В одному з одеських госпіталів проходить курс лікування 50-річний Сергій Кислуха з Чернігова. Він боєць ЗСУ, доброволець. У нього роздроблена велика гомілкова кістка лівої ноги. Днями була операція — лікарі вставили металеву спицю. Поранення він дістав 10 травня під Білогорівкою на Луганщині. Того ж дня потрапив у полон. Пробув там аж 50 днів. Спочатку бранця вивезли в лікарню на окуповану територію Донбасу, згодом у росію. Повернутися на батьківщину йому пощастило завдяки обміну.
— За фахом я вчитель німецької. Свого часу викладав у чернігівських школах №7 і №11, а також у двох місцевих вишах — «регіоналці» і політеху. Останніх чотири роки працював як ФОП — приватним учителем-німецької і польської, — розказує телефоном Сергій. — 24 лютого для мене почалося з дзвінка кума: «Вставай, війна! Що робити?». — Вийшов на вулицю — кругом черги. Хто в аптеку, хто на заправку. З боку Півців, де аеродром, уже виднівся стовп диму. Я провідав тітку, друзів. Потім пішов у військкомат. Там одразу хотіли мене кудись направити. Кажу: «Не готовий, дайте хоч трохи часу владнати справи, передати документи рідним». І 26 лютого мене таки взяли до війська.
До травня Сергій зі своїм підрозділом базувався на Чернігівщині. Вони переміщалися з одного населеного пункту в інший, маневрували. Довгий час були в Селищі Ніжинського району та під Батурином.
— Так склалося, що особисто я не мав бойових зіткнень з ворогом. Хоча наш підрозділ брав участь у боях. Утім мене тоді тимчасово прикомандирували до іншого підрозділу, — говорить Сергій. 8 травня його з побратимами перекинули в Покровське, що на межі Донецької і Луганської областей.
— Там ми розвантажилися, переночували. Наступного ранку були вже під Лисичанськом. А звідти мій взвод одразу направили в Білогорівку. Дорогою отримали ввідну: прикрити бійців іншого підрозділу, що виходили із займаних позицій. Досвіду як такого ми ще не мали. Бачили, що наші хлопці вийшли, тож повернулися разом з ними. Усю ніч провели на позиціях, а на ранок отримали інформацію, що окупанти навели понтонну переправу через Сіверський Донець. Нам наказали її знищити. тож ми направилися туди. Дорогою я нарахував більш ніж 60 одиниць спаленої російської техніки. Коли вийшли до річки, то побачили щось схоже на розбитий понтон. Кілька разів вгатили по ньому і стали повертатися. У лісі нарвалися на ворога. Частина наших зуміла відійти, а ми всімох зосталися.
Двоє із цієї сімки загинули, троє дістали поранень. Сергій кинувся допомагати товаришам: двох перев’язав, а третьому зробив укол знеболювального.
— Зрештою ми вп'ятьох забилися в невелику виїмку. Та зрозуміли, що залишатися в ній не можна, бо закидають гранатами. Вирішили по одному відходити. Я йшов останнім, бо прикривав хлопців. Пробіг метрів 30, і мене поранило в обидві ноги. Упав. На лівій нозі куля влучила в кістку, а на правій зачепила шкіру по дотичній.
— Я сам наклав собі турнікет, аж бачу: ідуть росіяни. Хлопець, що був неподалік мене, підняв перев 'язану руку, й орки зразу ж по ній вистрілили. Я тоді подумав, що нас застрелять. Аж ні. Крикнули: — Руки вгору!- Я відкинув автомат, підняв рухи. До мене підійшли двоє — росіянин та азіат. Запитали, чи є в мене гранати, а потім почали розпитувати, хто я, звідки. Розповів їм, що вчитель із Чернігова, мобілізований. Вони сказали, що їх сюди теж з-під Чернігова перекинули. Тоді я поцікавився в азіата, звідки він родом, бо про звірства бурятів уже чув. — Із Туви, — каже. А я йому: «О, Тува одна з останніх увійшла до складу Радянського Союзу». Бачили б ви його подив: -Так, у 1944-му році!
