Багатьом чернігівцям знайоме ім'я Андрія Кудабекова. Свого часу він був відомий як успішний бізнесмен, громадський діяч, а також як активний учасник Майдану та воїн. 31 жовтня 2023 року він трагічно загинув під час виконання бойового завдання. Сьогодні ми згадаємо Андрія разом з його батьком – Зейнулою Кудабековим.
Не хотіли брати в армію як єдиного годувальника в родині
— Пане Зейнула, вітаю Вас! Ми поговоримо та згадаємо і про Андрія, і про Ваш життєвий шлях, історію вашої родини. Військова справа — це у Вас сімейне, ви ж також професійний військовий?
— Так. Я підполковник у відставці. Моя дружина Ольга Андріївна служила в армії 6 років. Дочка і зараз служить, вже 27 років у ЗСУ, в Чернігові. Андрій відслужив строкову службу в 1992 році, служив у м. Кіровоград в спецназі повітрянодесантних військ.
— Ми про це ще поговоримо. Давайте почнемо з Вашої історії, ви ж були ще в Радянському Союзі військовим. Розкажіть, де служили?
— В 1969 році я вступив до військового училища в Донецьку. Називалося воно на той час — Вище військово-політичне училище інженерних військ і військ зв'язку. Закінчив у 1973 році й отримав призначення до Угорщини. Служив спочатку в І гвардійському винищувальному авіаційному полку.
— Ви ж не були льотчиком?
— Ні, я політпрацівник, замполіт військ зв'язку в авіації. В 1972-му, на 3-му курсі одружився з жителькою Донеччини Ольгою Андріївною Назаровою, яка працювала в училищі художником -шліфувальником. Так сталося, що в 1953 році мій батько навчався в м. Макіївка. Було там пожежно-технічне училище. Він закінчив це училище, приїхав і багато розповідав про Україну. На той час 7 років мені було, і так мені хотілося потрапити в Україну, я мріяв про це…
— А Ви де на той момент жили?
-В Казахстані недалеко від Астани. Зараз Астана – столиця, а за 70 км від міста в шахтарському містечку я й народився. Сім'я у нас була багатодітна — 13 дітей. Я з чоловічої статі був старший після батька, тому в 16 років пішов працювати, щоб допомогти. Матеріально нам було важко, звичайно. Батько працював на шахті: під час війни також, і після. А в 1953 році його направили на навчання в Макіївку. І завдяки його розповідям мені так захотілося потрапити в Україну! Я все мріяв: зароблю грошей і з'їжджу туди.
А в 1968 я пішов в армію. Причому разом з мамою ходив до військкомату, щоб мене призвали. Тому що я був єдиним працюючим у родині на той час, батько вже захворів, пішов на пенсію. І мене не брали як єдиного годувальника в родині. Мама пішла зі мною у військкомат, і там майже посварилася з воєнкомом: "Чому Ви мого сина не берете в армію!? Він же не хворий, не каліка. Як так? Здоровий лоб буде вдома сидіти! Це ганьба!" Тож призвали мене. Служив я в м. Ленінград і після 1,5 року служби був сержантом, старшиною роти.
— Це тоді Вас направили до Угорщини?
— Направили в Донецьк у військове училище. А після закінчення я поїхав до Угорщини, і там 9 березня 1974 року в нас народився син Андрій. Це була друга дитина, а перша дочка старша за нього на 7 років.
З дитинства Андрій знав, що він – майбутній чоловік, захисник
— Тобто Андрій народився в Угорщині. А яким він був у дитинстві? Як формувався його характер?
— Він був бешкетником, як і всі діти, але в той же час він не дуже вередливий, а скоріше допитливий, все йому треба знати, то туди піти, то сюди. Часто був у військових підрозділах, в казармі, з солдатами спілкувався, і коли тільки почав ходити, казав : «Я буду адатом!» – солдатом. Коли він трішки підріс, ми з ним часто їздили по військових точках, радіотехнічних об’єктах із забезпечення польотів. Я їздив з перевіркою щодо роботи з виховання солдатів, і він мене супроводжував.
— Ви завжди сина брали з собою?
— Я всюди, де міг, брав його з собою. Коли доросліше став, почав їздити зі мною і на стрільби, а десь віком біля 8 років він уже вільно збирав і розбирав автомат, пістолет.
