— Вони зайшли в село в перший день вторгнення. Командир був вихідець з Кавказу, я по акценту зрозумів. Третього березня до мене прийшли троє: двоє солдатів і офіцер. Перше, що він мене спитав: «Де бакси? Закопав?» і до підлеглих: «Ламайте все, шукайте бакси. Знайду бакси, на хрест поставлю!» — пригадує 47-річний Юрій Ільєнко з села Велика Вісь ще на Ріпкінщині. — Немає, кажу. Прочали шукати, в хаті все поперевертали — не знайшли доларів. Проте знайшли карти. Одну — автомобільних доріг України. І другу, на якій позначені якісь кружечки і на кожному — цифри. Я гадки не маю, звідки вона могла у мене вдома взятися. Так і сказав. Офіцер почав кричати, що а навідник, що співпрацюю зі Збройними Силами України. А на карті їх розташування. Я заперечував. Мене били. Вимагали показати мобільний телефон з вайбером і ватсапом. Я вівдповідав, що немає (надійно сховав).
Стріляли у повітря. Потім у селі неподалік їхнього блокпосту поставили лопату і наказали повзти до неї 200 метрів. А далі копати могилу. Вважав лякають. Доки копав яму офіцер бив мене ногами, прикладом, стріляв біля голови і по логаті, що від неї аж іскри летіли. А я копав і думав: «Якщо хочуть вбити, то скоріше б, щоб не знущалися і не мучитися». Викопав собі могилу десь по коліна, та вони мене не застрелили Забрали з собою. На голову натягли пакет для сміття, зверху шапку. Зв’язали, вкинули в машину.
Везли мене хвилин 10-15. Зупинилися в полі. Я чув, що десь неподалік квоктали кури і гавкав собака. Вони мік собою матюкалися, що він задовбав, і пішли застрелили пса. Я весь час був зі зв'язаними руками. Тільки коли їсти приносили розв'язували. Одного дня їсти не давали, та мені і не хотілося, ів туалет ні разу не водили.
Потім зранку прийшов нормальний солдат, питає, чи води давали. Кажу, ні. А їсти? — Вот уроды. Твари. Мы их сам я боимся», — сказав.
Так минуло три дні. Прийшов офіцер і сказав: — У тебе є дві години життя. Якщо командування вирішить відпустити, то відпустимо. Якщо ні то я заберу тебе з собою». Потім повернувся за годину і говорить: «Командування сказало відвезти тебе додому і вбити. Але ми не будемо вбивати. Відвеземо додому, і їдь з села куди-небудь».
Весь побитий, брудний, куди мені було діватися. Лишився у хаті. Там все було порозкидане, потрощене. Мою техніку вони всю порозстрілювали.
На другий день стук у двері. Я якраз прав одяг. «Здравствуйте. Выходите, поговорим». Вийшов. Стоять з автоматами ті ж самі, що мене забирали. «Как себя чувствуете?» — питають. А що я скажу? «Нормально», — відповідаю. «Если надо пекарство или еще что-то, не стесняйтесь, обращайтесь. У нас есть врач. Что надо принесем, привезем». Звісно, я нікуди не ходив і нічого не просив.
Вони ще стояли у селі три тижні, але більше мене не чіпали.
— Юрію Михайловичу, як думаєте, що вас врятувало?
— Бог і колишня дружина. Я тільки недавно зі слів старости, кума та друга, дізнався про це.
Ми з Анею вже шість років окремо живемо. Так склалося. Вона у Ріпках, я в селі. Коли мене забрали сусід написав моїй дочці СМСку. Донька повідомила матір. А та вже зі своїм кумом, колишнім міліціонером, не раз ходила до їхнього командира, просила за мене. Думаю, це вплинуло.
— Ви фермер чи бізнесмен, що вимагали бакси?
— І близько ні. Я водій. У мене «ЗІЛ-130», машина «Ауді», трактор. Як хто попросить, допомагаю людям городи обробляти. Село немаленьке, і люди заможні є. Та прийшли чомусь саме до одного мене.
— Але ж хтось-таки вказав на вас. Здогадуєтеся, хто та падлюка?
— Є припущення. Три роки тому одна недобра людина по селу листівки розвісила, що я наводжу на хати злодіїв, а потім скуповую крадене і продаю. Я тоді ті листівки і до сільради, і до поліції носив.
Джерело: газета «Вісник Ч» від 02.06.2022, Валентина Остерська
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.
