Це село нагадує своєрідний апендикс Чернігівщини: майже з усіх боків Бирине, що на Новгород-Сіверщині, оточене лісами.
Воно розташоване надто далеко від культурних та економічних центрів, тож нині, як і більшість сіл Чернігівського Полісся, занепадає. Разом із тим у цих місцях здавна селились люди, і хоча офіційний відлік Бирине веде від початку ХVІІ століття, але артефакти, знайдені на території та в околицях села, свідчать про те, що тут жили ще мисливці на мамонтів. Особливістю Бириного є те, що тут функціонує повноцінний краєзнавчий музей, який має експонати, що не поступаються колекціям обласного музею.
Не Бирине, а Бирин
На українських мапах село значиться як Бирине, а от місцеві називають його Бирин. За радянських часів, невідомо з яких підстав, до кінцівки його назви була додана літера «е» і воно стало селом Бирине. Це все одно, що, скажімо, Батурин мав би назву Батурине, або Берлін – Берліне. До речі, у села є «тезки» – село Биринськ у Самарській області Російської Федерації, Биринський замок у Латвії та в інших державах.
Знаряддя праці та побуту 18-19 сторіч
Про Бирин, чи то пак Бирине, ми раніше писали як про село, під’їзди до якого по весні часто заливає розливами Десни та її притоки Віті. Це – північ України, територія, яка нагадує своєрідний апендикс Чернігівщини. Ці прекрасні та малодоступні місця, наближені до річок і лісів, переповненими рибою і різноманітним звіром, слугували надійним прихистком для людей. Так, на території Бирина археологи знайшли залишки 13-ти поселень Х-І тисячоліття до нашої ери та І тисячоліття нашої ери.
До речі, про археологію. У Бирині існував свій археологічно-краєзнавчий гурток. Заснував його колишній директор школи. Артефактів, які назбирали юні дослідники, вистачило на краєзнавчу кімнату, яка згодом стала повноцінним краєзнавчим музеєм.
Людмила Плахута: "Війна пройшлась жорстоко цими місцями…"
Директор музею і за сумісництвом директор Биринської школи Людмила Плахута розповідає, що у 80-х роках минулого сторіччя краєзнавчий гурток «Пошук» заснував її вчитель і тодішній директор, відомий на Чернігівщині краєзнавець, публіцист і журналіст Борис Степанович Домоцький.
«Цей музей – це заслуга Бориса Степановича. Дуже багато учнів його гуртка доклали зусиль до пошуку експонатів, – зі теплою згадкою відгукується про свого вчителя Людмила Петрівна. – А у 2007 році ми отримали статус краєзнавчого музею».
Макет церкви, зруйнованої більшовиками
В експозиції шкільного музею представлені різні епохи: давні часи, промисли Бирина, Друга світова війна, колгоспне життя, Голодомор, незалежність. З найдавніших експонатів – зуб мамонта, кремнієвий наконечник, з Середньовіччя – знаряддя промислу. Друга світова представлена зброєю та амуніцією, а період Української національної революції та становлення більшовизму – грошима. Є тут тодішні газети та листи односельців і багато-багато іншого.
Окрема експозиція музею присвячена Голодомору. У цих місцях він також був.
«Був у селі голод, були і померлі, але масової смерті не було, оскільки людей рятував ліс і річка. Плахута Єфросинія Захарівна дає свідчення про те, як її брат помер від голоду, але канібалізму, як у південних областях країни, у нас не було», – розповідає директор Биринського музею.
Хто знає, що було б із тутешнім людом, якби не рятівні ліси та ріки? Адже бунтівний характер у них у крові. У козацькій крові…
Нащадки вільнодумців
Так, згідно з архівними даними, у 1764 році в курені Бирин мешкало 184 козака. Упродовж 15 років (з 1781 по 1796 роки) адміністративно село входило до складу Погарського повіту (нині це Брянська область, Російська Федерація). Пізніше, приблизно у 1865-1916 роках, село Бирин було центром Биринської волості, до складу якої входили вісім навколишніх сіл. Така собі тогочасна децентралізація, яку придушило грізне поліцейське управління Російської імперії.
Про цей період у краєзнавчому музеї також є артефакти. Серед цінних експонатів – царські гроші, а також гроші Української Народної Республіки. За кожною купюрою була закріплена доля щирого золота. Тобто це не прості папірці, а гарантовані державою і підкріплені золотовалютним запасом грошові одиниці.
Найбільш цікавими подіями краєзнавчого музею є період існування «Биринської республіки» 1918-19 років.
«Ми зустрічалися зі старожилами, які розповіли нам цікаві факти. Старожили, з якими ми спілкувались, – це Фролов Петро Павлович і Шлапак Гаврило Павлович – говорили, що були активісти – люди, які вели справи «республіки», – каже Людмила Плахута. – У цей період весною на території карбували власну монету, відчували себе незалежними, незаможними і отримали владу на місцях. У 1919 році влада «незалежників» впала з відходом води. Прийшли більшовики, зруйнували храми, все, що було придбано, забрали, а людей насильно загнали в колгоспи».
Схожа ситуація була і у сусідньому селі Івот (нині Шосткинського району Сумщини), де «Івотську республіку» очолював полковник царської армії Іван Ладинський. Цю «державу» у жовтні 1918 року також розгромили більшовики.
Чи не найбільше представлена у краєзнавчому музеї Друга світова війна. Ось стоїть масивний артилерійський снаряд, який до того, як потрапити знешкодженим у школу, стояв на бойовому заряді в діда. На ньому той клепав косу, точив сапи і взагалі використовував як долото. Коли ж викликали чернігівських мінерів, то виявилося, що заряд бойовий. Дуже добре збережена німецька каска – рідкість для пошуковців. А з якою повагою спілкувались биринські фронтовики зі своїми рідними!
«Добрий день чи вечір, дорога дружино, Надіє Макарівно, мої дітки Вовка, Коля…», – пише один із них. Цікаво, що вони відчували, пишучи з фронтового окопу? Яку б назву вони дали нинішній епосі? Що б сказали про цей період? Чи пустили б скупу чоловічу сльозу, побачивши, як повільно помирає їхній Бирин, як покидають село цілі роди з козацькими прізвищами Балахонів, Волинців, Гудків, Дубин, Ковалів, Козлів, Кулешів, Старовірців…
І лише шкільний музей зберігатиме пам'ять про них, допоки існуватиме школа.
Віталій Назаренко, «Чернігівщина» №27 (845) від 8 липня 2021
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.
