Відвертий і вражаючий спогад-сповідь захисника Чернігова, який потрапив під обстріл і втратив ногу

Майже репортаж. Цей допис на сторінці чернігівця Юрія Вєткіна з’явився 14 вересня. Зі згоди автора розміщуємо його без скорочень і редагування, аби кожен читач і кожна читачка ще раз відчули та усвідомили, якою ціною за завдяки кому вистояв наш рідний Чернігів у лютому-березні 2022-го. Низько вклоняємося нашим захисникам і захисницям! Якісь обривки свідомості. Вибух. Падіння. Кров. Нога. Вона поруч. Під пахвою. У моєму берці. Дуже липка кров. Треба дістати джгут. Не можу відчепити руки від залишків ноги. Кров фонтаном б’є. — Саня, ось джут, допоможи! Роздроблені кістки на залишках ноги «гуляють» під пальцями, як олівці у стакані. Воронка поруч. Метрів в п’яти. Уся біла від згорілого пороху та попелу. Якісь обличчя. Перелякані. Співчуваючі. Злі. Ці свої. А ці інші. Але теж свої. Бо усі поруч. Перелякана жінка виходить з сусіднього двору, дивиться, закриває рот хусткою. Щоб жах не вилетів назовні. Солодке НІЩО окутує мене своєю пуховою, теплою, ковдрою. Тихо. Тепло. Наче в утробі матері. НІЩО не заважає. Немає звуків, відчуттів, війни, вибухів, танків… НІЩО. — Юра, не спати! Юра, ти чуєш мене! Хтось відкидає з мене затишну ковдру НІЩО. — Чую. Відповідаю, щоб знов укритись в солодке НІЩО. Хто вони? Звідки знають моє ім’я? Жетон. На ньому все, навіть група крові. Я відчуваю, що ми їдемо. Мені цікаво, чи у відчиненому багажнику «копійки», чи як везли поранених та вбитих з Новоселівки? Щоб не забруднити салон. У мене також бовтаються ноги на вибоїнах? Чи лише одна. Так ось вона, друга. Лежить зі мною на грудях. « Мы пришьем ему новые ножки и он опять побежит по дорожке». Тягуче солодке НІЩО, з якого мене вириває чиїсь голос: — Юра, не спать! Говори зі мною. — Ти звідки? Не чую? — З Чернігова. — З тероборони? Я відчуваю, що посміхаюсь. Це довго пояснювати, а солодке НІЩО таке спокійне, тихе, ласкаве, розслаблююче. Дійсно, на мені ані броніка, ані форми. Цивільний одяг. Камуфляж поліції. « Хорошо тому живется…» Приходить хтось ще. Тремтячий жіночий голос. Щось питає. — З Бобровиці? Приймальне? Чи вже операційна? — Ось його документи. Мене щупають. Починають розрізати одяг. Спочатку брюки. Вони мокрі та липкі. — Перша. Позитивна. Щось колють. Напевно «наркоту» — обезболку. Навіщо, я норм. — Юра! Ти чуєш мене? Вже жіночий голос. Ласкавий, але вимогливий. Напевно медична сестра. — Чую. — Ти молодець, Юра. Все буде нормально. Я знаю, сестро. Лікарі витягнуть. Вони янголи. Ви усі янголи. З вами також спокійно, як з мамою, як і з солодким НІЩО. «Купила мама коника…» — Як ти, Юра? Тримаєшся? — Я норм. Знімають берці. Це американські берці. Мені видали їх у 2015-му, коли ми приїхали зі Слов’янська на першу ротацію. Я в них ходив усі зими. У голові засів епізод з фільму «Они сражались за Родину», коли Бондарчуку роблять ампутацію, під неприємний, дзвенячій фон тьмяної лампочки. «Лекарь, штаны пори, не жалко. А сапоги не трогай, не разрешаю!» А де другий берць? Залишився на ТІЙ нозі. Мою ногу не забули? А мій АК? Його примотував джгутом до ноги Саня. До залишку ноги? Мені його потрібно здати. Щоб не пропав? Номер я десь фотографував на всяк випадок. Може знайдуть? Щось знов колють. Кудись везуть. Щось кажуть. НІЩО та ЩОСЬ. НІЩО та ЩОСЬ. Де я ? Там чи там? Темрява. ЩОСЬ чую. Хтось розмовляє. Шепіт. Жіночий голос. Шепіт медсестри. Вона розповідає в особах. — А той, тикає — Оце що? — Ще один уламок. В інший нозі. — Капец, представляєш? — … дивиться, каже, це вже мертва тканина, вже не приживиться… — Видалити, — той каже, — Ріж швидше. Як-небудь. А лікар як закричав на них: «Я сам знаю, як робити!» У нього й так дуже високий рівень ампутації. М’язи потрібно зберегти. Як він протезуватись буде? — Це той? Цивільний? Судинний? І ще один голос. Мабуть, одна розповідає інший. Їх двоє. На медичному посту. Бачу тільки світло настільної лампи. — Так. Роман Володимирович. Наш каже: «Часу немає. Втратимо. Крові багато лишився». А цей лікар знов як закричить: «А пішли усі звідси! Я все сам зроблю! Навушники в вуха вдів. Музику запустив на всю катушку…» — Слухай, молодець лікар… з яйцями. Невже це про мене. Я оглядаюся. Навкруги пусті ліжка. Кахель на стінах. Операційна? Реанімація? Хтось схиляється наді мною. Медична маска. Добрі сіро-блакитні очі, наче крила янгола. — О дивись прикинувся. Як ви, Юрій Іванович? — Норм. — Нічого не болить? Може обезболочку? — Краще текілки. — О, дивись, соображает. Ще одні очі. Карі. З променями зморшок. Усміхається. — З головою порядок. — Треба покликати лікаря. Я посміхаюсь їм теж. Їх очі такі різноманітні — добрі, чисті, замучені, сяючі. Мені добре. Навіщо мені лікар? Я норм. Живий. Що він мені ще скаже? Що нема? Та то я вже і сам рукою перевірив. Може розкаже, як там наші? * * * Хто такий Юрій Вєткін? Служив в ЗСУ. Спочатку — в Чернігівському залізничному полку на Кругу (до 2008 року), потім у 2015 році – в 95-й десантно-штурмовій, а зараз — у 1-й танковій Сіверській бригаді. Ногу втратив, захищаючи мікрорайон Бобровиця. Під час зачистки Бобровиці від рашиських ДРГ попав під танковий обстріл. Остання освіта – «Практичний психолог». У вільний час — блогер, сценарист. Короткометражний фільм «Інтерв'ю» за його сценарієм став лауреатом Канського фестивалю. 28 березня 2022-го на човні по річці Десна був переправлений на «Велику Землю». Зараз перебуває у Мюнхені, куди його запросили друзі. «Чекаю на нову ногу))) Все дуже повільно», — написав нам у відповідь. Вочевидь, мова йде про протезування. Чекаємо на вас вдома, шановний Юрій Іванович! Джерело: 0462.ua