«Я не можу сидіти в підвалі, коли вбивають дітей», — Юрій Ворона з Великого Листвену свій останній бій прийняв у Лукашівці

Юрію 5 липня виповнилось би 26. Але він назавжди залишився 25-річним, загинувши від рашистських куль 9 березня в Лукашівці, де точились жорстокі бої з ворогом, який мав значну перевагу в озброєнні й чисельності. Поховали Героя в рідному селі на початку квітня. Хата і двір були заповнені людьми, які прийшли провести Юрчика — життєрадісного юнака, улюбленця як молоді, так і людей похилого віку, в останній путь. А дорога від порогу до церкви стала живим коридором, вздовж якого по обидві сторони на колінах стояли люди, віддаючи шану юному життю, покладеному на вівтар перемоги, пише газета «Новини Городнянщини». «Мамо, я тебе ніколи не брошу…» Мамі Юри, Галині Бухмій, 45 років. Природна краса жінки топиться у безмежному горі. Весь вільний час вона й досі проводить біля портрета сина, біля якої лежать його численні нагороди за боксерські перемоги, свіжі квіти з рідного подвір’я і книжечки псалтирів з молитвами. — Про такого сина, яким був мій Юрчик, можна тільки мріяти, — плачучи, каже жінка. — Ми родом з Коропського району. Юра і моя старша на рік донька Іра рано залишились без батька — він трагічно загинув, коли сину ще й десяти не виповнилось. Ніколи не забуду як він тоді маленький, дрібненький як горобчик, підійшов до мене, обняв і каже: «Мамо, ми це все переживемо. Все в нас буде добре. Я тебе ніколи не брошу».Так відтоді й повелось —навіть коли я вдруге вийшла заміж у Великий Листвен, Юра був для мене головним помічником і опорою. А молодший братик Андрійко взагалі у нього на шиї виріс. Як Юра пішов навчатись, малий вийде до калитки й голосить: «Де мій Юрочка?». Ще по годиннику не розумівся, а відчував, коли маршрутка з Чернігова повинна прийти — стане біля стовпа, чекає, а потім, як колобок, біжить йому назустріч… Юру в селі всі любили — юнак нікому не відмовляв у допомозі. Було, не встиг приїхати — починає збиратись кудись серед ночі. Мати кинеться: «Синок, куди ти?». «Мамо, треба!»—то кров комусь для порятунку здати, то хтось у халепу потрапить, мчав виручати. Розуміючи, що матері важко оплачувати навчання одразу двох студентів (його й сестри), почав заробляти ще з першого курсу, хапався за будь-яку роботу. — Працювати почав ще з шкільної парти, — каже Галина.—Підсобляв будівельникам і вчився у них. А коли студентом став, на оплату першого семестру я збирала кошти, а на другий для себе й для сестри заробляв Юра… Коли тільки все встигав? Вчився в Чернігівському педуніверситеті на факультеті екології. Закінчив з відзнакою, був кращим студентом року. Отримав бакалавра, а потім пішов в магістратуру, по профілю фізичного виховання. Постійні тренування з боксу. Всю Україну об’їздив зі змаганнями. А в канікули та відпустки їздив на заробітки у Київ на будівництва, в охоронні фірми. А потім і за кордон. Я йому: «Синок, ти б хоч трохи себе жалів». А він посміхнеться широко: «Мамо, все добре. Ти як тільки шо тобі треба—кажи, я все куплю, все зроблю». «Бережи себе й малого. У мене все добре» За півроку до 24 лютого 2022 року Юра зібрався на заробітки в Англію. Самотужки вивчив англійську мову, без будь-яких курсів. Робота була важкою—збирали помідори в теплицях. Меткого юнака помітило керівництво і вже через місяць перевели на інший труд, більш оплачуваний і відповідальний. У вихідні встигав ще й в Англії людям в квартирах ремонти робити. Повернувся додому 16 січня. Побув у селі кілька днів. — Не міг він довго без діла сидіти,—плаче мати.— Йому треба були робота, тренування, навчання. Голова, як комп’ютер, працювала. В Юри завжди була купа ідей, задумів. Він стільки всього хотів зробити! Не сплю ночами, все в голові минуле прокручую. Мені ж за нього ні разу в житті не було соромно, ніколи нічим не образив, я так їм завжди пишалася. І пишатимусь до кінця своїх днів. Останній раз Галина бачила сина 7 лютого. Вони з сестрою приїхали в рідне село. Як з’їжджались до купи – не було більшого щастя для матері. Хата вирувала—друзів, молоді повний двір. Душа раділа. Тепер хата пуста. І двір сирота. Тут повновладні господарі горе і тиша. Мати згадує як востаннє проводжала сина на маршрутку. Ще спитала: «Ти все побрав, нічого не забувся?». А він повернувся і, як завжди, зі своєю життєрадісною посмішкою: «Мам, всього вистачає, ну чого ти переживаєш, все ж добре». І подумати не могла тоді, що бачить свою дитину востаннє живою. 