Володимир «Батя» Пілеко: водій, що став воїном та захистив Чернігів

За останній рік кожен з нас чув про героїчних чернігівців та місто-герой, яке встояло під навалою окупантів, що прийшли з Росії та Білорусі. «Незламні», «місто-герой», «героїчні чернігівці» – всі ці фрази після сотень та тисяч повторів сталі ледве не «загальним місцем», чимось таким, що звучить в нас «на фоні», не затримуючись у голові. Але за всіма цими фразами стоять життя. Стоять ті самі «одиничці у статистиці», ті самі реальні люді, які не дозволили окупантам захопити Чернігів. Й ми, ті, хто завдяки ним залишилися живими, маємо знати завдяки кому живемо. Тому сьогодні ми розповімо вам історію чернігівського водія, батька двох доньок, рибалки… Загалом, здавалося б, звичайного чернігівського мужика Володимира Пілеки, який нещодавно, наприкінці березня 2023-го року, міг би відсвяткувати 55-річний ювілей. Але якому назавжди буде 53. Бо він віддав життя за Чернігів. І за Україну. За нас. Патріот з-під Ріпок Володимир Пілеко народився на Чернігівщині у невеличкому (якщо вірити «Вікіпедії», зараз там живе 46 людей) селі Углова Рудня колишнього Ріпкінського району – за кілька кілометрів від, на той час, адміністративного кордону з Білоруссю.  Наприкінці 80-х років пройшов «закордонну» строкову службу у радянській армії – служив у Німецькій демократичній республіці. Після цього армійська «кар’єра» для нього, здавалося, закінчилася назавжди. Володимир зустрів свою дружину – Наталію (вона викладала у школі у сусідньому селі), пара переїхала у Чернігів, на Бобровицю. Володимир Пілеко працював водієм – їздив по Україні, але, останні кілька років – переважно по Чернігівській області. -  Він був дуже розсудливою, дуже відповідальною людиною: якщо десь комусь щось пообіцяє – розіб’ється у ліпьошку, проте виконає. Був буквально енциклопедією – до нього можна було звернутися з будь-якого питання: він знав абсолютно все. Цікавився історією та географією… — згадує дружина пана Володимира – Наталія Пілеко. Володимир любив «пропадати» на риболовлі. Й, звичайно, любив двох своїх доньок – одна з них вже жила у Києві, інша, молодша, навчалася в університеті в Києві та жила у Чернігові, з батьками. -  Він був дуже патріотично налаштований та  завжди відстоював Україну, — розповідає пані Наталія. Від блокпосту біля дому до «пекла» у Новоселівці У те, що «завтра війна» родина Пілеко (будемо чесні, як і більшість чернігівців) не вірили ще 23 лютого 2022-го року. -  Ввечері 23-го мені телефонувала кума й каже: «А ви підготувалися, бо, кажуть, завтра буде наступ?». Я кажу чоловікові: «Вова, кажуть, буде щось страшне». Він відповідає, жартома: «Ти що, здуріла? Лягай спати», — пригадує Наталія Пілеко. – А вранці 24-го мене розбудив Вова та каже: «Наташа, вибухи чутно». А я йому відповідаю тією ж монетою: «Ти що, здурив? Лягай спати!» Але воно справді почалося… Пані Наталія згадує, що вмовляла чоловіка поїхати у село, або з’їздити у Київ, щоб забрати доньку (біля її будинку збили літак, й, як думали тоді, у столиці буде небезпечніше за Чернігів). Але забрати доньку зі столиці не вдалося, бо дороги вже виявилися перекритими. А варіант з виїздом у село пан Володимир навіть не розглядав: -  Я нікуди не поїду. Я не залишу свій будинок, тікати не буду, — казав він дружині.  Тоді сусіди з Бобровиці, чоловіки, організувалися, отримали автомати та почали службу на блокпостах у своєму районі – буквально біля дому. -  Треба було якось організуватися (хоча ми ще самі не знали що саме організовувати). Виїжджати ніхто не збирався. Десь 26-го на наш район прийшли бійці ЗСУ, ми спитали чи потрібна допомога, ті сказали: «Так», — бо людей не вистачало. Ми говоримо: «Якщо дасте нам зброю – ми допоможемо».  