Волонтер Андрій Галюга про добробут по-чернігівські

До 24 лютого чернігівець Андрій Галюга жив звичайним життям. Працював у ВАТ «Обленерго». Разом з дружиною виховував доньку. Мав «чоловічі» хобі: мотоцикли, автомобілі, годинники. Любив малювати. Але після того, як російських окупантів вигнали з Чернігівщини, буквально «захворів» волонтерством. Напевно, ви чули про громадську організацію «Бо можемо!» та бригади, що нині працюють у різних мікрорайонах обласного центру та допомагають чернігівцям відновлювати житло (а раніше допомагали розбирати зруйновані обійстя)? Знайте, що за цим проектом стоїть саме він – енергійна, компанійська, завзята, щира особистість. Отже, давайте знайомитися ближче. Допомога була потрібна всім — Андрію, ви залишалися в місті під час облоги Чернігова. Можливо, допомагали і вже тоді вирішили, що будете робити для відновлення нашого міста? — Я не хочу зараз строїти з себе героя, просто, коли була можливість, допомагав комусь завезти продукти, комусь — ліки, комусь доставити води, комусь щось зробити — просту річ. Це один момент. Нааступний: напевно, зіграло роль те, що в одному з місць, де я перебував певний час, побачив, що в тому самому сховищі зібралися всі – і, умовно кажучи, депутати, і робітники, і інтелігенція. Всі були рівні та однакові. На всіх один засіб, де могли зготувати їжу, всі ходили в один вуличний туалет – і багаті, і звичайні люди. Тобто допомоги потребували всі, незалежно від того, скільки в тебе чого було. І ось якось я почув розмову хлопців: коли закінчиться війна, ми будемо все відбудовувати. І подумав: якщо бог дасть мені віку, якщо збереже життя мені, моєї сім'ї і дозволить робити щось далі, то чому б не почати з допомоги людям, які втратили все? Не почати робити це для міста та для громади? — Розкажіть, чому не виїхали разом з родиною? — Напевно, тому, що не зміг би собі пробачити, що на місці, яке я зайняв, могла би сидіти дитина чи мати, бабуся чи та людина, якій це потрібніше. Тоді я не задумувався особливо, якщо чесно, не позиціонував і не позиціоную себе як якогось Робіна Гуда. Напевно, самому мені тут було простіше забезпечити себе і когось підтримати. У мене ж і робота пов'язана з критичною інфраструктурою, я міг бути тут корисний. Напевно, саме тому, що ми все це пережили, зараз робимо те, що робимо. Ми всі реально зрозуміли, наскільки важливо бути людиною й робити свою справу. І важливо не для того, щоб собі намалювати якусь медальку і сказати, який я великий герой, який я великий патріот. Напевно, тоді до нас ще не дійшло, а тепер уже дійшло: куди б ти не пробував тікати, шукати кращої долі, кращого життя, по-любому від себе нікуди не втечеш. Якщо вже у нас пішла така відверта розмова, то я інколи так себе намагаюся виправдати. Багато моїх друзів, знайомих, колеги там, а я лишаюся тут. Тому що у мене трошки інші завдання. Скажу чітко і практично: поки в Чернігові є люди, які рятували місто під час активних бойових дій, поки є люди, які відновлювали світло, воду, газ, комунікації, захищали місто, доставляли техніку, ліки, евакуювали, доти ми готові до будь-яких сценаріїв. Тому що місто — це люди. Толока, тільки навпаки — Отже, ваше волонтерство – це не просто збіг обставин? — Дружина постійно мені казала: ти більше живеш для інших, ніж для себе. Друзі також зауважували: ти для своїх рідних робиш менше, ніж для інших. Не знаю, чому так. Може, виховання, може, особливості характеру, тому що мені ось завше боліло. Коли я бачу якусь несправедливість чи щось таке, де треба щось зробити, допомогти, то піду і зроблю. Все, що в моїх силах. Але війна насправді дала поштовх оцьому всьому. — Буквально з перших днів після того, як рашисти відійшли від Чернігова, ви почали допомагати людям розбирати завали. Спочатку сам чи з двома-трьом помічниками. Як же це переросло в потужний рух “Бо можемо!”