Волонтерка Оксана Дегтярьова: «Людина не знає, на що вона спроможна»

До 24 лютого Оксана Дегтярьова з Чернігова займалася улюбленою справою – вона модельєр і дизайнер жіночих сумочок, директорка шоуруму «Кларі». Але з березня-квітня левову частку її часу з’їдає волонтерська діяльність, а саме – допомога ЗСУ, постраждалим жителям Бобровиці та Новоселівки. Пані Оксани живе у мікрорайоні Бобровиця. Приватний будинок її родини значно пошкоджений. Незважаючи на це, він перетворися на гуманітарний склад. Як і майстерня пані Оксани, де вона розробляла дизайн сумочок. Про все це розмовляємо в шоурумі «Кларі». До слова, тільки-то у мікрорайоні «на Кругу», де знаходиться магазин, з’явилося світло, майстрині повернулися до роботи, і бізнес знову запрацював. Замовлення надходять не лише з України, а й з інших країн. «Після повернення замовники хотіли забрати свої сумки» — Пані Оксано, я заходила до цього магазину ще до вторгнення російських військ і була під враженням від ваших виробів. Все – ваші авторські розробки? Це ваш власний бізнес? — Так, вироби я розробила як дизайнер, швачка, а от магазин ми створили спільними зусиллями з моєю колишньою клієнткою, подругою. Вона є власницею магазину та теж бере участь у розробці моделей. Вийшла така колаборація: мої мізки та вміння + її гроші, бажання, натхнення. Відкрилися десь за півроку до вторгнення, налагодили процес виробництва, напрацювали базу клієнтів. Хоча до моменту відкриття шоуруму ми працювали десь два роки. А загалом у цій сфері я вже 24 роки. Займалася індивідуальним пошиттям одягу, мала своє ательє. Потім стало нецікаво, захотілося чогось нового. Почала вчитися шити сумки. Зацікавилася! «Кларі» — друге швейне підприємство в цій сфері в Чернігові, яке я запускаю з нуля. Перше називалося «Ремі», на мене вийшов власник, запропонував спільний проект. Ми уклали угоду на рік, знайшли приміщення, я набрала людей, навчила їх всім тонкощам. Підприємство досі працює. А мені захотілося чогось іншого. І тільки-но це рішення визріло, моя подруга та клієнтка запропонувала створити цю міні-фабрика. Шоурум – те місце, де виробляють продукцію, де її можна побачити та придбати. Все в одному приміщенні. — Розкажіть, у чому родзинка цих виробів? — Кожен наш виріб індивідуальний. Деякі існують в одному екземплярі. Взагалі найголовніше – якість. І не тільки шкіри, а й підкладки, фурнітури. Фурнітуру ми замовляли на заводі в Китаї, що працює для Італії. Спеціального кольору – перлиновий нікель — його не побачите більше ніде, бо створений для нас. Шкіра – італійська, її виготовляють для відомих брендів. Ми не робимо репліки (копії), а виготовляємо свої власні вироби. Моделі брендів не копіюємо, не порушуємо авторське право. Навпаки, на одній з виставок італійці просили в мене дозвіл скопіювати одну з моделей. То був інший час, я дозволила. — Цікаво, що у ваших виробах використовується різна техніка, зокрема, шкіра поєднується з хутром, з вишивкою, на неї наносять малюнки. — Так, використовуємо багато технік. Співпрацюємо з майстринею народної творчості Ольгою Костюченко. Є етношопери з малюнком у традиційній техніці вибійки. Малюнки на шкірі створюємо за допомогою спеціальної фарби. Спочатку наносимо грунт, який сохне добу. Потім наносимо малюнок, і він теж має висохнути. Далі знову грунтуємо. Такий малюнок не боїться ні вологи, ні перепадів температури. Стійкий до тривалого використання. Свою сумку з малюнком я носила років вісім. — Зрозуміло, що в період активних бойових дій ви не працювали. А коли відкрилися знову? — Майже одразу, як з’явилося світло. На щастя, магазин не постраждав, обладнання збереглося. Я так за нього молилася! Всі, слава Богу, живі та здорові. Наші майстрині були в місті, дві виїжджали, але швидко повернулися. Ми почали працювали десь у травні. Щось дошивали, якісь замовлення виконували. До нас звернулися замовники, які теж повернулися в місто та захотіли забрати свої сумки. Це дуже приємно! Замовлення надходять з усього світу. «Не можу сидіти на одному місці» — Пані Оксано, я спостерігаю за вашою активною діяльністю в фейсбук. Знаю, що живете на Бобровиці, що ваш будинок пошкоджений. Значно? — У нас пробитий дах, впала стеля. На певний час залатали дірки клейонкою. Поки що нема часу ремонтувати, хоча вже треба. Світло, вода, газ є, тож жити можна. — Ви почали займатися волонтерством ще під час бойових дій. Пам’ятаєте, що було поштовхом? — Щиро кажучи, я за натурою така людина, яка не може спокійно сидіти на одному місці. Коли ми були в підвалі під обстрілами, я допомагала коригувати вогонь. Знаю багато людей, тому просила усіх, щоб самі або через знайомих надавали координати розташування російських військ. Кількість, час, де вони проходять. Мені кидали повідомлення, я їх копіювала та одразу кидала на канал наших ЗСУ, які знищили дуже багато техніки завдяки от таким простим жінкам і чоловікам. Весь час у мене телефон горів. В підвалі ми просиділи з 24 лютого до 6 березня, а потім тікали в місто. Коли пропало світло, чоловік придумав, як заряджати телефони. Тож ми ще три дні просиділи, а потім я