Перехрестя долі. У свої 90 чернігівка Валентина Петрова розгадує кросворди та грає в шахи і шашки, читає книги, закриває на зиму смачні салати, може заспівати пісню та пожартувати. А головне – любить життя і людей, рідну землю та мальовничу українську природу. До слова, чернігівкою вона стала 80 років тому. А її мала батьківщина, де народилася й де зробила перші кроки, – Донеччина, схід України.
Донеччина – це був рай на землі
– Народилася я в Костянтинівці. Мій батько Микита Бабенко працював економістом на підприємстві, будував скляний завод. А потім наша сім’я переїхала до Артемівська, який в 2016 році перейменували на Бахмут. Річка там була така красива, від назви якої і походить сучасна назва міста. Мені болить, що російські агресори зрівняли Бахмут із землею…
Валентина Петрова згадує, який мальовничий був пейзаж у балках, скільки різних квітів там можна було побачити й назбирати. Дівчинці запам’яталася кам’яна двометрова скіфська баба – мовчазний свідок давніх-давен.
– Інколи ходили ми з бабусею Поліною в баштан до діда, а там — кавуни, дині, гарбузи, баклажани… Це був рай на землі. Наша сім’я була велика і дружна. На великі свята ми завжди збиралися всією родиною. У дев’ять років я вже вміла мазати долівку глиною, в’язати килими, якими вкривали підлогу. Підготовка до свят – це було щось особливе для мене. Щоб причепурити хату до Трійці, ми з мамою і бабусею збирали запашні трави, приносили їх додому, і наша оселя наповнювалася чарівним ароматом.
Моя мама Ганна Григорівна дуже любила квіти і вирощувала їх багато, тому наше обійстя було заквітчане.
Працюй чесно, поважай людей
Мирне дитинство зруйнувала Друга світова війна. Батько моєї співрозмовниці став на захист рідної землі, а вона з рідними пережила жах німецької окупації.
– Пам’ятаю, як гули ворожі літаки, як падали на наше місто бомби. Пам’ятаю, як ми сиділи в погребі, а потім гестапівці тримали нас у підвалі. Ми дивом вижили. А батько дорогами війни дійшов до Чернігова, визволяв місто в 1943-му, був поранений, довго лікувався в шпиталі. Дуже хвилювався за нас і запропонував приїхати, адже наша домівка була вщент зруйнована.
Так десятирічна дівчинка (тоді ще Валентина Бабенко) разом із матір’ю та двома братами прибула до Чернігова. Місто оговтувалося після окупації, дівчинка з мамою ходили розбирати завали будинки. Здебільшого – після роботи та навчання, а також у вихідні.
– За це нам давали три кілограми борошна. Так ми виживали. Я пізнала голодне дитинство та бідну юність, – ділиться спогадами Валентина Петрова про перші роки життя в місті на Десні.
Тут вона закінчила школу №10, яка на той час була жіночою, потім медичне училище, почала працювати на виробництві. Перше підприємство, де пані Валентина проявила свої вміння, характер, організаційні здібності, була фабрика первинної обробки вовни. Тоді батько дав їй життєву настанову: «Працюй чесно і добросовісно. Будь відповідальною і поважай людей».
Робота, родина, діти
Дотримуючись цього принципу, вона швидко завоювала авторитет у колективі. Очолила профком цеху та санітарну дружину фабрики. Наступним етапом у формуванні її як особистості й лідерки став завод синтетичного волокна майбутнього промислового гіганта «Хімволокно».
– Наприкінці 1959 року запрацював дослідний цех підприємства та були отримані перші метри капронової нитки, – розповідає Валентина Петрова. – А про мої лідерські якості дізнався директор комбінату В’ячеслав
Радченко, запросив у свій колектив. Тут вона працювала майстром дослідного виробництва, заочно вчилася в Київському технікумі легкої промисловості. Валентина Микитівна тепло згадує той час і керівників, з яких брала приклад. «Мені щастило на добрих людей. Вони підказували багато корисного для життя, я до них прислухалася».
На підприємстві «Хімволокно» працював її чоловік Володимир Петров, з яким пов’язала свою долю в 1957 році. Прожили багато щасливих років разом і виростили двох синів – Віталія і Володимира.
«Чоловік мій був турботливим і ніжним, дуже добрим. Дбав про затишок і родинне вогнище, дарував нам свою любов», – згадує свого надійного партнера та кохану людину пані Валентина.
У 1977 році її обирають секретарем обласної ради профспілок. Це був новий період її життя, що тривав цілих 10 років. Доводилося вирішувати життєво важливі проблеми працівників та організацій. Велику допомогу в цей період їй надав колега й наставник Феодосій Василенко.
Вимоглива і водночас чуйна жінка-лідер
– Діяльність профспілок була багатогранною, і Валентина Микитівна завжди тримала руку на пульсі, – згадує свою колишню колегу заслужений працівник профспілок України Людмила Подоляко.
