Як краєзнавець та медбрат у волонтери пішов

Павла Єрмоленка у Городні годі й представляти, бо це людина з яскравою вдачею й занадто енергійною життєвою позицією. Його ідеї, втілені в життя, важко навіть перерахувати. Та варто нагадати лише деякі з них, як пригадуються й інші. Він один із засновників історично-пошукового руху на Городнянщині, постійний помічник місцевого музею, краєзнавець, якому вдалося сконцентрувати увагу земляків навіть на історичних назвах вулиць… А ще він постійний шеф-кухар найсмачнішого пригощання на всі міські свята – городнянського кулішу, автор і видавець першої й єдиної монети нашого міста. Як пише газета «Новини Городнянщини», про Павла у мирному житті можна було б написати книгу, а, можливо, й навіть дві, та мова піде про час теперішній, воєнний. Діяльність медбрата Єрмоленка у нових умовах розпочалася прямо на роботі, у поліклінічному відділені міської лікарні. У той час, як більшість з нас оговтувались від несподіваного вторгнення, більшості медпрацівників на це часу не мали, бо хвороби не зважають на війну. — Перші кілька днів люди якось наче призабули про недуги, проте як тільки призвичаїлисьдо нової ситуації, потік пацієнтів відновився з новою силою. Тож працювали, як і завжди, — пригадав мед-брат. І якщо на роботі була змога якось відволіктись від гнітючих думок, то вдома, на рідній вулиці Горького, доводилось ще й сусідів заспокоювати. Щоб хоч якось контролювати ситуацію, Павло разом із сусідами вирішили патрулювати вулицю вночі, а вдень лишали когось черговим, щоб у разі обстрілу чи авіанальоту можна було б витягти сусіда з-під завалів чи врятувати при пожежі. Невдовзі наші Збройні Сили «приголубили» рашистів «під лісом», звідки з палаючої машини самозапустились дві ракети РСЗО «Град». Одна прилетіла до тітоньки Люди з сусідньої Максимівки. На щастя, боєприпас не вибухнув, ілише частково пошкодив дах. Патрульні з Горького поспішили на місце падіння снаряду й виявили, що господиня вже не тільки загасила полум’я з сопла ракети водичкою з чайника, а й відтягла ракету вбік двору, щоб до сараю не заважала ходити… Також народні дружинники взяли на себе забезпечення сусідів необхідним. Хтось не мав солі, у когось закінчилось борошно, а ще хтось потребував ліків. Вишукували необхідне де могли, ділилися останнім. А ще за допомогою портативного генератора заряджали всі ймовірні електроприлади та гаджети «на кутку». — Звичайно, приглядали за вулицею, щоб не трапилося мародерства чи ще яких ексцесів. На щастя, серйозних випадків не траплялося. Проте хлопцям так сподобалося виходити на патрулювання, що навіть після повернення поліцейських у місто вони ще з тиждень не могли заспокоїтись й виходили чергувати. Поки не з’явилась справжня робота, — пригадав Павло. Справжньою роботою Павло з однодумцями називають оперативну допомогу нашим військовим. Першою потребою оборонців стала гаряча їжа. Звичайно, сухих пайків у них було вдосталь, та чи довго на такій їжі проживеш? Отож організували приготування й доставку супів, борщів, каш, знаменитого кулішу, оладок і навіть пирогів нашим захисникам. Дуже швидко вдалось вдосконалити процес, бо міське споживче товариство надало базу – восьмий магазин під продовольчий склад, на подвір’ї якого встановили справжню польову кухню від рятувальників міської пожежної частини. Готували одночасно від 70 до 160 порцій повноцінних обідів. Коли справу налагодили, то у військових навіть домашня випічка почала з’являтись на столах. В одному з приватних гаражів облаштували цех по виробництву тушонки. Автоклав там працював в режимі 24/7, щоб у солдатиків була їжа й про запас. Усім цим займався чималий колектив. Щоправда, Павло не взяв на себе відповідальності озвучувати повні імена учасників, а перерахував так: Таня і Катя – кухарі з великої букви, сусідки-тітоньки Тамара, Тоня, Ніна й Ліда, а ще побратими – Вітя, Олег і Євген. Павло не був би сам собою, аби в його розповіді не було кумедних ситуацій. Так, один із містян пожертвував двох цапів на харчування військових. Тварин посадили у Павлів вантажний мотороллер «Муравей», аж раптом довелось негайно їхати в іншій справі. Каже, була цікавенна картина, як він півдня їздив по ледь звільненому місту, а з-за спини виглядали дві бородаті морди. — На щастя, з тушонкою було покінчено, бо це — дуже виснажливий процес, який виробив у мене та моїх друзів стійку ненависть до пекурівських курей, — зізнався Павло і, сміючись, пояснив: — М’яса на них жменька, а скубти годинами треба. При цьому всі розуміють, що саме пекурівські кури стали для Городні своєрідною продовольчою страховкоюразом із етнопродуктівським молоком, олією комбікормового заводу та борошном від хлібоприймального підприємства. Дізнавшись про зусилля волонтерів, їм на допомогу прийшли підприємці з м’ясного павільйону на ринку, які за так віддавали голови свиней на тушонку. Також Павло вийшов на відому в Україні волонтерку Інну Макар з Білої Церкви, яка особисто налагодила поставки печива, згущеного молока й тушонки не тільки для військових, а й для територіальної оборони. Ще активістка віднайшла й передала тероборонівцям 10 якісних військових шоломів й 30 професійних аптечок. Нині волонтер з товаришами допомагають нашим військовим усім, чим можуть. Вони збирають й передають на позиції різний реманент – скоби, гвіздки, молотки, сокири, пилки, умивальники. Нещодавно дістали насос для перекачування палива. Також продовжують збирати теплі речі, термобілизну, шкарпетки, балаклави, рукавички й каремати для земляків, які боронять країну на південному напрямку, бо й на півдні вже стало прохолодно. Поточну допомогу волонтери вже давно не рахують. Намагаються реагувати на потреби наших захисників, бо з багатьма мають прямий зв'язок. Всі наявні потреби Павло озвучує через власну фейсбук-сторінку, тож у кого є бажання долучитися до шляхетної справи – заглядайте! Бо якщо поталанить, можна опинитися у самому центрі веселої гамірної компанії волонтерів, які сьогодні курей скубуть, а завтра – сокири з лопатами збирають. Джерело: 0462.ua