зрозуміла, що час виїжджати. Поїхали до свекрухи, яка живе в центрі. Я спілкувалася з хлопцями-військовими, і мене попереджали: є ймовірність, що Чернігів візьмуть, хоча ми стоїмо, ми тримаємо. Як потім стало відомо, сили були нерівні. У нас набагато менше людей, техніки. Виручала кмітливість. — А коли ви почали вивозити людей? — У Новоселівці залишилася моя однокласниця та подруга. Ми переписувалися, потім зв'язок пропав. Я шукала можливості, як про неї дізнатися, і через знайомих мені передали, що вони сидять у підвалі. Треба було негайно вивезти їх з-під вогню. На щастя, знайшовся сміливий тероборонівець, який зголосився. Приїхав за мною, дав хвилину на збори. Ми поїхали у Новоселівку, нас не пускали на блокпосту. Казали: «Шансів мало. Новоселівка ще наша, але ситуація може змінитися за хвилину». Ми ризикнули! Вивезли 5 дітей, 6 дорослих і собаку. Не знаю, як усі в легковушку вмістилися. Врятували. Завжди казала й кажу: людина ніколи не знає, на що вона спроможна. Від початку Новоселівки і майже до середини села я бігла з хворим коліном. Всюди стріляло, гриміло, горіло. Я бігла й молилася вголос, щоб Божа Мати мене захистила й допомогла врятувати людей. — Це був найстрашніший момент? — Ні! Найстрашніший момент, коли сиділи в підвалі, і було чути, як летять літаки. І ми знали, що будуть бомбити. А коли падає бомба 500 кілограмів, не врятується ніхто. Я в той час на деякі сайти кидала повідомлення: летить літак. І ці декілька хвилин, поки ще не було чути сирену, можливо, допомагали людям сховатися та врятувати життя. Я намагалася попередити людей. Інакше вони могли би не встигнути. «Нема такої категорії, кому не допомагаємо» — Розкажіть про те, як ваша оселя перетворилася на пункт збору та видачі допомоги, коли ви почали проводити свята для дітей? — Ще колись моя мама казала: «Ти якась семідєлуха. Ти не можеш займатися чимось одним?» А я не можу! Хтось допомагає тваринам, хтось – діткам або багатодітним родинам, хтось – ЗСУ. А ми з нашими волонтерами намагаємося допомогти усім. Напевно, нема такої категорії, кому не допомагаємо. Днями роздавали окуляри, і я була вражена, скільки прийшло людей, наскільки це зараз потрібно! Навіть важливіше, ніж роздача хлібу. Одна бабуся так дякувала! Чекала мене майже годину. Окуляри для неї були надважливі. У нас було три ящики окулярів, і наші дівчата допомагали людям підібрати ці окуляри. Всім змогли допомогти. — Як вважаєте, дитячі свята потрібно зараз проводити? — Коли до нас привозили подарунки, ми їх діткам роздаємо. І я бачу, які вони приходять, і як змінюються, коли отримують іграшку чи цукерки. І тоді виникла ідея робити свята. Ну, і що, що війна? Діткам потрібні позитивні емоції. На Бобровиці та в Новоселівці вони як маленькі їжачки. Коли ми зробили перше свято, я зрозуміла: «Треба проводити обов’язково!» Спочатку проводили щовівторка. Зараз збираємося раз на місяць або на три тижні. Коштів і подарунків у нас не так багато. Люди привозять їх відусюди. Це і фонди, і волонтери, і меценати. Привозять смаколики, іграшки, канцелярію. Просила, щоб долучилися аніматори. Відгукнулися з «Дитячої планети». Приєдналися дівчата, що проводять майстер-класи. Відгукнулися художники з аквагриму. Вихователі з дитсадка проводили конкурси, малювали малюнки на асфальті. Підприємець з Києва приїздив і готував бургери, пригощав нашу дітвору. Насправді було круто! Найбільше збиралися 178 дітей і потім ще приходили. — А зараз до вас з якими проблемами звертаються і чим можете зарадити? — Перша категорія – воїни та ЗСУ. Коли ті, хто служить зараз, звертаються, не маємо права відмовити. Потреб багато, починаючи від шкарпеток. І навіть з Наталею Орловою зараз збираємо на «Валькірію». Друга категорія – погорільці та ті, в кого зруйновані будинки. Щосереди їх приймаємо та видаємо абсолютно все! Починаючи від одягу та побутової хімії до меблів, телевізорів, мультварок тощо. Я пишу пости на фейсбуці про потреби. Минулої середи роздали 30 мультиварок. Інваліди І та ІІ групи, а також мами з дітками від 0 до 3 років приходять по понеділках. Інвалідам видаємо памперси та продуктові набори, а мамам – все підряд: побутову хімію, дитяче харчування, памперси, ліжка, візочки тощо. Моя майстерня повністю перетворилася на гуманітарний склад. У будинку теж багато чого зберігаємо. Чоловік просить про одне: нічого не приносити у спальню. Але і там уже накопичуються речі для ЗСУ. Це найцінніше та найважливіше. Якщо хтось привозить мед, роздаємо мед. Якщо привозять хліб, ліки, окуляри, виділяємо окремий день для роздачі. Інформацію розміщуємо в тематичних групах у вайбері. Запрошую усіх, хто має потребу. — Дякую за вашу небайдужість і активну громадянську позицію! З Днемм незалежності! Вероніка Приходько, фото – з сімейного архіву Оксани Дегтярьової Матеріал підготовлений у рамках проекту Асоціації професійних журналістів та рекламістів Житомирщини «Менторинговий курс інституційного розвитку локальних медіа Житомирської, Сумської та Чернігівської областей «ЗМІ нових громад», за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Джерело: 0462.ua