Навіть через рік від початку повномасштабного вторгнення та активних бойових дій на Чернігівщині люди пам’ятають все так, наче це було вчора. Забути лихо, яке російська армія накоїла на нашій землі, неможливо. Кожна українська родина пережила жахіття. Однією з таких родин є сім’я з Чернігова, яка у лютому та березні 2022 року перебувала в Рівнопіллі та пережила окупацію. «ДУМОК ПРО ТЕ, ЩО ЦЕ ВСЕ НА ДОВГО, ЩО БУДЕ ТАКИЙ ЖАХ, НЕ БУЛО» Олександр Сіренко зі своєю дружиною Оксаною і двома доньками Дариною та Валерією живуть у Чернігові на вул. Мазепи, неподалік кругу. До 24 лютого родина не вірила, що може розпочатися вторгнення. Олександр говорить: «Спочатку американці щось говорили про це, а потім в новинах проскакувала різна інформація, що вони почали створювати мобільні госпіталі. Через трохи почало з’являтися відчуття тривоги, почали задумуватися над тим, щоб зібрати тривожну валізу, але не збирали. Потім у місті перед вторгненням почалися створення та збори ТРО. Перші збори були дуже змістовні, відбулися 16 лютого. Ще мали б стрільби відбутися, уже впевненіше почувався. Я звісно думав про негаразди, але не міг подумати, що ці рашисти такі дурні». Зранку 24 лютого до Оксани зателефонувала подруга та почала запитувати, чи йтимуть діти у школу. Подружжя не зрозуміло одразу до чого це питання, але потім жінка їм повідомила, що почалася війна. Олександр спочатку не повірив, вирішив відкрити вікно і почув потужний вибух, від якого затрусилися вікна. «Я вже на підсвідомості за хвилину повністю одягнувся,» – згадує Олександр, – «і на велосипедику аж за Шерстянку до гаража біля підприємства електромереж доїхав за 10-12 хвилин. Біля гаражів уже було багато людей. Поки я заводив автомобіль, то зателефонував батькам, щоб вони уже готували погріб. Дружина зібрала швиденько документи, речі дітей, котів та й до машини. Я її недалеко залишив, щоб на випадок затор не стояти. Як колишній військовий, я спочатку думав у Киїнку поїхати, але в останній момент вирішили їхати у Рівнопілля до тещі з тестем. Відчуття було, що Чернігів оминуть і підуть через Шестовицю на Київ. Я не розумів для чого їм Чернігів. І я, і дружина, і знайомі думали, що це все на 3 дні, а потім знову все буде як раніше. Думок про те, що це все на довго, що буде такий жах, не було». Окрім родини Сіренків вдома у батьків Оксани були ще й два її племінника. Коли сім’я приїхала у Рівнопілля, то одразу розпочала допомагати облаштовувати погріб. Залазити у нього було не зручно, адже замість східців стояла драбина, але все ж якийсь сховок був. Того ж дня після 12-ї години неподалік Ріпок почали знищувати російські колони. Родина чула вибухи, але десь далеко. Вони розуміли, що Рівнопілля – це звичайне село, навіть не височина, і нічого там відбуватися не може. Але вибухи були все гучніші, а дорогою постійно їздила військова техніка. «ДИВИШСЯ НА НЕБО, А ВОНО ЯК У «ЗОРЯНИХ ВІЙНАХ», І ЗВУК ХАРАКТЕРНИЙ» Перші дні повномасштабного вторгнення родина ходила то в погріб то в хату. Вибухи були все ближче і ближче. «25-го приїхав брат дружини по дітей. Сказав, що ледве вирвався з міста. Він місцевий, знає усі пагорби і поля, тому знайшов як об’їхати у Рівнопілля. Десь о 10-й годині він забрав дітей, а ми вчотирьох вирішили залишитися з батьками. Ми відчували, що у селі буде безпечніше ніж у місті. Десь о 12-й у зоні ураження опинилося Рівнопілля. Ми почали ховатися в погріб, а щоб до нього дістатися потрібно обійти хату. Батьки уже у поважному віці, за 60. Побігли туди, дітей повкидали, потім тещу, сам заліз і ледве