? — Так, на цей момент я є головою громадської організації. Засновників — четверо, вони записані в статуті. А ідея щодо створення ГО, якщо по-чесному, належить моїм товаришам — Андрію Олексієнку та Валентину Бобирю. Я про то просто думав. Я більше, знаєте, приземлена людина, зроблена сокирою без оцих всіх високих речей. А іскра запалилася не від мене, а від того, що з'явилися люди, котрі підтримали оту ідею людяності, взаємодопомоги. І потім я почав трошки підрулювати в певний напрямок. А ідея в тому, щоб показати, що люди не забуті, що кожен не залишиться наодинці зі своїм горем. І що ми, зібравшись разом, можемо допомогти тому, тому і тому. — Для наших читачів, які не чули про «Бо можемо!», давайте пояснимо, чим конкретно ви займаєтеся. — Об'єднання добровольців “Бо можемо»” — це громадська організація, яка функціонує на території Чернігова і околиць (Новоселівка, Старий Білоус, Трисвятська слобода, Киїнка і Зарічне). Вона створена для допомоги людям, які постраждали від російської агресії на території Чернігова та найближчих населених пунктів. Мета приземлена, без всієї оцієї високої матерії. А філософія в тому, щоб показати справами ідею добра, єдності та людяності. Отак. Конкретно ми допомагаємо людям розбирати пошкоджені будинки. Це такий давній звичай української толоки. Гуртом розібрали — забули. Хоча в толоці було навпаки: гуртом побудували — забули. Це перший напрямок, з якого все й починалось. Другий напрямок — відновлення будинків з легкими та середніми пошкодженнями: латання дахів, встановлення вікон, дверей тощо. Десь там закласти трошки цегли, десь залатати якусь дірку від прильота, десь відновити конструкцію. Те, що робиться не довго. Не місяць, не два, а за 2-3 дні чи по вечорах можна зробити. Зараз до цих ключових напрямків додалися ще свічки, сітки, гуманітарна допомога. Почали самі відбудовувати житло. Ну, і ЗСУ – звісно, допомагаємо. — Коли ви офіційно зареєстрували організацію, чи стало легше працювати? — Спочатку будівельні матеріали дістати було вкрай складно. Магазини пусті, в кого десь щось було — з того щось і ліпили. А потім, коли вже стало трошки вільніше та почали з'являтися будівельні матеріали, ми просто не могли дозволити собі працювати під піратським чорним прапором. За великим рахунком все, що ми купуємо, даємо постраждалим, все має обліковуватися, має бути звітність. Чому? Все дуже просто. Як казала Маргарет Тетчер: “Немає грошей державних, є гроші платників податків”. Так і ми скажемо: немає наших грошей, є гроші донорів, гроші людей, які донатять нам і допомагають, тому ми маємо перед ними звітувати. — Розкажіть, хто зараз більше допомагає – наші чи іноземці? — Приватні благодійники більше наші. Чернігівські, київські, українські. А якщо говорити про фінансування організації в цілому, то тут більше іноземних коштів. Та сама американська організація “Voice” (це, до речі, жіноча феміністична організація) допомогла певною кількістю грошей для того, щоб залатати вікна, поставити дахи, купити покрівельний матеріал, цвяхи тощо. Благодійний фонд “Право на захист” також дав певну кількість будівельних матеріалів. Зараз ми співпрацюємо з іноземною організацією, британською, і беремо проект на вікна. Тобто конкретно на закриття віконних проміжків і на встановлення вікон. І на двері. Чернігівські підприємства та підприємці також сильно допомагають. Спасибі їм за це! Хтось надає безоплатно матеріал. Одна база надала приміщення для розвантаження матеріалу. Невеликі магазини підключаються: хтось дає знижки, хтось – інструмент, спецодяг, рукавиці