«Я повинен допомогти своїй країні»: життя українського військового до страти росіянами в Лукашівці

У центрі села Лукашівка на Чернігівщині стоїть зруйнована під час бойових дій Вознесенська церква. У березні минулого року окупанти привели сюди 23-річного українського військового Вадима Назарова на страту. Беззбройного хлопця зі зв’язаними руками росіяни холоднокровно розстріляли на очах у місцевого підлітка. Вадим Наразов боровся за Україну з 18 років та віддав за неї життя. Журналісти «Слідства.Інфо» поспілкувалися з Анастасією — дружиною вбитого Вадима Назарова, яка розповіла про українського захисника. «У БУДЬ-ЯКИЙ МОМЕНТ МЕНЕ МОЖЕ НЕ СТАТИ» Вадим та Анастасія познайомились у 2017 році в інтернеті і тривалий час спілкувались, поки той служив. Через деякий час хлопець взяв відпустку і приїхав до дівчини, щоб познайомитися з батьками. А на Новий рік зробив пропозицію. Пара не робила пишне весілля з сукнею і костюмом — у 2018 році вони розписалися. «Важко, звісно, було, тому що велика дистанція: він був там (на Донеччині, — ред.), я — у Сумській області. Тим паче в зоні АТО був, це ще важче, тому що ми не знали, чого очікувати. Каже: «у будь-який момент мене може не стати. Ти повинна бути готова до цього», — згадує Анастасія. Дівчина вірила, що все буде добре. «Я ПОВИНЕН ДОПОМОГТИ СВОЇЙ КРАЇНІ» Вадим Назаров пішов воювати, щойно йому виповнилось 18 років — у 2016-му. Це був його перший контракт зі Збройними силами України. «Він сказав: «Я не можу сидіти вдома, дивлячись, що відбувається в країні, коли гинуть молоді хлопці, мої друзі. Я не можу просто сидіти й спокійно дивитися, що відбувається. Я повинен допомогти своїй країні», — згадує дружина вбитого Анастасія Назарова. Вадим потрапив у 30-ту окрему механізовану бригаду і воював у зоні АТО та ООС (Операція об’єднаних сил, яка тривала з 2018 по 2022 року) до 2019-го. Хлопець побував в усіх гарячих на той момент точках — Мар’янці, Волновасі, Соледарі. «Йому було морально важко. Коли приїжджав, йому важко було адаптуватися. Снилися різні жахи, він міг прокинутися, інколи був дьорганий, коли спав, але так він нічого не розповідав. Каже: «Вибач, але тема війни хай краще залишиться там, де я був. Я не хочу ні тебе травмувати, ні інших, але там страшно», — згадує Анастасія. Попри страх, Вадим Назаров продовжував службу до останнього. «Він казав: «Я не можу інакше. Нашій країні ми потрібні. Хто, якщо не ми, захистимо нашу країну, хто допоможе нашим дітям, нашим матерям, якщо не ми», — передає слова Вадима дружина. У 2020 році у родині Назарова народилась дитина. Подружжя довго обирало ім’я і зупинились на Ростиславі. Саме воно, на думку подружжя, найкраще підходило до його по батькові. Вадим повернувся до служби у 2021-му, коли сину ще не було й року. На цей раз він пішов до 58-ої бригади, що на Сумщині, щоб бути ближче до родини. «Я, каже, сидіти не буду. Сам підписав, прийшов, каже: «Я хочу служити», — розповідає Анастасія. Вадим одразу відправився в зону ООС і на перше день народження дитини був там. Хлопця не відпустили через інтенсивні бої. Анастасія говорить, що Вадим був тоді в Мар’їнці або Волновасі. За всі роки служби Вадим Назаров обіймав різні посади: був і стрільцем-регулювальником, зв’язківцем, а останній його поклик — бути розвідником. До останнього він і був розвідником. «СИЛЬНО ЛЮБЛЮ ВАС І СУМУЮ» Перші дні повномасштабне вторгнення Вадим Назаров зустрів на Сумщині, де боронив кордон. А через кілька днів їх переправили на Чернігівщину. Вадим був у складі 16-го батальйону 58-ої бригади. «Я телефонувала, ми спілкувались, а потім він перестав брати слухавку. Я зателефонувала його двоюрідному братові. Він каже: «Так він у Чернігівській області. Ти що не знаєш?». Я про це не знала. Брат пояснив: «Щоб тебе не хвилювати, він не став тобі говорити», — розповіла дружина. 