«Взаємодіємо на рівні навіть не слова, а погляду»: інтерв’ю з військовою ППО

Війська сил протиповітряної оборони (ППО) – ніби легіон янголів-охоронців, на яких під щонічні завивання сирен без перебільшення моляться мільйони українців: хтось – на свій страх та ризик вкладаючись у ліжко, хтось – тулячи дітей до серця в коридорі, хтось – біжучи до укриття. Саме від цих людей зі сталевими нервами залежить, чи зустрінемо ми наступний світанок. Вони невтомно полюють на ворожі ракети та дрони, щоб знищити загрозу, доки вона не встигла зруйнувати чиїсь життя. Старший солдат Людмила Литвиненко – одна з тих, хто проводить нескінченні дні та безсонні ночі за локатором, відстежуючи летючу смерть, щоб не дозволити їй досягнути страшної мети. Людмила народилася на Київщині, але зі студентських років жила у Чернігові, тут пішла на службу і тут її застала повномасштабна війна. «ЗА 8 РОКІВ СЛУЖБИ ЖОДНИХ ПРОЯВІВ ХАРАСМЕНТУ Я НА СОБІ НЕ ВІДЧУЛА, МАКСИМУМ — МОГЛИ ЗРІДКА БУТИ ЯКІСЬ ЖАРТИ ПРО БЛОНДИНОК, ВТІМ Я ЦЕ СПРИЙМАЮ СПОКІЙНО» — Пані Людмило, ви почали служити в Збройних Силах України задовго до початку повномасштабного вторгнення. Як взагалi склалося так, що доля привела вас до армії? — Я служу в армії з 2015 року на контрактній основі. Так склалося, бо кар'єра, якою я марила, виявилась для мене недоступною. Після завершення бакалаврату мене запросили вступити до магістратури, хоча на той момент я хотіла бути лише спеціалістом; пообіцяли місце на кафедрі. Я закінчила магістратуру з відзнакою, але посаду зрештою віддали людині, яка була, скажімо так, більш фінансово ліквідною для деканату. Як у нас кажуть, те що не можна купити за гроші, можна купити за великі гроші. Ну або ж, якщо є зв'язки. Я була розчарована, бо дуже любила свою наукову роботу, але так як з цим не склалося, вирішила, що має бути якийсь челендж. Я маю змінити життя на 180 градусів і зробити щось, кардинально не схоже на те, що було раніше. На той момент я була у першому шлюбі, в мене був чоловік-військовий, ми з ним порадилися, і я вирішила, що теж піду на службу. — А як це взагалі – бути жiнкою в Збройних Силах? Яким було ставлення до жінок-військових, коли ви почали службу, і чи змінилося воно після початку повномасштабного вторгнення? — Усе залежить від того, як ти себе позиціонуєш. Якщо ти не ниєш, якщо сама не акцентуєш увагу на тому, що “тиждєвочька”, відповідально виконуєш свої посадові обов'язки, стараєшся, не уникаєш роботи, в тому числі фізичної, — до тебе ставитимуться відповідно, з повагою. Ніхто абсолютно не акцентує на твоїй статі увагу. З мого власного досвіду, у побутових моментах чоловіки ніколи себе не проявляли якось агресивно або, скажімо так, статево зацікавлено. У нас була можливість приймати душ окремо, були окремі кімнати для відпочинку. Але в армії поріг різниці між статями дещо стирається. Наприклад, коли треба було швидко виконати якесь завдання, я могла перевдягнутися з форми в робу у спільній кімнаті без якогось сорому. Тому що для мене це були не чоловіки, для мене це були колеги, військовослужбовці. За 8 років служби жодних проявів харасменту я на собі не відчула. Максимум — могли зрідка бути якісь жарти про блондинок, втім я це сприймаю спокійно, я досить самокритична людина. Але ніхто ніколи мене не принижував і не схиляв та не примушував до інтимних стосунків. З початком повномасштабного вторгнення дуже змінилося ставлення до тих