тестя загнали. Він дуже переживав за своє господарство і не йшов поки не накричали» – розповідає Олександр. Родина спустилася у відносно безпечне місце і розпочався обстріл села, який тривав 30-40 хвилин. Неподалік будинку батьків Оксани прилетіло 2 снаряди. Один створив вирву на городі глибиною 1,5 метра, а інший потрапив у асфальт та пошкодив будинок. Олександр згадує: «Вибух був такий, що погріб ледве не склався. Тесть уже думав, що горить хата, хотів вилазити. На навчаннях пояснювали, що треба чекати 20 хвилин після того, як вистрілює артилерія, тому я його не випускав. Я перехрестився, діти плачуть, тесть за хату переживає, і тут затихло. Ми вийшли, бачимо уже 8 хат горить. У нас пробило товстий металевий паркан наскрізь, тесть любив дерева прищеплювати, то й їх повикошувало, будинок попрошивало. Уламок з однієї сторони будинку залетів, а з іншої вилетів. Дах побило, альтанку, двері, скло – усе. Якби ми теж поїхали у Чернігів, то батьки б не ховалися напевно і там би й залишились. Потім ніч така була, що гатили безперестанку. Я сидів читав «Отче наш», а діти слухали. Люк відкритий був, і дивишся на небо, а воно як у «Зоряних війнах», і звук характерний. Жодного разу нічого подібного у житті не бачив і не хочу бачити. Жінки плачуть, діти плачуть…». «ДІЙШЛО ДО ТОГО, ЩО УЖЕ Й У МЕНЕ ПСИХІКА ПОЧАЛА НЕ ВИТРИМУВАТИ» Після першого обстрілу жителі Рівнопілля залишилися без газу, електрики та зв’язку. Люди відчули на собі умови середньовіччя. Коли відбувся другий обстріл села, до родини Олександра прибіг сусід. Він просив допомоги, бо при другому обстрілі до них у город прилетів снаряд, і уламками вбило 90-річну бабусю та поранило його дружину. «Ми прийшли, занесли бабу у будинок. Дружина його скотилася у погріб коли її поранило. Вона не хотіла вилазити, тому ледве витягли. Як виявилося у неї 6 уламкових ран було. Ми витягли її, пішли до будинку і знову обстріл. Цей сусід приходить і просить допомогти поїхати з жінкою у лікарню. Ми ще телефонували у «103», але вони сказали, що ми сіра зона і нам нічим не можуть допомогти. До міста вже доїхати було неможливо і ми вирішили, що він сам поїде з дружиною. Повернутися їм вдалося лише у квітні. Ми ще подумали, що якби я поїхав, то залишився б у місті, а вони тут. Потім частіше й частіше гатили Рівнопілля. Дійшло до того, що уже й у мене психіка почала не витримувати, треба було щось робити. Зв’язку немає, чутки тільки ширяться, що туди не можна, там заміновано, там рашисти ці, не знали що робити». – розповідає Олександр. «ДАВАЛИ ЖМЕНЬКУ, АЛЕ ТИ ВСЕ ОДНО СИТИЙ І ЗАДОВОЛЕНИЙ, ЩО ВОНО ГАРЯЧЕ» З часом у Рівнопіллі почали ширитися чутки, що на території заводу у селі приймають людей. Батько Оксани працював раніше на тому заводі, тому сім’я вирішила поїхати туди. За 10 хвилин родина завантажила дві машини речами та продуктами і поїхала на місце. Вони розуміли, що це колишня територія радіозаводу, що був військовим підприємством, тому підвали там мають бути надійні. Після трьох діб, проведених у сирості та холоді підвальне приміщення здалося раєм. На той час, коли сім’я приїхала у нове місце, там уже перебувало 60 людей. У перервах між обстрілами працівники заводу на автомобілях їздили селом та забирали усіх бажаючих у безпечніше місце. Олександр розповідає: «Найбільше запам’яталося, як 90-річна бабуся, яка не хотіла їхати, сама полями, якимись невідомими шляхами дійшла до заводу. Людина у віці, йде обстріл, а вона прямує до того заводу, не дивлячись ні на що. Уже наступного дня нас було 420». Люди на заводі згуртувалися