Нас розділили на пости. В кожного був свій, поближче до свого дому. Пост – це напрямок вулиці, яка йшла на Новоселівку. Я стояв на посту на Липинського. Вова Пілеко (мій кум) та Вова Москаленко пішли на пост ближче до дому Вовіка Пілеки – на вулицю Піщану.  Ми постояли там дні 3-4. Потім ворог підсунувся ближче й Вова Пілеко, Вова Москаленко та їх командир Сергій (знаю, що він був старшим лейтенантом з Городні) перегрупувалися ближче до нас, — згадує сусід, побратим та кум Володимира Пілеки – Юрій Богдан. Як родина дізналася пізніше,  Володимир Пілеко був офіційно  мобілізований у військо ще 26 лютого. Тож  у неспокійній Бобровиці він стояв не довго – вже за кілька днів він погодився на пропозицію свого командира Сергія (нині покійного) та висунувся на «нуль» – на Новоселівку: -   Пам’ятаю, був обстріл, ми пішли подивитися на нашу підстанцію, побачили, що її розбомбили. А коли поверталися – зустріли Вовіка Пілеку, — розповідає Юрій Богдан. — Я питаю: «Ти куди, в тебе ж чергування на посту». Він каже: «Мені набрав Сергій, їм потрібна допомога, й я не можу відмовити. Я пообіцяв». Я йому кажу: «Вова, ти розумієш, ти у кедах, в тебе тільки автомат й все: ані каски, ані бронежилету»… Але він пішов.  Загинув за кермом, рятуючи побратимів У Чернігові у ті дні були проблеми буквально з усім. У тому числі, й зі зв’язком. Тому Володимир телефонував дружині з різних телефонів побратимів – з тих, на яких просто виходило знайти зв’язок. Востаннє він бачився з рідними 9-го березня. Тоді його відпустили «у місто» до родини (яка на той час вже перебралася у центр Чернігова, адже будинок сім’ї Пілеко постраждав він вибухової хвилі та уламків). Але навіть у «вихідний» Володимир не забував про побратимів: накупив для них усього від цукру та шоколаду до побутової хімії. -  В тій обстановці по людині одразу можна було визначити яка вона. Вова не був подавлений, в нього світилися очі. По ньому було видно, що не ситуація керує їм, а він керує ситуацією. Коли він перейшов цю межу від звичайного мирного життя, до того, що було у Новоселівці? Багато хто з нас не перейшов цю межу… — діліться роздумами Юрій Богдан. Як розповідає Юрій Богдан, саме Володимира Пілеку (якому дали позивний «Батя») поставили командувати невеличким загоном після смерті старшого лейтенанта Сергія. Але вже 16 березня Володимир Пілеко перестав виходити на зв’язок з родиною. Він знав, що молодшу доньку відправили з Чернігова у безпечне місце (але так й не дізнався, що вона доїхала). -  Вже потім (після того як дізналася про загибель чоловіка, — прим.) я стала телефонувати по тим номерам телефонів, з яких мені телефонував Вова, щоб дізнатися як він загинув. Й мені розповіли його побратими: у ніч з 15 на 16-те березня почався потужний обстріл їх позицій (десь о 4-5-й ранку). Вова був поранений у руку, йому надали допомогу, але він повернувся у свій бліндаж. Знаю, що після цього він був поранений у ногу (чи надали йому допомогу – вже не знаю). В них була машина (військова, чи медична — невідомо), проте водій отримав поранення, а на полі ще залишалися ранені побратими. Вова хотів під’їхати ближче, щоб витягти поранених, — розповідає про те, що вдалося дізнатися пані Наталія. Судячи з того, що розповіли рідним побратими Володимира, це була історія ледве не про Супермена (ось тільки кінець у ній був, на жаль, не кіношний): поранений Володимир за кермом намагався вивезти побратимів. Йому допомагали молодші товариші. Але Володимир не міг нормально кермувати через поранення, а у побратимів не було водійських прав та відповідних навичок. І у цей момент їх накрила ворожа артилерія. До поранень ноги та руки додалися поранення грудної клітки та живота, яких Володимир вже не витримав. Пошуки та телефон -  Сімнадцятого березня я ще терпіла, а потім ми вже стали шукати, телефонувати у всі лікарні, усі морги, — згадує Наталія Пілеко. У той час кум Володимира Юрій Богдан був пов’язаний роботою моргів: -  Специфіка моєї робити – це холодильне обладнання на машинах, рефрижераторні установки. Які, за вказівкою мера, були поставлені на Пірогова (у моргу, — прим.) – там стояли три установки. Я їх встановлював, я їх, протягом облоги міста, й обслуговував. Й ще одну установку я підключив на другу лікарню. З установками були проблеми, тож я їх і ремонтував. Для чого вони стояли, гадаю, усі здогадуються: не вистачало потужностей холодильного обладнання, — згадує пан Юрій. -  Я у морзі був кожного дня. В мене навіть думки не було спитати про кума. Але Юра Вєткін (сценарист та воїн, родич Юрія Богдана,  який втратив ногу у боях на Бобровиці, — прим.) знаходився у шпиталі, до нього ходили щодня. Й там спитали на прохідній про Вову. Сказали: 16-го числа було привезено з району Новоселівки трьох солдат. Два «трьохсоті» й один – «двохсотий». Я поїхав у морг (здається, це було 19-те березня), там подивилися, відповіли: так, він тут. Отак й вийшло, що я три дні їздив ремонтувати холодильник, а там вже лежав мій кум… На щастя, двоє «трьохсотих» військових, які були з Володимиром, вижили. А ось телефон, який був з «Батею», та який його побратими просили забрати медиків, довелося шукати окремо (він знайшовся за кілька тижнів). -  Я питала про його телефон. Мені казали, що його не було. Але коли я пішла за два тижні, сказала: «ну був же телефон», мене молоденька дівчина, санітарочка, завела у кімнату. Там було дуже багато телефонів. Я одразу впізнала свій. Вона каже: «Цей телефон ще так довго дзвонив…». Я йому постійно телефонувала: виклик іде, а слухавку ніхто не бере, — розповідає Наталія Пілеко. Коли телефон включили, виявилося, що Володимир телефонував родині 15-го ввечері, але додзвонитися так й не зміг: -  Мабуть, він хотів спитати, чи доїхала донька, чи не доїхала. Я бачу, що спроби подзвонити були. Але він так й не зміг додзвонитися. Я побачила, що там було повідомлення мамі якогось бійця: «Син живий-здоровий, не турбуйтеся. Просто немає зв’язку», — але й це повідомлення було не надіслане. О 6-43 він викликав «швидку», але також не зміг додзвонитися… — згадує Наталія Пілеко. Поховання та увічнення пам’яті Поховати Володимира близькі змогли лише 27 квітня 2022-го року на кладовищі в Ялівщині (бо на Яцево у той час тривали роботи з розмінування), як військовослужбовця Першої танкової бригади. Як каже пані Наталія, посмертний нагород у воїна не було (а прижиттєві у перші дні широкомасштабної війни дати б просто не встигли). На питання про те, як би можна було увічнити пам’ять Володимира Пілеки та інших загиблих захисників Чернігова, Наталія Пілеко відповідає так: -  Чесно, я над цим не замислювалася. Для нас, для наших дітей, Володимир дійсно герой. Так як зараз триває перейменування вулиць, можна було б, напевне, перейменувати вулицю. Він жив на вулиці Шмідта. Наскільки я розумію, це та вулиця, яку треба перейменувати. Я б запропонувала назвати цю вулицю на його честь. Нам хотілося жити, хотілося довчити дитину, чекати на онуків… чогось людського. Пам’ятаю його останні слова, коли я казала: «Вовік, нас захисти, нам допоможи», а він відповів: «А я кого захищаю? Я ж вас захищаю». Тоді, коли він мені це казав, я за нього дуже хвилювалася, але зараз розумію, що він був такий патріот, що не думав про себе, свій будинок чи своє життя. А просто кинувся на захист України.  Наразі у Чернігові триває процес дерусифікації топонімів. У тому числі напередодні, 30 березня вулицю Попудренка перейменували на вулицю Олександра Мацієвського (бійця ТРО, розстріляного окупантами за слова «Слава Україні!»). Для вулиці Шмідта, наскільки нам відомо, пропонувалися два варіанти: Менська або Кирила Розумовського (однак наразі варіант з Кирилом Розумовським «відпав», бо на честь гетьмана наприкінці березня назвали вулицю Рахматуліна та два провулки). Джерело: 0462.ua