жінок, які залишилися на місці служби. Безліч військовослужбовиць мали законне право написати рапорт на звільнення, маючи неповнолітню дитину. Ті, що залишилися в строю, мають тепер авторитет, значно вищий, ніж раніше. Це бійці-побратими, що у найтяжчі часи стояли пліч-о-пліч з чоловіками, не боялися будь якої роботи — ані брудної, ані важкої, ані смертельно небезпечної. Звісно, я анітрохи не засуджую тих, хто пішов за дітьми, тому що малесенькі дітки до 6-7 років не можуть обійтися без матері поруч. Але дуже поважаю тих, хто залишився в строю. Перші два місяці повномасштабної війни ми були в окопах всі разом — наземна оборона, хлопці, дівчата. В мене бувало таке, що під час критичних днів мене двоє хлопчиків молодесеньких затуляли спинами, щоб я могла зробити якусь елементарну гігієну. Я їх попереджала: “Хлопці, мені треба помінятися, затуліть мене”, — і вони сприймали це з вражаючим розумінням. У таких умовах неважливо, жінка ти чи чоловік. Є просто плече побратима, яке він готовий підставити. «Я СИДІЛА В ОКОПІ, ПРИСІВШИ, І ПОВТОРЮВАЛА СОБІ: «ЦЕ ТОБІ СНИТЬСЯ, ЦЕ ТОБІ СНИТЬСЯ, ЦЕ НЕ НАСПРАВДІ…» — Перші місяці повномасштабного вторгнення: як це було? — Це був шок, хоча ми ще до початку вторгнення вже розуміли: на нас чекає щось недобре. Ми на локаторах бачили, що вони нахабно перетинали, як кажуть москалі зараз, усі можливі червоні лінії. Наближалися до кордону надто близько, заходили за межі, за якими їх можна було б уже збивати. Але ми не хотіли ескалації конфлікту, тому цього не робили. Я тоді бачила російські літаки у 3-4 км від кордону, бачила, як вони йшли вдовж нього… Але найбільше мене емоційно вразило, коли я вперше почула вибухи і сирену. Я тоді була в окопі, з автоматом (ми отримали всі зброю по тривозі). Коли почула сирену, а я за 35 років свого свідомого життя жодного разу не чула цей звук, у мене зразу пішла стадія заперечення. Я сиділа в окопі, присівши, і повторювала собі: “Це тобі сниться, це тобі сниться, це не насправді…” Ну тобто психіка захищалася таким чином. Перші два тижні вторгнення – то були найскладніші часи в моєму житті. Перший тиждень я ще більш-менш емоційно вивозила. А потім всі ці почуття загострюються, ти знаходишся перманентно в відчутті небезпеки, усвідомлюєш, що безпечного місця нема більше ніде. Це вражає психіку найбільше. Іноді я могла півтори-дві години поспати в підвалі, поки не почнеться моя вахта, і я не відчувала, що виживу. Я чомусь вважала, що моя загибель — тільки питання якогось короткого часу. Емоційно це дуже виснажує. Ти починаєш фізично втомлюватися, мерзнеш швидше, втрачаєш апетит, втрачаєш сон. Кожен раз, коли ти прокидаєшся від вибуху, боїшся знову заснути. На початку повномасштабного вторгнення були російські авіанальоти. Був момент, коли над місцем моєї дислокації знаходилось 17 військових російських бортів. Я повернулася, подивилася на нашого командира і вперше побачила, що він стоїть мовчки. Він, який завжди нас звеселяв та підбадьорював, просто замовк. І я зрозуміла, що може статися щось незворотнє. Це важко, це страшно, але ти все одно мусиш передавати інформацію про цілі нагору. І коли включаєшся в роботу, страх притуплюється. Ти бачиш, що над тобою летить літак, ти навіть чуєш його в підземеллі командного пункту, але ти все одно знаходишся на робочому місці. Але не можу сказати, що я реагувала трагічно на мій зламаний вщент звичний світ, тому що цей світ мене не