Під двором на лавці, на центральній вулиці Оленівки, що на Борзнянщині, сидить собі добротна молодиця. У хустці, спідниці, теплому в’язаному светрі, валянках з бахилами. Красуня снігова! Очі з невеликих цибулин. Ніс стандартний, з моркви. Зубочистками прикріплені бурякові брови і рот, чогось вигнутий сумною дугою донизу. Ще якесь бурякове кільце на лобі.
— Ви бабу зробили? — кричу в двір, а собака гавкає, аж захлинається.
— Ми. А сусід наш — головний проізводітєль і організатор процесу. Ото він живе, фермер, — озивається з двору 44-річна Марія Дрозд. — Ану, гукай Альошу, хай сюди йде, — звертається до чоловіка.
— І вчора, й позавчора такий сніг валив! Сусід питає: «Ну, коли ж ми вже будемо бабу ліпить?» — виходить з двору жінка, поки чоловік, 50-річний В’ячеслав Троїцький, телефонує сусідові.
— Вранці їдемо, він під двором грудку снігу мне, показує — не ліпиться…
А ввечері потепліло. Під двір повиходили і стоїмо. Олексій знов: «Ну, давайте задєлаємо». Поки стояли, продумали, що і як.
Вже годині о дев'ятій чи десятій снігові грудки катаємо, а сусіди з нас сміються! У нас тут ліхтарі по вулиці. Видно, як вдень.
— Оце молодиця з ночі сидить і не могли в хату забрати, хоч чаєм напоїти, — обережно, притримуючись паркану, щоб не послизнутися, підходить до двору сусідка Галина Чорненко.
— Здрасть, тьотя Галя, — поправляючи светра на сніговій бабі, вітається Марія.
— Вчора Іван Ровний приїхав по молоко, — тітка Галя робить серйозно обличчя. — Каже: «Там на лавці якась баба п’яна сидить, ще й з дитиною. Ану йдіть, подивіться. Мо’ опізнаєте». Не знаю, де йому та дитина показалася. І регоче.
— Учора хлопці проїхали, залетіли машиною аж до комори, — показує пальцем кудись, ген на кінець вулиці, В’ячеслав. — На тормози стали, розвертаються і назад. Під’їжджають сюди, з машини повиходили…
— Є тут у нас знайомий, Льонька Бондар. Той, що таксує. Вони дзвонять йому: «Приїжджай, тут таке діло… Прийшла якась женщина, її довезти треба. Сидить на лавці, тебе чекає». Він приїхав, «бібікав-бібікав». «Гади», — каже.
— А Владік, син мій, на роботі був. Телефоную йому: «Владік, не твоя нєвєста в нас на лавці сидить?». «Яка нєвєста?». «Ну узнавай сам, яка з них. Я ось з нею зараз. По вайберу фото тобі скину». «Мам! Ну що ти оце витворяєш?», — сміється.
Підходить збоку ідейний натхненник, 38-річний Олексій Богдан.
— Ой, нє, фотографуватися не буду! — засоромився Олексій Віталійович. — Працювали недавно в Билці колишнього Коропського району. Так там три, таких здоровенних, — намагається показати розмір сніговиків Богдан. — Наша одіта, з ногами. Анютою назвали.
Тим часом з хвіртки вийшов син господарів, 23-річний Владик. Підійшов до баби, підправив їй обличчя, як треба. (Відкинув сумний рот, а прикріпив на те місце червоний буряковий круг, що був на лобі). Баба стала значно цікавіша і зразу повеселішала.
Отепер і фото можна, — став поряд.
— Не злякався, як додому прийшов і таке побачив? — цікавлюся в парубка.
— Ні, я вранці йшов. А кобила злякалася, з двору виходити не хотіла, — приобійняв для фото снігову молодицю Владик. І побіг у своїх стравах.
— Знайшла в себе спідницю, светра великого розміру. Валянці на ноги бабі — різних розмірів, щоб ніхто не вкрав, — наголошує Марія. — Ноги на палочках задєлали, знайшли якісь дрючки і снігом обліпили.
Я хотіла по селу зробити флешмоб: в кого краща? В інтернет її виставила. Бо що ж, думаю, сніговиків по Оленівці ні в кого нема?
— А ви з Олексієм тільки чай пили? Перед тим, як бабу ліпити? — запитую господаря В’ячеслава Троїцького.
— Авжеж, чай. Ми не п’ємо, — завіряють чоловіки. — А як п’ємо, то не ліпимо, — додають зі сміхом.
— І ото вирішили дитинство згадати. Дітей в селі мало, а в нас на вулиці зовсім нема, — продовжує за чоловіком Марія Петрівна. — Довелося самим.
— Чого снігову бабу, а не чоловіка-сніговика?
— Не вправилися. Почали пізно. На сьогодні є план на чоловіка.
Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №6 (1813), 11 лютого 2021 року. Фото автора
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.