Андрій Кудабеков: (уривок з інтервʼю «Чоловічі розмови в барбершопі», 2016 рік)«Так, кожен чоловік повинен бути воїном, знати і вміти, як користуватися автоматом, якщо потрапить в руки, або пістолетом, і як він зможе себе і свою сім’ю захистити. Не кожен може стати крутим бійцем, але хоча б як не здохнути в перші 5 хвилин бою, я думаю, непогано б знати будь-кому про це».
— То можна сказати, що ви його виховували як майбутнього воїна?
— Так, бо в мене було бажання, щоб він виріс і став військовим, офіцером, продовжив традиції.
— А які основні правила виховання дітей були у Вашій сім’ї? Які головні цінності Ви намагалися їм дати?
— Мама його виховувала в традиціях поваги до старших, поваги до дівчат, жінок, любові до сім’ї, до друзів. А я старався в питаннях фізичного виховання бути прикладом. В той час я сам займався спортом після училища, належав до збірної південної групи військ у легкій атлетиці, спортивного орієнтування, гирьового спорту. Ходили разом на спортивний майданчик, займалися. З малих літ він вже зарядку робив, а потім, коли подорослішав, почав підіймати гантелі, еспандер тягнути, бігати. І разом зі мною бігав, а потім самостійно займався спортом. Тобто він мав якесь прагнення стати військовим.
— А те, що йому властиве було загострене почуття справедливості, як воно виникало, як проявлялося? Можливо, в дитинстві це відбувалося?
— В дитинстві він уже знав, що він — майбутній чоловік, тож має бути захисником. Однокласниць з першого класу вже захищав, завжди ставився з повагою, то портфель піднесе, то проводить додому в пізній час. Бувало, навіть за дівчат бився. Якось приходить із синцем, питаю: «Андрійку, а де ж ти так?» «Я за дівчинку заступився!» «Ну, заступився – молодець, але сильно наполягати на цьому не треба». «Я зрозумів, я буду тільки за справедливість», — так він казав. Ми навіть дивувалися, як це — малий такий, а вже такі речі каже.
— А де ви ще їздили, по яких регіонах?
— Після Угорщини в 1978 році нас направили до Забайкальського військового округу, під Читою є станція Домна – глухомань така, де пасажирські поїзди зупинялися лише на 2 хвилини, встигаєш тільки закинути валізу і заскочити. Все, ту-ту, поїхав поїзд.
Після Домни ми переїхали до Улан-Уде – це столиця Бурятії. Там формувалася нова частина, мене туди направили, як завжди військових направляють — або на підвищення або переміщення по службі. В Улан-Уде прослужили 7 років, звідти поїхали до Хабаровського краю, в поселення Князе-Волконське. Це те поселення, де жили після каторги декабристи ще в царські часи. Теж глухомань за Хабаровськом. А в 1989 році мене направили до Чернігова, тут я служив у полку зв'язку. А за рік мені запропонували поїхати військовим радником до Ефіопії.
— То Ви з родиною до Ефіопії поїхали?
— Ні, сам. А так ми завжди їздили разом, родиною. І за 25 років служби було 19 переїздів. Офіційно — 6-7 переїздів, але ж було поселення по квартирах, казармах, гуртожитках, готелях – загалом 19 переїздів.
В Ефіопії я послужив рік, а після цього в 91-му році я повернувся сюди дослужити – вже біля Красного мосту в складі 1-ї Гвардійської армії. Звільнився в 92-му році і пішов у цивільне життя. Працював спочатку у військкоматі психологом, потім — охоронцем на радіозаводі. В той час таке ставлення було до військових… Афганцям казали: «Ми вас туди не відправляли!» , а офіцерам: «Що ви можете робити? Охоронцями ідіть працювати».
В армії здорового хлопця десь 190 см вирубив на раз
— Ви розказали, що в 90-х приїхали до Чернігова – це юність Андрія. Яким він був?
— Вчився в школі №16, схильність до навчання в нього була хороша. Але в одному з інтерв’ю він казав: «Я був хуліганом і двійочником». Так, було й таке, що він бився, заступався за справедливість, доводив свою правоту та готувався до армії, а саме — в повітрянодесантні війська хотів потрапити.