влаштовував. У мене був дуже важкий емоційний стан до початку повномасштабного вторгнення. Тяжкі чергування доба через добу, бо йшли “навчання” у росіян, проблеми в моєму особистому житті… Мене дуже розхитувало емоційно. Тому я сприйняла все як можливість змінити життя та почати все з нуля. І переконалася: якщо ти сам не сприяєш позитивним змінам у своєму житті, то воно вдарить тебе так, що ти змушений будеш змінюватися. «КОЛИ ЗНОВУ ЛЕТИТЬ, МИ ВІДЧУВАЄМО ЗІБРАНІСТЬ І ЯКИЙСЬ ТАКИЙ ДИВНИЙ АЗАРТ: МИ ВСЕ ОДНО ВСЕ ПОБАЧИМО, МИ ВСЕ ОДНО ЇХ “ЗРОБИМО”!» — Сили протиповітряної оборони – вартові нашого неба. На вас покладені надії усіх цивільних зустріти новий ранок. Як це – постійно відчувати таку відповідальність? — Ми переживаємо й хвилюємося, коли ракети підходять до міст. Тому що коли ми знаємо, що там ближня зона (це вже термін з моєї роботи), і ми можемо там втратити видимість цілі, всі дуже напружені. Ми максимально технічно підлаштовуємо наші станції, щоб не втратити ціль, бо ЗРК мають влучити по ній за нашими координатами. Звичайно, це величезна відповідальність, і коли були прильоти по великих містах, я відчувала особисту провину. Це була і провина того, хто вижив, і провина людини, яка могла щось зробити некомпетентно, помилитися. Потім командир нас збирав, приводив до тями і говорив, що ми зробили все, що могли на цей момент. Тепер, коли знову летить, ми відчуваємо зібраність і якийсь такий дивний азарт: ми все одно все побачимо, ми все одно їх “зробимо”! Працювати стало значно легше, коли ворожі літаки перестали робити авіанальоти. Більше не треба перестроюватися з одного режиму по літаках на інший режим по ракетах, і це спрощує справу. До початку повномасштабного вторгнення я чогось вважала, що ми, ППО, маємо тільки якесь номінальне значення в ЗСУ. Тобто ми наявні, але користі не приносимо. А потім зрозуміла, що не дарма вчила все, що мала вивчити. Я недарма працювала максимально на всіх видах техніки, я не дарма вчила теоретичні аспекти своєї роботи. Все це згодилося на війні. Наприклад, мені треба було зчитувати інформацію в квадратах сітки ППО. Більшість членів бойової обслуги це робити не вміла, бо вважала, що в цьому ніколи не буде потреби. Коли робилися перехоплення нашого радіозв'язку, не можна було давати інформацію в азимуті, в дальності. Це було реально зробити тільки в квадратах сітки ППО, тому що цю інформацію не можна зчитати, бо у нас різні сітки з росіянами. От тоді я зрозуміла, що я компетентна, я потрібна, що наша команда працює на максимальному рівні своїх можливостей, і це дуже надихало. — Як для військових сил протиповітряної оборони проходять гарячі ночі масованих обстрілів? — Це щоразу величезне випробування для роботи в команді. Потрібне глибоке злагодження між членами бойової обслуги. Ми повинні всі взаємодіяти на рівні навіть не слова, а погляду. Іноді, ти, здавалося б, фізично не працюєш, просто на моніторі ведеш ціль, але потім встаєш через півтори-дві години після ракетного обстрілу, і в тебе футболка прилипла до спини. Ти мокрий. Це дуже високе нервове напруження, тому потрібно, щоб люди були між собою знайомі, навчені, вміли взаємодіяти. Звичайно, ми зараз не так стресово сприймаємо все, як раніше, бо вже звикли, влилися в ці обставини, але ми й досі дуже сильно боїмося втратити ціль, особливо над великими містами. Тому з техніки витискається все максимально можливе, що тільки вона може