9 березня Вадим востаннє вийшов з дружиною на зв’язок. Написав Анастасії, що він сильно їх із сином любить, сумує і з ним все добре. Це повідомлення дівчина зберігає досі. Після кількох днів спроб додзвонитися до чоловіка, Анастасія почала пошуки Вадима через побратимів і командирів. «Командир казав, що після останнього бою їх доля невідома. Ми не залишали надію та продовжили телефонувати Вадиму. Можливо, зв’язок проявиться і хоч якось його почуємо. Але тиша, тиша і ми почали його шукати через соцмережі», — розповіла Анастасія. На початку квітня дівчина виклала оголошення у «Фейсбуці». Вона також постійно тримала зв’язок з командиром Вадима. Той думав, що велика частина українських військових може перебувати у полоні. «ЗАДЛЯ ЧОГО МИ ВОЮЄМО І ЯКОЮ ЦІНОЮ» Після розповсюдження оголошення про пошук Анастасії почали телефонувати місцеві. Вони розповіли їй, що в них відбувалось під час окупації, а кілька жінок запропонували дівчині допомогу з пошуком. Вони перевірили морги, шукали схожого на Вадима загиблого та дивились татуювання. «Вони мені телефонували, кажуть: «Ні, вашого немає, все добре, шукайте, може в полоні». І ми так, якось, надія не вщухала, цей вогник зберігався. І 12 квітня мені зателефонувала сім’я Баєвих, їх син Роман. Він мені розповів, що Вадим був у них, вони намагалися його заховати, але, каже, Вадима витягнули і ніхто не знає, що з ним. Ну, думаємо, добре, може все ж таки в полоні, сподіваємось», — розповідає Анастасія. Одного дня дружині зателефонував брат Вадима. «Каже: «Все, можна його не шукати». Це було десь 12 квітня. Питаю, в якому сенсі не треба шукати? Він каже: «Його вже немає». Я запитала, то що жарт якийсь невдалий? «Подзвонила сестра Віка. Його знайшли в морзі», — згадує ту розмову Анастасія. Вона не одразу повірила і зателефонувала сестрі Вадима, яка його знайшла. Жінка скинула їй фото татуювання. «Я кажу: «дуже схоже». Але може це не він? Вона каже: «На жаль, це він», — розповіла Анастасія. Через кілька днів тіло Вадима забрали та поховали. А у вересні в селі Лукашівка відкрили монумент захисникам, які загинули під час бойових дій. Зокрема, Вадиму Назарову. У 2022 році Вадиму Назарову дали посмертно орден «За мужність». Нагороду забрала дружина з маленьким сином. Зараз Анастасія збирає підписи, щоб подати петицію на присвоєння чоловікові Героя України посмертно. Там зібрано поки що лише 7800 голосів з потрібних 25 тисяч. «Дякую вам, що не пройшли повз, що розслідували. Бо це для нас важливо, щоб всі знали, як і що відбувалося, щоб не забували. З ким ми воюємо і задля чого ми воюємо. І якою ціною», — сказала журналістам Анастасія. Сину Вадима нещодавно виповнилося 3 роки. Коли загинув Вадим, маленькому Ростиславу було 1,5 роки. Мати не розповідає, що трапилось з його батьком, бо той ще замалий, щоб зрозуміти. «У нас висять фотографії Вадима. Ростислав знає, каже «тато». Він знає, що ось його батько є, але він не поруч», — говорить жінка. Анастасія зібрала всі фото чоловіка в альбоми й зберігає, щоб потім показати синові та розповісти, яким був його батько. Каже, росте маленька копія татка. Хочете швидше дізнаватися про найцікавіші і найважливіші новини?Приєднуйтесь до наших каналів:- в TELEGRAM- у VIBER - в INSTAGRAMТут тільки найактульніші відео, новини та історії Чернігова! Джерело: 0462.ua