— Чи ви помічали вплив вулиці на характер Андрія, чи все ж таки це були закладені Вами базові цінності?
— Коли ми поселилися в цей дім, у нього з’явилися друзі гарні, команда десь із 9 чоловік. Можна сказати, вони до цього часу, до загибелі Андрія всі разом були, а після його загибелі майже щотижня заходять, питають, як справи, чим допомогти тощо. Вони дружно займалися спортом, а ще серед його друзів багато музикантів. Чи брав Андрій участь у дворовому житті? Ну, нунчаки в нього були, і рукопашним боєм вони в той час займалися. Звичайно, були і великі такі бійки, в міліцію забирали за це, а потім розібравшись, відпускали. Ми журили його, звичайно, але не дуже сильно, не карали. Та і такого вже здорового хлопця карати не можна було.
— Андрій пішов до армії, а саме – в повітрянодесантні війська, як Ви казали, у спецназ. Але ж він був невисокого зросту.
— Так, він дуже переживав, що в нього маленький зріст – 168 см, а там мінімум 175 см треба було, щоб поступити. Займався підтягуванням, рукопашним боєм.
Якраз перед призовом демобілізувався з Афганістану Леонід Бурковський — орденоносець, він нагороджений орденами «Червоної зірки», спортсмен. Відкрив секцію рукопашного бою разом з Сергієм Петрикеєм, він теж відомий спортсмен. І вони саме виховували характер бійця, стійкість, вміння тримати удар. І це допомогло, коли він потрапив служити в армію. А на призовній комісії йому довелося доводити, що він вартий. Через зріст його не хотіли брати, він демонстрував якісь прийоми, віджимання, підтягування тощо. Тож врешті сказали: «Цього хлопця можна брати, він витримає».
В армії в той час були розповсюджена дідівщина, намагалися і на Андрія тиснути. Перший час він терпів, терпів, а потім, як кажуть, терпіння скінчилося, і він один з прийомів, які йому показували відомі спортсмени, виконав. Здорового хлопця десь 190 см вирубив на раз. Після цього його вже почали називати «Бек», а до тощо звали «Малюк». А він так казав: «Чим більша шафа, тим гучніше падає».
— Поважати почали?
— Так, бо він постояв за себе, за товаришів.
— То саме армія дала йому ці базові знання, вміння, виховала в нього воїна? Але ж він не пішов далі, не став робити військову кар'єру.
— Коли він звільнився в запас, тільки повернувся в травні 94-го, йому надходили пропозиції з СБУ, МВС піти на службу. А він казав: «Для мене на цьому служба закінчилася, не хочу бути військовим». Звичайно, я був розчарований. А він сказав: «Я хочу інше життя збудувати, в мене інші принципи». Спочатку працював на простих роботах охоронцем, а потім сказав: «Досить на дядю працювати!»
Андрій сказав рекетирам: «Платити не буду»
— Гадаю, чернігівці пам'ятають цей бренд, що звучав російською як «Мебель мягкая, как облака». Розкажіть, як маленька сімейна справа розвинулась до такого підприємства?
— Я ж і сам безробітний на той час був, вирішили спробувати разом. Спочатку займалися ремонтом, не було в нас приміщення. Ми навіть у цій кімнаті кроїли, збирали, стукали. Сусіди іноді лаялися, що ми заважаємо, тарабанимо. Машинка стукала ночами, мама шила в цьому коридорі. Потім вже зняли невеликий підвал тут у дворі. Потихеньку почали розвиватися, люди до нас прийшли, молодь, знайомі Андрія. Починали з нуля, ніхто ж нічого не вмів, вчилися, розробляли свої ескізи, Андрій креслення сам робив. Потім з'явилася в нас бухгалтер теж знайома. А потім вже у нас сформувалася фірма, десь 20 людей працювало. І назва «Мебель мягкая, как облака».
— Хто це вигадав?
— Андрій. Питаю: «А чому, як хмари?» «Бо ми ж парашутисти!» – була його відповідь.
— От воно що! Ніколи б і не подумав, що це до парашутизму має відношення!