як ніколи. Вони утворили спільний склад харчів, створили список людей, організували варту, їдальню та прибирання. На території заводу був великий генератор, який співробітники вмикали у визначений час. Люди мали можливість зарядити телефони, увімкнути чайники, приготувати їжу та спекти хліб. «Нам вдалося добре організувати побут,» – говорить Олександр, – «на території є свердловина, тому проблем з водою не було. У підвалі були кімнати розміром 2х2,5. Спочатку ми були вшістьох, потім забрали односельчанку з дитиною. Ще на заводі була їдальня, тому залишилися запаси якихось круп та борошна. Спочатку годували дітей, потім дорослих. Давали жменьку, але ти все одно ситий і задоволений, що воно гаряче. Проблема була більше в тому, що всі зневірилися, не розуміли, що робити та що буде далі. Уже постійно гатили й гатили, але обстрілювали лише село, завод їм був не цікавий. Партизанити ми не могли, бо в нас було 87 дітей, і рашисти знали, де перебуває основна маса. Туалет був на вулиці, і діти навіть боялися виходити, терпіли до останнього, але все ж таки їх виводили. Ми чули як кричала худоба, виск свиней на все село. У хату іншого сусіда прилетіло 2 снаряда, і через вітер вона 3 дні горіла. Ми з тестем їздили на вилазку 3 березня і побачили, що машин немає, погріб відкритий, а отже сусіду вдалося врятуватися, але де вони – невідомо, бо зв’язку немає. Ще як їхали повз церкву, дивлюся на поле – а воно наче дартс. 25-го розбили їхню колону в стороні Ріпок, і коли ми їхали, то видно було як на їхньому БМП купа їхніх трупів валялася, руки, ноги, все розірвано і вони як купа колорадів валяються. Їх довго не забирали». «ВОНО НАМ КАЖЕ: «Я ПРИЙШОВ З МИРОМ», ПІВСЕЛА НЕМАЄ, А ВІН З МИРОМ ПРИЙШОВ…» З часом росіяни почали ставити біля заводу свою техніку та обстрілювати Чернігів, використовуючи мешканців Рівнопілля як живий щит. А через тиждень вони постукали у ворота. «Ми налаштували у телефоні радіо, і слухали постійно Суспільне. І ось прийшов рашист у формі схожій на нашу, напевно ДРГ, червона смуга на руці, на нозі і нашивка СРСР. Перевірив територію, і воно нам каже: «Я прийшов з миром». Пів села немає, а він з миром прийшов. Потім те рашиське чмо зникло, а через 2 дні на територію заводу прийшов їхній підрозділ. Купа людей, усі злякалися і не відчинили, то вони з гранатомета в двері вистрілили, добре що нікого не зачепили. Зайшли з претензією, що ми не відкривали, а їм же треба було якось зайти. Зайшли вони і почали розповідати, що ЗСУ 2 дні воювали, а це вже нацики, що Чернігову кінець, що Атрошенку ультиматум поставили здаватися, і України вже немає, а нам брешуть. Говорили, що ЗСУ здалися і зброю їм машинами віддавали. Я подивився на них: кросівки як з людей зняті, бронежилети радянського зразка, замазані, командир в радянському шоломі із червоною стрічкою як велике цабе. Потім вони вирішили залишити свій підрозділ з керівником, і раптом які питання, то до нього щоб зверталися. Вийшов той рашист у якійсь панамі, морда рижа, непоголений. Вони поставили 8 танків біля заводу і почалася окупація». «ВОНИ ХОДИЛИ ПО ХАТАХ, А ВСЕ НАГРАБОВАНЕ ХОВАЛИ У ЦЕРКВУ» Окупанти влаштували на Митному терміналі «Рівнопілля» свій блокпост. Місцевим наказали носити білі пов’язки на руках та сказали, що при «зайвих рухах» буде розстріл. Жителі села 3 дні сиділи на заводі, але потім все ж вирішили навідатися в село, щоб хоча б нагодувати худобу. Разом із іншими чоловіками Олександр та його тесть теж пішли до хати. Перша вилазка в окупації розпочалася о 4-й ранку. «Коли скло