дати команді. «ЖОДНОГО РАЗУ МОЯ ДИТИНА МЕНІ НЕ СКАЗАЛА: «МАМО, ЗВІЛЬНИСЯ, Я НЕ ХОЧУ, ЩОБ ТИ СЛУЖИЛА В АРМІЇ, ЦЕ НЕ ЖІНОЧА РОБОТА» — У вас є донечка-підліток. Як вона ставиться до маминої роботи? — Моїй Полінці 15 років. Вона з повагою та співчуттям ставиться до моєї роботи, бо завжди бачила, як важко я працюю. Через добові чергування, ми мало були разом з нею, але моя дитина – це турбота про мене. Вона могла приготувати мені їжу, коли я приходила з чергувань, вона завжди мене жаліла: “Мамочко, відпочинь!”. Вона завжди була опорою для мене, і зараз вона пишається тим, що я роблю. Жодного разу моя дитина мені не сказала: “Мамо, звільнися, це не для тебе, я не хочу, щоб ти служила в армії, це не жіноча робота”. Вона любить мене та поважає мій вибір. — Ваш чоловік – теж військовий. Чи важко бути у шлюбі двом військовослужбовцям? Чи, навпаки, так простіше, бо багато порозуміння в парi? — Я зараз говоритиму про професійних військових, бо з 24 лютого багато хто з цивільних пішов до ЗСУ та встав на захист України, й тут ситуація інша. А у нас все так само, як і у шлюбах між лікарями. Ніхто не може так зрозуміти лікаря, який майже не буває вдома, бо в нього весь час виклики, хворі, якісь невідкладні ситуації, як інший лікар. Так само й ми. Цивільна жінка, хоч як би сильно не любила, напевно, не зможе сприйняти чоловіка-військовослужбовця повною мірою. Завжди будуть якісь образи на те, що вони мало бачаться, що він рідко буває вдома. Тому для повного порозуміння краще, коли дружина військового теж причетна до військової служби. Можливо, не безпосередньо військова, а працівниця фінансової служби, прес-секретар і так далі. Ми з моїм чоловіком працюємо в одній військовій частині, тому у нас завжди є спільні теми для розмов, спільні поставлені задачі. У нас є і командна робота, бо мій чоловік є моїм командиром на сьогоднішній день. І я завжди бачу по його виразу обличчя чи по його, як би це дивно не звучало, мовчанню, як реагувати, що зробити, яким чином проводити ціль, і що на нас чекає в найближчі 2-3 хвилини. Це дуже спрощує роботу і дає можливість емпатичної взаємодії. «КОЛИ В ТЕБЕ ЇДЕ ДАХ ВІД ШОКУЮЧИХ ОБСТАВИН, ТИ ШУКАЄШ ТЕ, ЩО ПОВЕРНЕ ТЕБЕ ХОЧА Б ДО ІМІТАЦІЇ ЗВИЧНОГО ЖИТТЯ: МИТИ ВОЛОССЯ, ЧИСТИТИ ЗУБИ, РОБИТИ ЯКИЙСЬ МІНІМАЛЬНИЙ МАКІЯЖ» — У соцмережах постійно точаться запеклі сварки на, безумовно, найважливішу для суспільства тему: Чи на часі догляд за собою для жiнки-вiйськовоï? Часто засуджують манікюр, нарощені вії, макіяж… Як ви реагуєте на таке? — У соцмережах дійсно можна побачити різні реакції на жінок-військових, які за собою доглядають. Тому зараз дівчата влаштували флешмоб у тіктоці. Беруть два власних фото: одне з цивільного життя, інше з військового. Підписують на кшталт: “Ця свята людина (військове фото) ї*ашить день і ніч, щоб оця мавпа (цивільне фото) фарбувалася й гуляла”. У мене теж була ідея викласти одне своє фото зі спортзалу, а одне зі служби і написати “Оця свята людина ї*ашить щодня, щоб оця качала дупу у спортзалі”. Жінка завжди залишається жінкою. Якщо жінка перестає доглядати за собою, це перший крок в депресію. А військовий в депресії не здатен виконувати свої обов'язки повноцінно. Можу сказати стосовно себе, що перші два тижні війни я робила макіяж в окопі. З мене спочатку сміялася половина жінок, а потім через кілька днів вони прийшли просити в мене помаду. Тому що, коли в тебе їде дах від шокуючих