24 лютого Галина, як завжди, вранці вирушила в Городню—продавати молочне від своїх двох корів. Доїхали до Пекурівки, а назустріч двоюрідна сестра Людмила Кравець з чоловіком. Заплакана: «Галю, війна почалась. Там ворожої техніки повно». Кинулась дзвонити сину: «Юро, не сиди на п’ятому поверсі! Йди до друзів, у приватний сектор! Їх тут стільки сунеться через село!». У першу ніч російські солдати влаштували своєрідний шабаш під ворітьми Галининого будинку, що над дорогою. Жінка каже, понапивались, під вікнами на танках гасали, і роздягались, і чоботи погубили на сільському стадіоні. Знову почала вмовляти сина їхати додому, в село. Сказав, що чекає сестру щоб добралась з Києва, і потім разом вибиратимуться. Але Іра зі столиці виїхати у чернігівському напрямку вже не змогла. Після тижня сидіння в бомбосховищі дівчині таки вдалось покинути Київ і добратись до Бельгії за допомогою добрих людей. Юра ж тим часом, запевняючи маму, що все в порядку, ще 26 лютого записався до місцевої тероборони, а через два дні у складі Збройних Сил вже боронив околиці Лукашівки, що кілометрів за 20 від Чернігова. Періодично дзвонив під час короткого затишшя і просив: «Бережи себе й малого, мам. Ніде не ходіть. У мене все добре. Зв'язок поганий, не можу говорити». «Не віддаси обувку — босий піду!» Востаннє Юра дзвонив матері 6 березня. Вона його знову почала благати виїжджати з Чернігова, де він перебував, на її думку. А у відповідь: «Мамо, ну що їхати? Сидіти і чекати, доки в нашу хату прийдуть нас вбивати? Як помирать— значить, доля така». Галина розплакалась, а він знову: «Все буде добре». — Восьмого березня вранці я отримала від сина вітання по Вайберу: «Мамочко, зі святом. Бережи себе, малого. У мене все добре. Поганий зв'язок». Я відчувала що щось не так, але й на думку не спадало, що він у самому пеклі, що пішов воювати. Адже досвіду не було ніякого, навіть в армії не служив. Це вже потім мені його дівчина Юля розповіла, що не пускала його у військкомат, навіть взуття сховала. А він: «Я не можу сидіти в підвалі, коли дітей убивають. Не віддаси обувку — босий піду!». Галина все намагалась додзвонитись до сина. По кілька разів на день поміж колонами ворожих танків, з яких цілились снайпери, ходила за церкву, до млина, де можна було спіймати зв'язок. Але дарма. Четвертого квітня у Великий Листвен зашли українські військові. У матері потеплішало на душі: може, хтось бачив чи щось чув про її Юру? — Я ще встигла наварити отаченну кастрюлю супу, щоб тих дітей погодувати, —витирає сльози Галина. — Вони всі такі мурзаті, голодні, замучені. Побігла з сусідами покликати їх по домівках — щоб помилися, може, попрати їм одяг. Аж бачу — знову моя сестра Люда їде мені назустріч зі старостою з Пекурівки Надією Пятковською. Плачуть, а я зрозуміти не можу що вони від мене хочуть. Давай мені якісь таблетки в рота пхати. Тоді Люда: «У нас завтра похорон. Юрчика в морзі опізнали». Я на землю впала. І так кричала, що все село чуло, що це неправда, що це помилка, що синок мій живий. Цілу ніч потім сиділа в кріслі й як заклинання твердила що це не може бути правдою. Але вранці треба було вже їхати за тілом Юри… Кати дострілювали поранених прямо на полі бою Як страшний сон запам’яталась Галині та страшна дорога до Чернігова. Уламки, розстріляні хати, порозбивані танки, спалені машини. Подруга Наталія Лотош з Городні супроводжувала жінку впродовж тієї жахливої подорожі ритуальною машиною. У морзі тіло Юри віддали не одразу—занадто багато тіл загиблих доводилось виносити. — Ми чекали години дві під дверима номер два. То була вічність. У мене все переверталось перед очима, —каже жінка.— І досі відчуваю той запах крові. Там стояли величезні сміттєві баки, заповнені скривавленим одягом вбитих наших дітей та мішками, просякнутими кров’ю, в яких їх звозили до моргу. Я зайшла коли прийшла черга, а там жіночка заповнює документи. Я до неї: «Це неправда. Тут не може бути мій Юра». А вона мені протягує Юрин годинник і срібний хрестик, який я сину на 18-річчя подарувала. Погнутий і закривавлений. Він ніколи його не знімав. Той хрестик я впізнала б з мільйона. А потім і його вивезли на каталці. З під чорного поліетилену виглядувала нога. Сумнівів бути не могло. То був Юра… Я ще спитала чи він помер від осколкового поранення. Сказали що ні — від вогнепального і максимальної втрати крові. Значить, добивали ще живого… Вже після похорону сина мати знайшла в собі сили з’їздити в Лукашівку, на місце його загибелі. 