повилітало, ми з тестем позашивали вікна оргалітом і зачинили двері, щоб ніхто не лазив. І ось ми зайшли у двір, а у веранді було вибите вікно. То вони взяли драбину, залізли туди і таке наробили… Забрали телефони, зарядки, ліки, тесть купив зимові черевики – забрали, носки навіть з дірками забрали, а ще усі харчі і тушонку. Батько тестя мав медалі, він дійшов до Берліну, то навіть їх забрали. Вони ходили по хатах, а все награбоване ховали у церкву. Вони ходили паритися у баню на нашій вулиці. Оце б упіймати їх, але ж у нас 87 дітей. А ми ще не знали ні про Ягідне, ні про Бучу. Ми сиділи слухали новини, а там розповідають, що Київ тримається, у Львові все гаразд, десь уже й у школу пішли, а про Чернігів нічого, тільки Чаус якось сказав, що ми в тяжкому напрямку, та й усе». «МАМА ПОМЕРЛА І Я ПОЧАВ РОЗУМІТИ, ЩО У НАС ГУМАНІТАРНА КРИЗА» Паралельно з окупацією у людей розпочалися серйозні проблеми зі здоров’ям. Місцеві сиділи кілька днів у холодному погребі перед тим, як потрапити на завод, тому у підвалі почали хворіти люди. Жителі Рівнопілля попросили медика окупантів оглянути хворих. Олександр згадує: «Прийшов той медик і каже, що вони їхали на 3 дні, тому у них немає ліків. Замазав одному на нозі гангрену зеленкою та й пішов. Усі кашляють, ліків немає, у тещі покійної якийсь слиз пішов, а в неї ще у 2021 був коронавірус, який ускладнив здоров’я. Ліків немає, не знаємо що робити і чим допомогти. Хвороба тяжко йшла в неї, не спалося кілька днів. І раптом ці рашисти сказали, що гуманітарний коридор зроблять, вони дозволили одному бусу поїхати у село. Ми тещу відправили додому, а тесть пішов обхідним шляхом. Їй було все важче, вона говорила, що якщо помирати, то краще вдома. Тесть розповідав, що їй ставало все гірше, тому він не витримав і пішов на блокпост та й попросив хоча б якихось ліків, а вони казали, що й самі не розуміють що тут роблять, і ліків немає. Він каже: «То пустіть на Ріпки», а вони сказали, що можуть випустити, але що буде далі не відомо. Тобто у них навіть не було взаємозв’язку». Тато Оксани написав та передав місцевими листа своїй донці, у якому йшлося, що її мамі з кожним днем все гірше. Донька не витримала і пішла з чоловіком до батьків, залишивши дітей із сусідкою по кімнаті. Коли уже потрібно було знову повертатися на завод, Оксана та Олександр прийшли на місце зборів, але раптом прибіг батько та повідомив, що його дружина втратила свідомість. Подружжя одразу вирішило, що жінка піде до матері, а чоловік – до дітей. «23 березня приходить дружина і каже, що мати померла. Помирала вона в таких муках. Тесть та дружина розгублені були, на звуки прибігли сусіди та допомогли поховати матір на городі, там де вона завжди квіти вирощувала. Мама померла, і я почав розуміти, що у нас гуманітарна криза. Раптом що, то або кров’ю стечеш, або ще щось» – розповідає чоловік. «ВОНИ ЗАЛИШИЛИ УСІ СВОЇ ЛАХИ, ПОКИДАЛИ МИСКИ, ЛОЖКИ, У НИХ НАВІТЬ СУП ЩЕ ДОВАРЮВАВСЯ» Атмосфера на заводі була не з найкращих: купа людей, задуха, діти плачуть та ще й окупанти з камерами знімають пропагандистські ролики. Вони привозили пляшки з водою та знімали відео, незважаючи на те, що на території заводу є свердловина і людям така допомога не потрібна. Потім для своїх роликів окупанти вирішили вивезти місцевих у Ріпки. Погодилися на це тільки люди, які були у тяжкому стані, адже там є хоча б якась лікарня. Одного дня волонтери з Ріпок запропонували мешканцям Рівнопілля евакуюватися, сказали, що окупанти погодилися. Для цього потрібно було написати списки тих, хто виїжджатиме