обставин, які тебе оточують, ти шукаєш те, що поверне тебе хоча б до імітації звичного життя. Тобто, маєш робити звичні дії. Ти маєш мити волосся, ти маєш чистити зуби, ти маєш робити якийсь мінімальний макіяж, щоб імітувати нормальне життя хоча б якось. Зазвичай доглянутих військових жінок засуджують цивільні, які жодного відношення не мають до служби. У нас взагалі зараз багато людей стали дуже експертні в тому, як військовим воювати, як волонтерам волонтерити, як президентам керувати… Я не звертаю на це жодної уваги. Як тільки в мене є можливість, я йду до спортзалу, я йду до салону краси, я фарбую волосся і мене не обходить чужа думка, тому що все це не заважає моїй службі. Якщо я буду страшна сидіти за локатором, це не покращить якість моєї роботи. — Чи змінилися ваші світогляд та ставлення до життя після 24 лютого? — Світогляд змінився значно. Ставлення до життя зараз, після помежової ситуації, після фактичної можливості втрати життя, набуває зовсім іншого сенсу. Ми й так знаємо, що життя можна втратити в будь-яку хвилину, але тепер це відчуваєш особливо гостро. Тому починаєш дозволяти собі речі, які раніше жалів робити для себе. Знаєте, як кажуть: Ніц собі не жалуй. То я ніц собі не жалую. Якщо я захотіла зробити татуювання – я йду і роблю. Якщо я закохалася в людину, і вона покликала мене заміж, то я йду, а не думаю: “А що люди скажуть? Мені 36 років, хто це вже в такому віці виходить заміж?” Я перестала боятися осуду, люди зараз дві хвилини про тебе поговорять, а потім йдуть займатися своїм життям. Я маю одне життя, яке може закінчитися через три хвилини. І я маю його жити так, як хочу я, як відчуваю я, і як я б хотіла прожити кожен день, якби він був останній. «ЗРАДОФІЛИ – ЦЕ НАЙБІЛЬША НАША ЗАРАЗ ПРОБЛЕМА ПІСЛЯ МОСКАЛІВ, ТОМУ ЩО ЗРАДОНЬКА – ЦЕ НАША УЛЮБЛЕНА ТЕМА» — Що б ви в першу чергу побажали зараз цивільним? Не нити й не жалітися. Паніка на кораблі призводить до загибелі корабля, навіть якщо він абсолютно боєздатний та спроможний триматися на воді. Потрібно пам'ятати, що комусь зараз ще тяжче, ніж нам, що хтось в цю хвилину гине. Не можна дозволяти собі занепадати духом. Не треба критикувати владу за будь-яку фігню, не треба скрізь шукати зраду. Зрадофіли – це найбільша наша зараз проблема після москалів, тому що зрадонька — це наша улюблена тема. Тому я щиро бажаю не розводити срачі у соціальних мережах, а йти й дійсно робити щось для перемоги. Немає значення, що саме: пекти пундики на передову, збирати гроші на ЗСУ, допомагати родинам, які постраждали від війни, допомагати дітям, які залишилися сиротами. Будь-що, що ти можеш зробити, просто іди і роби. Не дивися, що робить сусід, не дивися, що робить влада. Іди і роби те, що залежить від тебе. — Що ви найперше зробите після Перемоги? — Піду до своєї церкви на службу. Я щодня дякую Богу за можливість служити йому через людей. Якщо Він дасть нам змогу здобути цю перемогу (а він це зробить, тому що Бог – це Бог справедливості, і так чи інакше вона настане, я в це вірю), я піду дякувати Богу за неї. А потім зберу валізу, і ми з моїм коханим чоловіком поїдемо в Карпати відновлюватися, бо це моє місце сили. Ну і, можливо, я навіть подумаю про другу дитину. Дуже багато синів та доньок України ми вже поховали, немало поховаємо ще, тому малих українчиків має бути більше, і життя має торжествувати. Спілкувалася Ольга Мелашенко Чернігівська Медіа Група Джерело: 0462.ua