Пам'ятаєте Шевченкове: «Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть…», чи, як співала Раїса Кириченко: «Вийшло рідне село на жнива й сінокіс. Заспівало село на весіллях дзвінких.». Гомінке, красиве, багатолюдне, духмяне, оспіване багатьма поетами, піснярами, змальоване не одним десятком, а то й сотнею художників, українське село скоро стане раритетом, музейним експонатом. Статисти підрахували: за часів незалежності в Україні лише офіційно перестали існувати понад 1000 сіл. Щороку з карти країни їх зникає майже по два десятки. Ще п'ять тисяч сіл сьогодні перебувають на межі вимирання. Українські села сиротіють. Як не прикро, лідирують у цій сумній статистиці Сумська та Чернігівська області. Прилуччина не є винятком.
на фото: «Іконостас» Надії Василівни Каліш; розмова по-сусідськи з багатодітною матір'ю Марією Васкан; в гості з'їхалась родина
Догорає свічечка життя мальовничого села Покрівка, що входить до Нетяжинського старостинського округу Сухополов'янської територіальної громади. Цьогоріч там зимуватиме всього чотири родини. Переважна більшість з них одинокі літні люди. Глянеш на покинуті рештки колись добротних хат і обійсть, зарослі чагарниками вулиці, закинуті криниці і дивуєшся, адже колись тут вирувало справжнє життя, лунали весільні пісні, табунами носилася дітвора, здіймаючи теплу куряву, у яслах мирно ремигали корови і виспівували вдосвіта півні. Зараз — тиша.
У рукописному проекті історичного нарису про село, датованому 1963 роком, створеному на основі свідчень очевидців різних років місцевим жителем Миколою Миколайовичем Макаренком, йдеться:
«Село Покрівка було засноване у 1830 році. Спочатку це був хутір Бержинщина, який належав і був названий на честь власника — пана Бержинського. За переказами місцевих свідків І.С.Корпача та П.Е. Ващенка, пан Бержинський був дуже лютим і жорстоким: знущався зі своїх кріпаків, немилосердно їх бив, продавав та вимінював на собак. На хуторі жили переважно кріпаки. Місцевість, де їх карали за непослух, була вкрита людською кров'ю, тобто, покровлена. Власне, звідси, за переказами, й походить назва хутора, а потім і села Покрівка. Після реформи 1861 року Бержинський помер, а землі і маєтності відійшли його не менш жорстокому зятю Масленікову. Загалом поміщики володіли 672 га землі, у той час як селянам належало всього 90 га.
Поміщик Масленіков також мав свій спиртовий завод.
У 1905-1907 роках місцеві жителі Семен Миколайович Шуляк та Михайло Матвійович Гладенький організували страйк.
У 1917 році на території села тривала боротьба зі своїми гнобителями: палали панські маєтки та спиртовий завод. За результатами Жовтневої революції землі в поміщиків були забрані і роздані селянам, котрі працювали кожен на своєму полі.
Радянська влада у Покрівці була встановлена 15 січня 1918 року. А в 1930 році у населеному пункті був створений колгосп «Більшовик». Населення села було неписьменним. Відразу після встановлення радянської влади у селі було створено лікнепи, де після трудового дня дорослі вчилися читати, писати й рахувати. За парти сіли й діти. Колгосп «Більшовик» у Покрівці проіснував до 1950 року, після чого увійшов разом з Новотарнавським колгоспом «Перемога» та Нетяжинським «12-річчя Жовтня» до складу одного укрупненого колгоспу імені Ждана.
У роки Великої Вітчизняної війни на фронт з Покрівки було відправлено вісімдесят чоловіків — усіх, хто за віком був придатний для несення служби. Село окуповане німцями 17 вересня 1941 року, а звільнене 19 вересня 1943-го. Загарбники зруйнували Покрівку майже повністю, спалили колгоспний двір, одну комору, 3 сараї, клуню, кузню, майстерню, пожарню, попсували у школі парти. Становище селян під час окупації було тяжке. На каторжні роботи до Німеччини було відправлено 15 місцевих жителів, чотирьох із них знищено.
Усіх учасників війни відзначено медалями та нагородами. Героїв Радянського Союзу у селі немає. Після звільнення села жителі активно допомагали фронту, а по закінченні війни активно взялися за відбудову населеного пункту. Станом на 1963 рік у селі працювали школа, клуб, магазин, дитячі ясла, збудовано новий корівник на 100 голів, ще один на 200 голів будується. У селі збудовано вітродвигун, який подає воду у корівник та автопоїлки.
Електрики у селі немає. Село радіофіковане. Трудящі села борються за виконання взятих зобов'язань по вирощуванню високих врожаїв зернових та технічних культур, високих надоїв молока. Бригад і ударників комуністичної праці у селі немає.
У післявоєнні роки зростає добробут селян. Село має 120 дворів, з них на 70% нові будинки. У кожному господарстві є велосипед, в селі є мотоцикли, велосипеди з моторами.