– Особливо важливим напрямком у роботі профспілок на той час була літня оздоровча кампанія дітей. Кожна галузь мала свій оздоровчий заклад у різних місцях області. Підготовка закладів до початку оздоровчого сезону, а також перебіг цього процесу були під особистим контролем Валентини Петрової. Як нам тоді здавалося, у Валентини Микитівни була занадто висока планка вимог.
Але в результаті оздоровча кампанія проходила без надзвичайних ситуацій і без нарікань батьків. А ще мені запам’яталися черги відвідувачів, які приходили на особистий прийом до Валентини Микитівни. Їй довіряли та сподівалися, що будь-яка проблема буде вирішена.
Петро Чорнорот, який був заступником голови Федерації профспілкових організацій Чернігівської області і багато років працював разом з пані Валентиною, додає:
– Валентина Микитівна – це особистість, це жінка-керівник. У підходах до вирішення проблем вона завжди проявляла компетентність, вимогливість і відповідальність. Це жінка –
боєць по життю. Водночас чуйність і розуміння проблем людей, готовність прийти на допомогу було та залишається її головним життєвим кредо і талантом.
Упродовж 18 років Валентину Петрову обирали депутаткою до міської та районної рад, тривалий час – заступницею голови обласної жіночої ради. Ще одна яскрава сторінка її життя – громадська робота в обласному відділенні Фонду Миру. І тут також вона залишила про себе добрий спогад, підкреслює Людмила Подоляко.
– Приходили на прийом до неї особисто чи телефонували здебільшого пенсіонери. Отримати мінімальну матеріальну допомогу, за яку вони були дуже вдячні, – це було для них не головне, хоч і важливе. Більш важливою була моральна підтримка, оскільки Валентина Микитівна для кожного знаходила добре слово, – зауважує пані Людмила.
Лідерка жіночого руху
Коли ж у 90-х роках минулого століття в Україні почали з’явилися дієві жіночі організації, активна життєва позиція Валентини Петрової знову була в пригоді. Вона стала однією з лідерок жіночого руху в Чернігові.
– Мене запросили в правління Спілки жінок Чернігова та обласну організацію Спілки жінок, адже я мала великий досвід роботи в жіночих радах. Звісно, я з радістю погодилася, – розповідає нашим читачам.
З ініціативи міської організації Спілки жінок у травні 1995 року в Чернігові розпочав діяльність клуб «Ветеран». Уже майже 30 років він об’єднує жінок поважного віку, і очолює клуб Валентина Петрова.
– Я живу цим клубом. Усі заходи, які ми проводимо, зустрічі, та й просто спілкування телефоном з моїми подругами – це дуже важливо. Навіть коли була облога Чернігова, ми тримали контакт одна з одною, – розповідає пані Валентина.
– Якщо у когось із жінок день народження, Валентина Микитівна обов’язково зателефонує, привітає. Якщо хтось хворіє чи потребує підтримки, вона одразу на зв’язку, знайде добре слово та пораду, – розповідає про Валентину Петрову почесна голова Спілки жінок м. Чернігова Людмила Канюка.
Пані Людмила багато років знає Валентину Петрову, адже колись працювали з нею на одному підприємстві, потім їх об’єднав жіночий рух. Під час блокади нашого міста, попри свій вік, Валентина Микитівна була однією з організаторок гуманітарної допомоги. Провідувала людей з обмеженими фізичними можливостями, сім’ї з дітьми.
– Валентина Микитівна для мене – наставниця, а по- сучасному – менторка, колега та подруга, – продовжує розповідь Людмила Канюка. – Вона приклад мудрості та мужності. Принципова, відповідальна, співчутлива. Любить життя, вміє слухати, все робить тільки з позитивом. На яких би посадах не працювала, завжди відстоювала справедливість. Свою кар’єру від сортувальниці брудної вовни, працівниці цеху до секретаря обласної ради профспілок будувала сама, виконуючи наказ батька- фронтовика.
Перемога буде за нами
– Нині я дуже переживаю за наших захисників і захисниць, – говорить Валентина Петрова. – Переконана, що жінка – це велика сила! Я пишаюся жінками, які разом із чоловіками боронять незалежність України. І свято вірю, що Перемога буде за нами. Український народ заслужив своє право на самовизначення, на добробут у власній хаті на рідній землі. І ми будемо державою європейського рівня.
Валентина Петрова – жінка-легенда. Вона ніжно любить родини своїх синів і онуків, тішиться правнуком Данилком.
Має добрих подруг, які беруть з неї приклад. З нагоди ювілею на її адресу прозвучало багато-багато добрих слів і побажань. А найзаповітніша мрія Валентини Микитівни – бачити мирну квітучу Україну, дочекатися перемоги та доброї долі для свого народу. Тоді, запевняє, її радості та щастю не буде меж, і вона заспіває задушевну українську пісню.
Авторка: Ірина Довгошея
Джерело: 0462.ua