та їхній вік, на скло автомобіля приклеїти напис «Діти», а на дзеркала прив’язати білі стрічки. Місцеві виконали всі умови та зібрали колону з 37 машин, але щось пішло не так. Спочатку волонтери повідомили, що росіяни передумали, а потім і зовсім припинили виходити на зв’язок. Олександр говорить: «Ми чекали, не розуміли, що буде далі, і ось настає 1 квітня. Гул такий зранку, дуже гучно, але ж нічого не видно. Всі налякані, повиходили на вулицю, чуємо вибухи і колона йде. Десь о 10-й годині заходить чоловік на завод і каже, що вони втекли. Ми спочатку навіть не повірили. Ніхто не розумів що відбувається, по новинах нічого немає. Цей чоловік ще говорив, що вони залишили усі свої лахи, покидали миски, ложки, у них навіть суп ще доварювався. А хто б перед виходом суп готував. Тобто вони навіть самі не знали що буде. Кожен підрозділ у своєму вакуумі був, у них навіть перестрілка між собою була». «НАВКОЛО УСІ ХОДЯТЬ, ПОСМІХАЮТЬСЯ, А ТИ ДИВИШСЯ НА ЦЕ І ВІДЧУВАЄШ, НАЧЕ ТИ З ІНШОЇ ПЛАНЕТИ» 1 квітня люди уже святкували завершення окупації Рівнопілля, а другого – повернулися у село. Родина Сіренків вперше за довгий час побачила українських захисників 3 квітня. Того дня всі дорослі працювали біля господарства, аж раптом побачили здалеку, як вулицею йшли військові. Сім’я зрозуміла, що це українські воїни тільки після слів «Слава Україні». Тоді й прийшло усвідомлення, що росіяни відступили. Чоловік говорить: «Дружина зустріла хлопця своєї колишньої керівниці, він ще дав малим цукерок. Ми були дуже раді. Запитали коли можна їхати в місто, нам сказали краще 5-го, але ми не витерпіли і вирушили додому». Уже 5-го квітня Сіренки поїхали на Тернопільщину до родичів. Дорослі працювали, а діти займалися онлайн навчанням та спілкувалися із племінниками Оксани, які теж там перебували. Олександр розповідає: «Я вже й забув як карткою розраховуватися, повністю дикі люди стали. Навколо усі ходять, посміхаються, а ти дивишся на це і відчуваєш наче ти з іншої планети. За відчуттями цей місяць тривав півроку». Остаточно родина повернулася у Чернігів після 9 травня, коли зрозуміли, що Чернігівщині не загрожує наступ. А через тиждень сім’я змогла перепоховати маму Оксани. Наразі Олександр впевнений, що подібне не повториться. Чоловік говорить: «Я впевнений у ЗСУ, уже побачив які вони в дії. Та й армія РФ уже не та, це не такі навчені солдати. Я на це все дивлюся із впевненістю, що наші військові зможуть їх зупинити та перемогти. Усе буде гаразд.» Джерело: 0462.ua
Последние новости
Ученые установили возраст старения собак: какая порода имеет больше проблем со здоровьем
Возрастные изменения, которые замечают у своих питомцев владельцы, не совпадают с проблемами, которые чаще всего диагностируют ветеринары. При этом в зависимости от породы пес...
«Серцем у лісі, душею в природі»: жителька Чернігівщини — про «тихе полювання» (Фото)
Жити природою — це не лише милуватися її красою. Це вміння чути її голос, відчувати настрій і знаходити гармонію навіть тоді, коли здається, що...
У Чернігові мають відремонтувати труби опалення за 3,4 мільйони євро
У п’ятницю, 13 грудня, виконавчий комітет міськради Чернігова надав комунальному підприємству «Теплокомуненерго» згоду на укладання контрактної угоди на 3 мільйони 384 тисячі 149 євро...
На Чернігівщині шахраї ошукали жінку на понад 50 тисяч гривень
До поліції звернувся 71-річний мешканець Срібнянської громади, який повідомив, що невідомі особи обманом заволоділи його грошима. Про це повідомляє Поліція Чернігівської області.Чоловік розказав, що...