— Мене і того хлопця взяли в полон. Чи змогли втекти мої товариші, не знаю.
Пораненого Сергія росіянин із тувинцем відтяти до своєї БМП, після чого зразу ж почався мінометний обстріл.
— Чесно кажучи, я вже був готовий померти. У мене влучило два осколки: один у тазостегновий суглоб, другий — у лопатку. Ще й камінь влетів у ліве око. Так сильно, що здалося, ніби воно витекло. Зрештою БМП помчала до річки — на понтон. Пам'ятаю, як на тому березі мене стяти з броні, після чого я знепритомнів. Оговтався вже дорогою до лікарні. Спочатку привезли в Кремінну. Там зупинили кров, прооперували. Лікар сказав, що ногу можна врятувати, але в них немає необхідного обладнання. Тож наступного дня мене повезли у Сватове (це теж окупована Луганщина). Там лише перев язали і за добу доправили ще далі — у Розсош Воронезької області. Це була найгірша лікарня. Я навіть подумав, що вона тюремна, та виявилось, що звичайна. У Розсоші я пробув два дні, після чого опинився в курському госпіталі. Лікування там було на рівні. Призначили курс антибіотиків, робили регулярні перев'язки. Хто потребував — оперували. Взагалі лікарі ставилися до полонених як до звичайних пацієнтів і ні про що, крім стану здоров'я, не розпитували. У палаті нас було семеро. Усі — українці. Нас охороняла військова поліція. Випускали лише в туалет І на процедури. Зв'язуватися з рідними через Інтернет не дозволяли. Лише дали добро на листа. Оскільки дружини й дітей у мене немає, я написав друзям. Проте нічиїх листів росіяни так і не відправили. У лікарні нас найкраще розуміла одна медсестра, яка разом зі своїм чоловіком-військовим пройшла чеченську війну. Вона навіть приносила хлопцям цигарки і якось обмовилася: «Це не війна, а хана».
— Допитували часто?
— У Кремінній, Сватовому і Розсоші по разу приходила військова поліція. А в Курську спочатку допитувала якась дівчина зі слідчого комітету. Я розказував про все чотири з половиною години. Їй аж набридло слухати. Опісля приходили двоє слідчих. Цікавилися: «Як ставишся до націоналізму?», «Чи були у вашому підрозділі нацисти?- У них немов одна й та ж сама методичка: кругом нацисти, самі в себе стріляєте. Америка і НАТО намагаються розсварити братні народи і таке інше. Щоразу перевіряли в усіх татуювання. Хлопці побоювалися, бо росіяни могли трактувати їх як завгодно. За їхніми документами я проходжу Як «Свідок злочинів нацистського режиму». А в моїй історії хвороби написали: «затриманий через перешкоджання проведенню спецоперації». До слова, за весь час мене жодного разу не били, хоча чув, що іншим полоненим діставалося.
У Курську Сергій пробув місяць. Пізно ввечері 13 червня йому повідомили, що він і ще четверо бійців їдуть у Крим. На збори дали 20 хвилин.
— Нам зав’язали очі, посадили в машину І повезли на літак. Розв'язали вже у Сімферополі. У тамтешньому госпіталі ми пробули два тижні. Серед персоналу було багато кримських татар, тож нам і солодощі приносили, і молоко, і соки.
Обмін відбувся 28 червня. Коли ми заїхали на підконтрольну Україні територію, то й трава зеленішою здалася. і небо синішим, і навіть дихати легше стало!
Для себе, каже Сергій, зробив кілька важливих висновків:
— По-перше, на все воля Божа. Хлопці розказували, як одному бійцеві осколок лише черконув по щоці, а другому той же осколок влучив у голову і вбив. Та що казати, якщо я й сам під Білогорівкою міг опинитися на місці загиблих побратимів. Але вижив. А по-друге, тут я ще дужче усвідомив, що росіянам у цій війні не перемогти. Бо на нашому боці правда. А Бог завжди там, до правда!..
Олексій ПРИЩЕПА, фото з відеосюжету «Суспільне Миколаїв»
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.