тощо. Був момент, коли міська рада передала нам багато матеріалу та інструменту. Я не скажу, що це всебічне сприяння, що я сиджу в кабінеті якихось заступників міського голови чи у самого міського голови, але ми співпрацюємо. Речі, які мають значення для душі — Питання, що цікавить, напевно, багатьох: чи отримують волонтери за свою роботу якусь винагороду? — Спочатку ми працювали там, де була складна ситуація. Наприклад, у людини не залишилося нічого, то які можна брати з неї гроші? Це по-перше. А по-друге: коли на локації ввечері збирається 50-60 людей і кожному платити гроші — де їх брати? Ми позиціонували й позиціонуємо себе так: допомагаємо у вільний від основної роботи час. Це майже як дві роботи. — А скільки людей у вашій команді? Хто вони? — Основна команда за приблизними підрахункам — десь чоловік 40. Це ті, хто разів 5 і більше приєднувалися до того, що ми робимо. А ядро — напевно, чоловік десять. Це ті, хто приймає рішення. Це люди абсолютно різних сфер діяльності: і представники творчих професій, і лікарі, і службовці, і вчителі. — Яка максимальна кількість людей приходила на толоку? — Якось у суботу приїхали 5 бусів з Корюківки, прийшли місцеві, тож зібралися близько 200 людей. Долучалися також представники різних організацій, управлінь. Свого роду тімбілдінг. — Розкажіть про те, що мотивує конкретно вас і ваших колег щодня робити цю роботу? — Мотивує, що на місці того, що було зруйновано вщент, починає вставати нове життя. Мотивує, коли ти можеш простими речами відродити віру в людей. Це те, що заховали в нас за такими шаблонами, як приватна власність, двері моєї квартири, це моє, мені всі винні… Тобто знову повертаюсь до питання, чому волонтери наші не отримують заробітну плату. Мотивує саме те, що люди починають бачити такі речі і самі стають кращими. Мотивує, що ти можеш зробити добро, коли, наприклад, візьмеш скло і вставивши бабусі у вікно. Просто і безкорисливо. В цьому світі не все міряється грошима. Є такі речі, які мають значення для душі. Сенека казав: ти маєш робити те, що приносить тобі задоволення, те, що не йде врозріз з твоєю природою. Якщо хочеш літати на літаку, то бери й літай. Якщо хочеш бути коханим — кохай. Правда? Правда. Це приносить особисте задоволення і мені, і, думаю, тим людям, які в нашій команді. Це поклик серця, якщо сказати пафосно. — Напевно, «Бо можемо!» допомагає не тільки ремонтувати пошкоджені війною будинки, а й зцілювати поранені душі. — Ми з кожним своїм підопічним, назву їх так, з тією людиною, якій допомогли, поспілкувалися, когось підтримали добрим словом, когось банально підстигнули, сказали “Ну, чого розкис?! Ну, давай разом! У нас все вийде”. Зрозуміло, це дуже тяжко — втратити свій дім, те місце, де ти був щасливий, де росли твої діти. Але, за великим рахунком, це просто стіни, приміщення. Я цього не переживав, але дуже добре переоцінив усе матеріальне, коли ти за одну секунду можеш залишити все, зібравши своє життя в один рюкзак чи навіть без нього вирушити за три світи. Ти просто збираєш родину в кучу — і вжух. Така от психологія. Гадаю, кожен з нас психолог, коли допомагає іншим. Психологія — це не просто розібратися у проблемі та показати людині, в чому проблема. А надати підтримку. А ми це можемо! Наші дівчата як покрутяться коло тих самих бабусь і дідусів, то у них на душі веселіше стає, уже не так страшно ходити біля розбомбленого будинку. Такий от у нас добробат по-чернігівськи. Гадаю, не в цеглині питання, а в тому, щоб показати – так можна і так має бути. Спілкувалася Катерина Агієнко, Фото – Валентина Бобиря, керівниця проекту – Вікторія Сидорова "Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів”. Джерело: 0462.ua