сьомого коліна
Батьківське, а особливо материне прокляття не можна ані відмолити, ані відшептати. Стосується це і кривдників дітей, і дітей, що скривдили батьків. Такі прокляття невідворотно здійснюються: проклятий син віється світами, невістка сохне і вмирає, їхня господа йде за вітром. Водночас народна мораль не дозволяє проклинати дітей, навіть якщо вони є дітьми твоїх ворогів. Такі слова позначаться якщо не на власних дітях, то на внуках і правнуках того, хто проклинає.
Страшним визнавали прокляття хрещених батьків, які в церкві перед Богом брали на себе відповідальність за душу дитини. Прокляття хрещеника чи хрещениці прирівнювали до родового прокляття, і воно поширювалося на три або й навіть девʼять поколінь. Його вважали найстрашнішим – бо ж скероване на вимирання всього роду людини, яка скоїла смертний гріх.
Проведення таких проклять – складний ритуал, відомий тільки втаємниченим. Найменший розголос деталей проведення приведе до його скасування або прокляття перейде на самих ініціаторів. Найстрашніше, що страждатимуть, по суті, ні в чому не винні нащадки злочинця, який заслужив таку кару.
Найвідомішим в Україні є прокляття роду Галаганів. Патріарх родини Гнат Галаган зробив вдалу карʼєру на Запорожжі, очолював полк компанійців у війську Івана Мазепи. Він не підтримав гетьмана в повстанні проти московського панування. За свою зраду отримав від Петра І великі земельні наділи та пернач Прилуцького полковника. Але козаки наклали на Галаганів прокляття до сьомого коліна. І хоча нащадки полковника-зрадника уславилися підтримкою українського просвітницького руху, будівництвом храмів, навчальних закладів і щедрим меценатством, саме на сьомому поколінні чоловіча лінія династії Галаганів обірвалася.
За матеріалами: localhistory.org.ua,Ніжин City
Джерело: 0462.ua