— Багато людей з фірми здійснювали стрибки, і я в тому числі. Мені було 56 років, приходить Андрій і каже: "Ми з парашутистами сиділи, розмовляли, і хтось каже, що твій тато хоч і військовий, але навряд чи стрибне. Андрій відповідає: " Та ви мого батю не знаєте!» Приїжджає з хлопцями, а вони мовчать, думають, що ж зараз батя скаже. Він мені: "Тату, ось хлопці питають, стрибнеш чи ні?" А я кажу: "Коли?" А мама одразу: "От дурень старий, тебе ще тільки не вистачало!" Стрибнув. В мене 6 стрибків. І з фірми практично всі стрибали.
— Повернемося до вашого сімейного бізнесу. Він розвивався наприкінці 90-х, і всі знають, які умови тоді були, які історії в ці 90-ті траплялися. Була так звана "братва"…
— Ми знімали приміщення в районі центрального ринку, і прийшли до нас… Я прізвища називати не буду, бо зараз це вже поважні люди стали, бізнесмени. Ті хлопці, які на той час хуліганили, тобто хотіли чи віджати бізнес, чи плати, щоб кришували. Андрій сказав: "Не буду платити. Краще я зараз візьму сокиру і відрубаю нею руку, ніж вам платити". На цьому скінчилося, сказали, що не треба чіпати цього хлопця, тому що він хоч що може зробити. Тобто може дати відсіч.
— Давайте тоді згадаємо «нульові роки», коли Андрій став проявляти себе як активний громадський діяч, навіть в депутати балотувався.
— Так, були пропозиції йти в політику, і були люди, які хотіли його просунути. Андрій казав: «Видно, вони мають свої інтереси, а я на угоду зі своєю совістю не піду». По одному з округів його висували як депутата, але не вийшло, і він навіть був радий цьому.
— Він постійно намагався щось таке робити. Навіть коли з’явився Інтернет, вів блоги, зустрічі з творчими людьми. Офіс був там, де зараз «Хряк», виставки там робили.
— Громадська організація була. Потім працював позаштатним кореспондентом, в газети писав статті, огляди якісь , а останнім часом займався випробуванням військового спорядження. Тобто йому присилала якась фірма берці, форму, він їх випробовував на собі, а потім писав рецензії.
Після Майдану Андрій знав, що треба готуватися до війни
— Тобто в нього було таке нормальне мирне життя: бізнес, був достаток, була соціальна діяльність. Але, мабуть, раніше за всіх він почав просувати цю риторику, що треба готуватися до війни. «Хочеш миру, готуйся до війни», – писав завжди в своїх дописах. Чому так, як вважаєте?
Андрій Кудабеков:
(уривок інтервʼю для передачі «Ранок на Сівер-центрі», 2018 рік)
«З 2008 року почав свої навички відновлювати, тому що відчував, що все це може добре не скінчитися, тому старався вертатися в форму, де можна було вчитися, вчився. Постійно був на стрільбах, стріляв , на польові виходи ходив тощо».
— Ще до Майдану він казав про те, що від росії можна очікувати будь-чого, треба готуватися.
— Яким був переломний момент, може, Грузія?
— Грузія, Чечня, події в Таджикистані. Оце все зіграло свою роль. Він казав, що наступною буде Україна. Всі йому казали: «Андрію, ти щось дуже багато кажеш. Дивись, це небезпечно!»
— Просто ніхто не вірив у це.
— Ніхто не вірив, а він казав, що треба готуватися, навчати людей, треба переймати досвід навіть у росії в підготовці. Зокрема, як займається підготовкою молоді «Орлятко». Чого б не навчати школярів володінню зброєю, цивільних людей? Чого б не домагатися дозволу на носіння зброї? Він писав і в МВС, і депутатам, щоб дозволили носити зброю, дозволили військову підготовку тощо. Я його підтримував у цьому питанні.
— Ви ж служили в часи Радянського Союзу, знаєте специфіку російської армії.
— Щось я йому підказував, допомагав, а він і літератури багато діставав.
— Давайте ще згадаємо, як Андрій відновлював свою фізичну форму, бо він бігав по сходах постійно, ходив у походи… Розкажіть про це.
— Андрій купив собі зброю, автомат. Легально. Він сам його розбирав, збирав на швидкість. Потім друзів своїх почав вчити, почав покращувати свою фізичну підготовку аж до того, що, було, сміялися деякі — брав рюкзак, клав туди гирю 32 кг і на Масани йшов. Туди й назад — у поту, брудний. У зону відчуження ходив, в Чорнобильську зону, декілька днів там проводив. Треба було від охорони ховатися, бо це ж заборонена зона.
