Зазвичай він стоїть із простягнутою рукою тут, біля Спаського собору, в Чернігові. Геть сивий, зсутулений, сумирний. Хоч доволі міцний чолов’яга. Навіть і не розбереш отак одразу, скільки літ ряст топче. Тут йому найбільше подобається — на свята чути церковний спів. Можна з кимось поспілкуватися душевно, людей — немало. А хтось і поспівчуває — дасть дещицю… Небагато, бо кому тепер легко із простого люду? Як правило, це — дрібні монети, іноді — п’ятдесят копійок, а навіть зім’яту гривню чи й дві простягають нечасто, не кажучи вже про дещо «пристойніші» банкноти. Але, постоявши день, бодай на пляшку й скромну закуску назбирати можна. Хоча він уже давно не п’є…
— Років із десять тому було все-таки легше, милостиню давали охочіше, от і виходило більше, — пихтить папіроскою. — А тепер — як не війна, то коронавірус — не до безхатьків та ось таких підстаркуватих невдах, натомлених, хворих, літами зморщених і викинутих на узбіччя життя. М-да, а було ж колись… Мав дружину, двійко діточок. Жили, як усі. Манна з неба не падала, треба було гарувати на роботі — труд ився вантажником, то аж плечі під безкінечними мішками-лантухами з самого ранку Й до пізнього вечора поволі зносилися, а вже теперечки спина зовсім не тримається рівно, горбиться, наче й зараз ті центнери таскаю. Але де вже мені — відпрацював своє…
Ледве 14 рочків виповнилося, як закінчилась моя шкільна наука! Не те, що я так уже старанно вчився, однак книжки читав. А батько сказали: «Мене мій татусь, твій дідо, у 14 літ Із дому випроводили, аби заробляв на хліб, то й ти, Вітю, йди собі, шукай роботу, так і порозум-ніеш». Ну, що вдієш? Вдома — молодші брати й сестри. Аж шестеро!.. Де ж на всіх настачишся? Авжеж, як усі, в колгоспі батьки трохи заробляли, вдома на городі поралися. Проте хіба ж нагодуєш стільки ротів і одягнеш справно?
Я й пішов — невдовзі перебрався до міста, набавив собі кілько років та й прилаштувався на базарі клунки тягати. Дужим був, як буйвіл! То й наймали мене, без копійки не сидів… Згодом влаштувався на меблеву фабрику, далі — на овочесушильний завод. Підробляв — у вихідні вагони розвантажував, все хотів мільйонером стати, — журно усміхається. — Потім одружився. Ганна — гожа була, добра. Жив у не!, в приймах, бо ж своє! хати так і не надбав. Доня народилася, Марійка. А через три роки — пацан, Іванко. Такі ж гарні діти — від любові! Все, як у людей… Так і жили, Й на хліб із маслом мали. Аби ж не ота триклята перебудова, яку Міша Горбачов затіяв, дідько б його забрав!
Незчувся, як одного пам’ятного дня пропали всі грошики, котрі стільки літ докупи складав. Думав, поживу хоч вволю на старості років. А вийшло, що лишився голим, немов бубон. Ну, й залив із горя! Я й раніше випивав, але ж не так сильно. Як то кажуть, «дах» не їхав, міг вчасно зупинитися. А тут -як понесло… Жінка у мене лагідна була, та стільки ж можна терпіти? Почала потроху «пиляти», совістити… А я — немов із ланцюга зірвався! Вона купує білий хліб, а я їй: «Іди до магазину, віднеси назад, і бери чорний буханець, нічого гроші даремно тратити». Щодня вночі ті купони все перелічував (тоді саме купони ввели), аж руки тряслися. Кажу ж вам, що геть здурів, як усе втратив на ощадкнижці…
Потім ще гірше — почав із будинку речі крадькома виносити й міняти за безцінь, аби лише на оковиту вистачило. Дня не міг без пляшки прожити! Ну, й дружина не витримала, сказала: «Або сім’я, або горілка». А куди ж мені податися? Адже то — її хатинка! Гаразд, пішов лікуватися до Довженка, це — такий чоловік, помічний від оковитої. Лікар чи то цілитель. Я впав перед ним навколішки, як перед богом. Благаю: «Порятуй, чоловіче добрий!». Ну, він і взявся мене з тієї халепи витягувати. Поволі просвітліло в мене перед очима, розвиднилося, сходив до церкви — покаявся…
Ніби допомогло, тримався років п’ять, не пив зовсім! А тоді зі старшою дитиною таке сталося…
Раптом захворіла сильно — якусь пухлину знайшли в голові, то Марійку прооперували. Й після цього вона почала і вдень, і вночі непритомніти, часом навіть голосно кричала щось нерозбірливе, але, коли приходила до тями, то вже нічого не пам'ятала. Страшна трагедія! Я готовий був останню свою сорочку віддати, аби тільки їй допомогти… Та все марно. Померла моя донечка, а мене знову біс поплутав -взявся за старе!
Дружина злягла та так і не отямилася від тієї жахливої біди. Через рік пішла в засвіти услід за донькою. Ото й лишилися ми самі з Іванком. «Вчись, Ваню, — кажу, — а то бачиш, який батько в тебе непутьовий… Може, хоча б із тебе будуть люди». Втім, йому легких грошей схотілося — зв'язався з якимись бандитами. Якось на машині додому приїхав — радісінький. «Ось, — хвалився, -дивись, таточку, це — моя тачка. Я тепер — крутий!». А за тиждень знайшли його в лісі, прикопаного. Так я й не дізнався — хто і за що?.. Машина стояла в дворі, доки по неї не прийшли якісь «братки»: «Віддайте, дядю, навіщо вам воно треба? А ми заплатимо». То віддав, бо й так не міг на неї дивитися…
Ото й лишився на старості років сам-самісінький. А здоров’я — вже не те. Мішки тягати, як раніше, не можу — починає дуже в грудях боліти. Якоїсь іншої «розумної» професії не маю. От і внадився милостиню просити. Все-таки я тут — серед людей! Мене вже знають — жартома Ющенком кличуть, бо я по паспорту — Віктор Андрійович. Тільки паспорт загубив, а новий все ніяк зробити не можу — це ж треба штраф платити, а в мене й так ледве на харчі вистачає.
Одне добре — пити зовсім перестав! «І навіщо, — думаю, — стільки років себе травив?». Але пізно я спохватився, сам винен, бо все могло по-іншому в мене скластися, якби не ота оковита. Тепер я такий — нікому не потрібний, бо для любові зовсім не годний. І тіло — вже не те, а найгірше — душа випалена! От із душею в мене — найбільші проблеми, її ж рятувати треба, замолювати всі свої гріхи. А я, от чесно скажу, як на духу, і вірю, й водночас не вірю… Тому й досі незатишно мені, мабуть, уже на тім селі заспокоюся.
Втім, прив’язався я недавно до одного приблудного собаки. Тобто це він мене знайшов: такий великий, кудлатий. Відгукується на Мухтара. І я міркую собі: може, то — ще один мені шанс, останній, випав у житті, потурбуватися про невинне Боже створіння? Як ви гадаєте? Може, не все ще втрачено?!
Джерело: газета "Чернігівщина" №39 (857) від 30 вересня 2021, Сергій Дзюба
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.