25 днів його тіло пролежало в полі, прикидане землею, доки село звільнили українські військові й змогли забрати своїх загиблих побратимів. Тут місцевий фермер Григорій розповів: «Пекло тут було. Справжнісіньке пекло. Як ті хлопчики, майже діти могли стримувати шалений напір рашистів протягом чотирьох днів — тільки Богу відомо. Скільки людських життів врятували ціною власного… А сина вашого я добре пам’ятаю. Він завжди посміхався, навіть у найстрашніші миті. Я ще думав: «Як же ти, пацан, любиш життя, що посміхаєшся навіть під час цього диявольського шабаша». Тоді в Лукашівці озвірілі російські кати, увійшовши в село, дострілювали поранених на полі бою. А тих, хто вцілів, зібрали, вивели в центр й розстріляли при цивільних жителях: мовляв, чинитимете опір — з вами буде те саме. Одна хоробра жінка з місцевих змогла переховати в себе п’ятьох поранених українських танкістів. Юрі ж не поталанило… — Я привезла з собою величезний букет троянд, — плачучи, каже Галина.—Поклала на ту политу кров’ю моєї дитини землю. «Ось, синку, завжди ти мені дарував квіти, тепер я тобі їх носитиму до скону віку…». І в ту мить, як нагнулась до землі, так тепло-тепло мені стало, ніби обійняв хто. Мабуть, то Юрочкина душа хотіла мене втішити та заспокоїти. От тільки сказати не змогла його словами: «Ну чого ти, мамо? Все буде добре»… Та для мене добре вже ніколи не буде, синочку, без тебе… «Ваш син був справжнім героєм» Коли відбували обід на 40 днів по Юрі, в столовій до Галини підійшла помічниця й каже: «Галю, там тебе на порозі якийсь хлопчина військовий кличе». Вийшла. Це був Ярослав, який стояв з Юрком на позиції у ті дні. Обійняв нещасну мати, і вона відчула як тремтить його тіло в глухих риданнях. Ярослав сказав: «Ви повинні знати, що ваш син був справжнім героєм. Він нічого не боявся, йшов тільки вперед. Ні за чиї спини не ховався, хоча досвіду військового не мав зовсім. Навіть з автоматом познайомився вже тільки в окопі. Нас лупили в упор. 9 березня о 7.30 ранку почали поливати суцільним вогнем з «Градів». Ми поповзли. Снаряд упав поруч, але не розірвався. Наступний упав хоч і далі, але Юру поранило уламком в потилицю. Я пробував його тягнути, хоч і ознак життя Юрка вже не подавав. А потім мене самого поранило…». Ярославу зачепило ребро. Ще одного побратима, Миколу — поранило в живіт. Але вони удвох змогли проповзти близько 20 кілометрів подалі від Лукашівки. На трасі їх підібрали люди й доправили у шпиталь. Галина ж, не маючи зв’язку з сином, шукала його у всіх можливих шпиталях, серед полонених, по соцмережах — раптом хтось щось бачив чи чув про її хлопчика. Страшна правда відкрилась матері тільки 4 квітня. — Коли я ще перебувала в невідомості щодо долі сина, Юра двічі приходив до мене у снах, —тремтячим голосом веде далі сповідь жінка.— Раз наче він у військовій формі пливе на човні, а довкола маленькі острівці. Я йому: «Синок, синок, а що ти там робиш?». А він повертається до мене з посмішкою: «Мамо, все добре. Це мене попросили тимчасово попрацювати. Попрацюю і скоро повернусь додому». А другий – наче зайшов Юрчик з двору на кухню у блакитному спортивному костюмі з величезним букетом троянд. Той костюм він привіз з за кордону, він так і лежав у шафі, син його й не встиг поносити. Я кажу: «Ну нащо ти стільки грошей витратив на квіти?». А він посміхнувся, став на коліна переді мною і мовчки протягнув букет. Хіба я думала, що той костюм покладу йому в труну? Збиваючись з думки, Галина починає розповідати, як довелось їхати в Городню за допомогою, щоб забрати тіло сина. Дякує міській раді й її голові Андрію Богдану, що оплатили послуги ритуальної служби, хоч родина й не належить до Городнянської громади. Каже, що дуже їй допомогли Петро Редюк, Наталія Лотош, Людмила Кравець— відгукнулись на її біль. Плаче, згадуючи допомогу односельців, сусідів, родичів —майже ніхто не залишився осторонь. Зупиняється, зустрівшись поглядом з синовим портретом, і хату знов розривають материнські ридання: — Синок, пробач мене. Ти мене завжди оберігав, а я нічим тобі зарадити не змогла. З твоїм життям забрали нелюди й моє життя. Мені залишилось існування в пеклі. Вранці встаю з ліжка — земля з під ніг тікає, а зсередини розриває нестерпний біль. Я — пуста оболонка, а не людина. Мене вбили як матір, як жінку. Пробач мене, синочку, пробач, що тебе вбили кляті супостати, коли ти захищав свою Україну, а я тебе захистити не змогла… *  *  * Приєднуйтесь у Viber та Telegram до спільноти "Чернігівський Фонтан", де тільки найактульніші новини та історії нашого міста. Джерело: 0462.ua