— Це така школа виживання, він намагався виживати в лісі, так?
— Так, мінімум продуктів з собою брав, мінімум одягу, щоб потім навчати своїх товаришів, підказувати.
— Переломним момент, певно, став Майдан? Ви підтримували його тоді? Все ж таки Ви — людина «старої закалки», так би мовити. Як поставилися до цього?
— Я його підтримував, бо вже відчувалося, що творить держава, точніше, керівництво того часу. Потрібні були зміни, а зміни – це, в першу чергу, вимоги молоді. І коли почався розгін мітингувальників, Андрій уже знаходився там, в Афганській сотні.
Андрій Кудабеков:(уривок з інтервʼю «Чоловічі розмови в барбершопі», 2016 рік)
«Вважали, що колись крапля переповнить чашу терпіння. І здається цей епізод, який відбувся на Майдані з розгоном студентів — той меседж, який вже побитий, що побили дітей. Там чоловіки були трохи молодші за мене, деякі старші за мене, і по суті ці студенти годилися нам у сини і дочки. Тому цей меседж підходив для нас, що б'ють наших дітей. І якщо ми зараз будемо мовчати, то які ми чоловіки після цього?»
— Тобто Андрій, не вагаючись, одразу пішов на Майдан?
— Без жодних сумнівів він туди пішов. Їх задача була — захищати протестувальників від нападів тітушок. У нього бої були навіть з тітушками. А коли почався розстріл майданівців, студентів, то він приїхав сюди, підняв знайомих колишніх десантників, своїх друзів, і вони вже поїхали воювати з Беркутом.
Андрій Кудабеков:(уривок з інтервʼю «Чоловічі розмови в барбершопі», 2016 рік)
«Були моменти часом, коли ми думали, що нам вже хана. Ми або у в'язниці будемо сидіти, або нас вб'ють. І коли Янукович втік, і коли зрозуміли, що Майдан переміг, хоча б в Києві, я трохи був шокований, що занадто легко і швидко це відбулося , бо чекали набагато гіршого сценарію. Ми вже були зі зброєю і готові були воювати в Києві».
У Горлівці його захопили в полон терористи
— Чи відчували Ви разом з Андрієм, що буде далі після Майдану?
— Так, я вважав, що після Майдану обов'язково буде зміна керівництва, і буде тиск вже з іншої сторони. Тоді в 2014 році це з зелених чоловічків почалося. В цей період Андрій волонтером поїхав на Донеччину із завданням доставити хлопців загиблих і поранених.
— Це вже окрема історія, вона теж варта уваги, це вже в Горлівці?
— В Горлівці, так. Він поїхав за загиблим товаришем, їм волонтери виділили машину. І не доїжджаючи до Горлівки водій , який з ним був, відмовився їхати туди, тобто проявив слабкість. Можливо, Андрій його відпустив. І коли вже заїжджав у Горлівку, його там захватили терористи.
Андрій Кудабеков:(уривок з інтервʼю «Чоловічі розмови в барбершопі», 2016 рік)
«Спочатку потрапив у полон, захопили, майже до підвалу відправили. А я коли їхав, розумів, як себе треба вести, і яка моя кінцева мета. І відповідно свою лінію поведінки, що буду казати відпрацьовував, корегував. В кінці кінців вдалося переконати, що я не ворог, я друг і прибічник. І я пробув там три дні».
— Як вдалося вибратися?
— Дякуючи тому, як він казав «Я хитрий чоловік». Дурника з себе корчив, що він за них, що підтримує.
— Ще ж допомогло, що у Вашої дружини дід був почесний громадянин Донецька.
— Так, дідусь моєї дружини — почесний громадянин міста Донецька, відомий шахтар, десь на 6 місці з 26 почесних громадян. Він про нього теж сказав.
— Він зміг переконати терористів, що він наче свій, навіть за стіл його потім запрошували?
— І за столом сиділи, а потім через три доби сказали: «Цього дурника відпустіть, хай іде, з нього зиску немає».
— Тобто місію він виконав?
— Свою місію він виконав. І потім самостійно з Горлівки зміг вибратися, через всі ці оточення.