Загальна чисельність населення у Покрівці становить: у 1897 році — 200 чол, 1913 — 520 чол, 1959 — 454 чол, 1963
— 423 чоловіки.
Соціальний склад населення Покрівки станом на 1913 рік був таким: один поміщик з чотирма членами сім'ї, 12 робітників, 3 службовці, 475 бідняків, 20 середняків, п'ятеро куркулів. У 1963 році у селі робітників не було, колгоспників налічувалося 42 чоловіки, інтелігенції 2 чоловіки. Серед колгоспників — водії, трактористи, комбайнери, доярки.
Вихідці з села Покрівка працювали в промисловості, на будівництві, у сільському господарстві, на транспорті, у торгівлі, в галузі освіти і науки, культури, в адміністративному апараті, медичних установах.
Дитячі ясла у селі засновані у 1935 році, їх відвідує 33 дітей. У селі є клуб, у ньому — бібліотека і демонструється кіно. У бібліотеці налічується 150 книг та 64 відвідувачі.
Населення села передплачує газети: «Ізвестіє» — 5 шт, «Радянська Україна» — 26, «Деснянська правда» — 19, «Радянська освіта» — 1, «Зірка» — 16, «Юний ленінець -«правда» — 9, «Молода гвардія» — 6, «Правда Прилуччини»
— 33. Селяни мають індивідуальні бібліотеки по 20-25 книг.
Архітектурних та історичних пам'яток у селі немає.
За роки радянської влади і особливо після Великої Вітчизняної війни майже всі житлові будинки колгоспників перебудовані на більш вигідні і зручні для проживання, дахи вкриті черепицею та залізом. У Покрівці є магазин, він працює з 1925 року. Матеріальний і культурний рівень, побут колгоспників у порівнянні з 1940-1953 роками зріс майже у 7-8 разів у грошових відносинах. За рахунок зменшення податків і припинення випуску держпозики та збільшення оплати трудоднів колгоспники змогли придбати дорогоцінні предмети: мотоцикли, швейні машинки, одяг, взуття.
За рахунок неподільного фонду у селі забезпечуються соціальні потреби непрацездатних».
Багатолюдним, квітучим і дзвінкоголосим пам'ятає Покрівку його уродженка, а нині помічник народного депутата Лідія Шевченко.
— Село мого дитинства — це початкова школа, у якій було три класи. Вона знаходилася у колишньому панському маєтку, дуже красивому, з високою стелею. Маєток розташовувався у надзвичайно затишній місцевості, де були закладені березові алеї та парки. Пам’ятаю своїх учителів, досвідчених, гарних, які усе життя прожили в селі і були надзвичайно шанованими людьми. Бабуся розповідала, що мій дідусь, коли був малим, служив у пана козачком. Йому запам’яталося, як він одного разу гойдав пані на гойдалці, і випадково вони перекинули вазочку з вишневим варенням. Покрівка славилася вишневими садками, у нас було багато слив, абрикосів. А ось яблуні не ростуть, бо покрівські землі — це солончаки.
У селі три вулиці. Усі вони були густонаселені. З кожної набиралося людей для роботи в ланці по цілій вантажівці. Окрім ланкових, були в селі й тваринники, у тому числі й моя мама — Надія Василівна Каліш. Вона присвятила фермі усе своє життя. Прийшла на ферму відразу після семи класів. Спочатку була підмінною, а потім їй дали постійну групу. І мама була дуже горда з того, що їй, такій молодій, довірили важливу роботу. Свого часу подружка кликала маму на роботу у місто в дитячий садок, але вона залишилася вірною своєму селу та родині. У нас дуже тісні сімейні вузи та родині зв’язки. Бабуся та її доньки жили поряд. Мама теж увесь вік прожила поряд зі своєю рідною сестрою. Ми завжди були, як одна сім’я.
Бабуся дуже рано, у 16 років, вийшла заміж. Її, як говорили у нашому селі, взяли до печі. Бо у дідуся померла мама, а, крім нього, в сім’ї були ще малолітні діти, і їх треба було комусь доглядати. Загалом бабуся народила семеро дітей. У тодішніх умовах вижило тільки троє — Павло, 1935 року народження, Марія — 1938 -го та моя мама — 1941 року. Вона народилася 22 травня на весняного Миколу. А 22 червня почалася Велика Вітчизняна війна. Коли наступали німці, дідусь казав бабусі, щоб берегла старших дітей, тих, хто вже розумніший. А з найменшою, тобто, моєю мамою, якій виповнився лише місяць, як буде. Тож під час нальотів бабуся зі старшими дітьми ховалися від німців у погребі, а маму так і залишали в хаті в колисці.