Андрій Кудабеков: (уривок з інтервʼю «Чоловічі розмови в барбершопі», 2016 рік)
«Мізки були промиті настільки, що в мене було відчуття, наче я в дурдомі знаходжуся. Всі одне одному переказують з такою впевненістю про фашистів, про правий сектор, про темношкірих, про американців на повному серйозні. Вони переказували всі ці епізоди, вони в це вірили, а я слухаю і думаю: «Блін, я знаходжуся в дурдомі…»
Син повернувся з Африки, аби стати на захист Чернігова
— Я ще хотів, щоб Ви розказали про центр «Вовкулака», який він створив в Чернігові.
— Повернувшись з Горлівки, він заснував центр спеціальної підготовки, назвали його «Вовкулака» — перевертень. Емблема своя є. Вони займалися підготовкою до бойових дій, тактичною медициною, там хлопці були спеціалісти, які мали бойовий досвід. А також була окрема спецгрупа молоді, яка була зацікавлена у фізичній підготовці.
Я ж займався своєю фізкультурою, і коли подивився, як молодь недосвідчена приходить і одразу хапається за важке, починає тягати, то почав давати поради, щоб уникнути травм. Це була молодь 16-17 років. Андрій це побачив і каже: «Тату, ти можеш з ними позайматися загальною фізичною підготовкою, щоб ми інших людей не виділяли?» Добре, я з цими хлопцями займався десь близько двох років. За цей час вони змужніли, виросли, і багато хто пішов на захист.
— Ми вже згадували, що спорт у Вашій родині – це базова цінність, і Ви досі в гарній формі. Ви ж навіть з Андрієм змагалися в підтягуванні, так?
— Це було в 2021 році. Він якось прийшов і каже: «Ну що, тату, ти ще в формі?» Я кажу: «Так!» «Ну, пішли тоді спробуємо позмагатися!» Так, я і зараз можу. Тільки після травми менше, мабуть, підтягнуся, вивих руки був.
— Скільки вам зараз років?
— 79-й рік. В березні було 78 років.
— І досі підтягуєтесь?
— Так, підтягуюсь, ось гирі, гантелі в мене, постійно займаюся.
— Окрім центру підготовки «Вовкулака» Андрій ще брав участь у так званих приватних військових кампаніях. Про це можна говорити?
— Так, можна. Перед повномасштабною війною Андрій навчався в Польщі. Там є академія з підготовки сек'юріті, це охоронна компанія, де готують охоронців для супроводження перших осіб, супроводження вантажів тощо. І він мріяв, що поїде у відрядження на гарні заробітки, підписав контракт з однією з організацій, поїхав до Африки. І тут почалася повномасштабна агресія. І він, коли дізнався про це, розірвав контракт, виплатив неустойку, і десь на четвертий день приїхав сюди, приєднався до складу одного зі спецпідрозділів.
Вірили синові та залишилися тут
— Розкажіть, де Вас застало 24 лютого 2022 року? І коли Андрій повернувся зі служби в приватній військовій компанії, чим він займався? Він розповідав, чим займався тут під час жахливих тижнів облоги Чернігова?
— Андрій заскочив на секунду і сказав: «Я поїхав на передову». Ми відмовляти не стали, знали, що він до цього готувався. А самі, як деякі от зібралися та поїхали, то ми навіть і не думали про це, тому що в нас був Андрій, і він сказав, що все буде нормально. Ми вірили своєму синові і залишилися тут. І друга причина ще була: в мене дружина у важкій формі хворіла ковідом, потім у неї був мікроінсульт, інфаркт, вона взагалі лежача була. І весь час, коли в Чернігові були бойові дії, ми з цієї кімнати не виходили ні в яке укриття, бо я фізично не міг її з 6-го поверху вниз нести. Діти ходили, ховалися. Яке б не було тут бомбардування, і свистіло, і гриміло, і стіни тряслися, ми були вдома. Все одно були впевнені, що переможемо.
— Андрій розповідав Вам, що він робив?
— Своїх задач він не розкривав, тому що специфіка така, що не дуже розкажеш. Був один випадок, про який згадував: під Новоселівкою стояла машина неробоча, вони її замінували, Андрій особисто її мінував для того, щоб чинити супротив на дорозі, і знищити ворога. І він з жалем казав про те, що залишив там новенький мобільний телефон, тільки придбав. Але потім каже: "Спрацювало, не дарма я там залишив свій мобільний!"
— Тобто він займався диверсійними справами. Мінували, кошмарили ворога з середини?
— Так вони до цього готувалися і цим займалися. Як Юрій Бутусов, військовий кореспондент, писав в своїй статті, що в нього є відео, яке Андрій йому подарував з бойових дій. Але покаже тільки після війни.
З допису Юрія Бутусова про Андрія Кудабекова: «У найважчі дні, коли російські війська майже повністю оточили місто, він писав у фейсбуці пости, які надихали на боротьбу. Він беззаперечно вірив у перемогу, вірив, що ворог буде розбитий. А головне — у складі добровольчої бойової групи Бек бив окупантів, захищаючи рідне місто. Його група спецпризначення вела результативну роботу, наводячи на російські колони артилерію, авіацію, байрактари, встановлюючи міни. Вони взяли багато трофейної російської бойової техніки. Я бачив відео його роботи, про яку згодом можна буде розповісти. Він ризикував. Ризикував заради виконання завдань, заради того, щоб зберегти життя своїх бійців. Честь, друже! Для тебе це було особливо важливе слово».
— Тобто багато всього ми ще не знаємо. А після того, як рашистів відігнали від Чернігова, вигнали з Чернігівської області, чи було відчуття ейфорії, що вже скоро перемога? Чи Ви розуміли, що все тільки починається?
— Ми відчували, що це надовго затягнеться, і буде ще серйозніше, ще серйозніше. Я знав, що Андрій тут знаходився постійно і виконував конкретні задачі.
— Тобто на прикордонні він завжди був?
— Так. Там він і загинув.
— Зараз я розумію, що дуже важко буде розмовляти, але Ви пам'ятаєте вашу розмову перед тим роковим виїздом, якісь слова, які він казав?
— Так, 30-го числа ми з дружиною пішли в магазин, а він подзвонив по телефону і каже: «Тату, вийди на секундочку, мені треба тобі дещо сказати». Я вийшов на зупинку, він там їхав разом з дочкою, вони збиралися в Голівуд у кіно, хотів з нею побути. «Я, – каже, – тату, завтра їду». «Куди?» «Як завжди». Якщо він сказав «як завжди», я знав, що він їде на завдання. А куди, він не сказав.
І на наступний день десь о 16-й годині я сидів за комп'ютером, за ноутбуком, дивлюсь, викладають фотографію машини, на якій Андрій разом зі своїм побратимом Дмитром Ловарем поїхали в сторону Леонівки. Там вже написано було, що в Леонівці, в такому-то місці, в такий- то час загинув такий-то. Росія виклала, скоріш за все. Бо там так написано було… «Військовослужбовець ЗСУ знищений». Потім почали викладати свої припущення наші товариші — знайомі та незнайомі.
Слідство у цій справі ще триває
— Це була та історія, коли воно пішло Інтернетом, хоча офіційної інформації не було.
— Офіційного нічого не було. Ми до останнього не вірили. Я зателефонував в загін хлопцям, запитав. Кажуть: «Вони на завданні, ми нічого не знаємо. Ви не турбуйтеся, ми якщо щось дізнаємося, повідомимо». І вже пізно ввечері, десь опівночі, приїхав командир частини, представник воєнкома, хлопці. Сказали, що похорон буде невідомо коли, і в якому вигляді будуть ховати — невідомо. Спочатку хотіли в закритому гробу поховати, бо там такі поранення були, що це не можна було показувати. Але хлопці, друзі його, побратими домоглися того, що медики попрацювали і можна було вже його показати.
— Ви щось знаєте про той виїзд? Що відбулося?
— Конкретно, що там було, я не знаю, а за офіційним повідомленням, яке в мене на руках, «Потрапив в засаду ДРГ». Все. Слідство ще триває по цій справі, а які були обставини, ми дізнаємося тільки після завершення слідства. Припущення можна робити будь-які, це фантазувати треба.
— Це російська розвідувально-диверсійна група зробила. Як гадаєте, засідка була конкретно на нього ?
— Не знаю. Навряд чи можна стверджувати, що саме на нього. Скоріш за все, якась диверсійна дія готувалася, а хлопці наскочили. А друга версія: можливо, і на нього. Бо показували, як супроводжував дрон їх. Тобто вже попередньо вели їх в цей район. А яким чином? Знову ж таки можна тільки припустити.
Цікавий ще випадок був. Знаєте, кажуть містика- не містика, припущення або інтуїції. Перед тим, як він поїхав, прийшов і приніс масажер такий компактний. І каже: «Ось вам масажер до Нового року!» «Та ще до Нового року далекувато наче», – кажу йому. «А раптом не встигну».
— Навіть коли пішли ці повідомлення, багато чернігівців думали, що після цього з'явиться Андрій і скаже: «Що, повірили?»
— Ми так і живемо: і бачили, і поховали, але не віримо. Нам здається: зараз дзвінок – він зайде і скаже: «Ну що ви тут дурниці городите!» У нього завжди був такий гумор. Ми навряд чи колись повіримо, хоча і на кладовищі були, і огорожа ця стоїть. І він же не один, він з побратимом був, з Дмитром Ловарем. Я от читаю, пишуть про Андрія багато, а мені інший раз якось сумно, що за Дмитра забувають. Треба писати і за Андрія, і за Дмитра, і за інших загиблих хлопців.
— Зрозуміло, що для Вас син – герой. А як військовий офіцер з досвідом, об'єктивно як Ви гадаєте, чи вартий Андрій звання «Герой України»?
— Знаєте, кожному, мабуть, хочеться, щоб його син був героєм. Він здійснив подвиг, воїнський подвиг, вартий певної нагороди. Яким чином керівництво країни до цього поставиться, кого нагородять – це вже їх рішення. Хоча люди підписували петицію, зібрано 25430 голосів. Але це ще буде на розгляді спеціальної комісії.
— Як варто було би зберегти пам'ять про Андрія? Можливо, дітям розповідати чи дійсно назвати на його честь вулицю або сквер? Як би Ви хотіли, щоб пам'ять про нього зберегли?
— Як би не назвали чи сквер, чи вулицю, чи в школі повісять меморіальну дошку, все одно буде пам'ять.
— Враховуючи специфічне почуття гумору та ставлення до життя Андрія, як думаєте, що би він хотів?
— Він би сказав «Нафіга мені це потрібно!?». Так би він сказав. Він же завжди рубане так рубане. А краще так: «Згадайте добрими словами».
— Чернігівці пам'ятають і пам’ятатимуть.
— Так, майже щотижня до нас приходять. Дивишся, там стаття з'явилася, там ще одна. На вулиці навіть зустрічаються, здавалося б, незнайомі люди і кажуть: а ми вас знаємо, вашого сина знаємо. Приємно. Вже якось трохи легше стає. Морально легше стає.
— І насамкінець, як Ви гадаєте як військовий: що буде далі, що чекає на нас?
— Далі ще важче буде. Чому? Навіть взяти один аспект – дивіться, скільки в нас з'явилося ухилянтів, біженців, які втекли від війни. Всі чомусь вважають, що їх життя дорожче за життя інших, які тут знаходяться. А Батьківщина – в небезпеці! Вони про це не думають, а думають про себе. Хтось же повинен захищати! І оці дії щодо військкоматів, робітників військкоматів. Не пересікаючись з ними, не знаючи їх, чомусь стільки бруду на них виливають. Я по питаннях Андрія частенько приходжу у військкомат і бачу, скільки там людей, що бували безпосередньо в бойових діях. Без руки, без ноги, контужені. І на них стільки бруду ллють. Так, може якийсь негідник є там, нещодавно була стаття, що хтось попався на хабарах. Але якщо ми так відносимося до цього — «я не буду захищати Батьківщину», то що буде?
— Але Ви вірите в перемогу України ?
— Вірю. Ціною великої крові. Перемога буде за нами, тому що вже загартовані в цих боях люди не здадуться. Навіть цивільні підуть воювати, котрі не мають досвіду, батьки, діди підуть воювати, якщо треба буде, бо вони вже надивилися. Інакше не можна з цим іродом.
— Дякую Вам за цю розмову.
— Слава Україні!
— Героям слава!
Спілкувався Іван Матвєєв
Джерело: 0462.ua