З усіх трьох населених пунктів, що входять до Нетяжинського старостату, Покрівка знаходиться ніби на підвищенні, має гористу місцевість. Річки у нас не було, лише штучна водойма. Її викопали ще при панах. Ми називали її саджалкою і в дитинстві бігали туди купатися. Цікаво, що переважна більшість жителів нашого села чомусь мала «пташині» прізвища — Чайки, Шуляки, Горобці.
Пам’ятаю, у кожного у дворі був свій колодязь чи криниця. По весні води було стільки, що глинщина, звідки добували глину,
повністю заповнювалася водою, а рокіт стояв такий, наче то стікали не потічки, а карпатські водоспади.
У кожного було велике господарство, люди тримали корів, свиней, кіз, птаство. Обробляли по 3-4 городи по 30-40 сотих кожен. Ще й знаходили час для відпочинку. У селі працював клуб, пускали кіно. З Яблунівки приїжджали виступати артисти.
Окрім зернових та городніх культур, на полях вирощували тютюн, м’яту. Мама розповідала, у дитинстві їх часто посилали зривати по тютюну пасльон. Хоч і важко було, чхали й кашляли в тому тютюні, а бігли наввипередки, щоб наїстися солодких пасльонових ягід. Адже, окрім цукрового буряка та оцих ягід, ніяких солодощів у них тоді ще не було.
Село було телефонізоване, у багатьох, і у нас у тому числі, були стаціонарні телефони. Добратися до села можна було трьома автобусами. Ходили рейси Прилуки-Нетяжино, Прилуки — Турівка і Прилуки-Тарасівка. Прилуки-Тарасівка ішов прямо через село. По п’ятницях у Прилуках у здоровенний ЛіАЗ не можна було втиснутися, щоб доїхати до села, стільки їхало студентів, молоді, дітей до своїх батьків!
Покрівка мого дитинства — це в першу чергу, звичайно, найдорожчі для мене мама, тато і батьківська затишна хата. Малими ми часто бігали зі старшим братом до мами на ферму. Пам’ятаю, ще й змагалися, хто з нас більше видоїть корів, щоб мамі було легше. Любили бігати за село і виглядати зі жнив тата. На його комбайні завжди розвівався прапорець, бо він найбільше намолочував збіжжя і був постійним передовиком. Нам з цього було дуже гордо і радісно. Тато дуже любив і знав свою роботу. Навіть, коли вже був хворий, з ним радилися, привозили на тракторний стан і казали: «Ану, послухайте, Павле Івановичу, на що хворіє цей комбайн чи трактор». Адже тато міг на слух визначити, яка сталася поломка.
Чомусь на згадку завжди приходить 1972 рік. Треба збиратися в школу перед першим вересня, а вдома лише бабуся. Тато — на цілині жнивує. Він туди їздив разів зо п’ять, а маму, як передову доярку, нагородили поїздкою до країн Прибалтики. У 1972 році ми збудували нову хату.
У селі жили працьовиті і розумні люди. Окремі вихідці добилися у житті вагомих успіхів. Знаю, що уродженець села Шуляк, не пам’ятаю, як звали, за часів Радянського Союзу був заступником Міністра сільського господарства. І коли на літній відпочинок приїздив у село, це була значна подія і честь. Завдяки йому до Покрівки було прокладено дорогу з твердим покриттям.
Жила у нас у селі і мати-героїня, на жаль, вона уже нині покійна. Вручати орден їй приїздила особисто тодішня голова обласної ради Наталія Романова.
У селі був магазин, дитячі ясла. Часто згадую оті розкладачки з брезенту, на яких нас вкладали спати.
У селі була своя кузня, багато коней. Хлопці малими воювали за те, кому їх гнати у нічну. Бо це була така романтика!
Тваринницька ферма налічувала кілька сараїв великої рогатої худоби! Коли виїжджала на літній табір, на машині дітлахів було більше, ніж доярок. Бо у кожної не менш як по двоє дітей, і кожному хотілося прокататися в кузові машини.
Приваблювали також і штучні озера, де можна було досхочу набовтатися у воді, дівчата збирали букети польових квітів з ромашок, варчиної коси, інших. Із-за тих букетів нас ледь було видно! Їх п’янкий аромат пам’ятаю й досі!!
Щоразу, коли приїжджаю в село, перед очима — бабуся і запах її борщу та житнього хліба, який вона пекла на капустяних листках для трактористів та комбайнерів. Короваї на весілля теж учиняла й пекла вона.
Сьогодні, на превеликий жаль, села практично немає, — журиться Лідія Павлівна. їй на очі непрохано навертаються сльози.
— Одна вивіска, як релікт, бовваніє серед чагарників. На нашій, найбільшій, вулиці залишилося дві людини. Одна з них моя мама. І та вже п’ятий рік зимує у мене в Прилуках. А навесні на свято Явдохи ми веземо її додому в село. Довше утримати її в Прилуках не можна.
Іншій жительці вулиці дев’яносто три роки. Перебиратися до дітей вона категорично відмовляється. Ті навідуються до неї. Допомагала старенькій і родина Васканів. Це сім’я молдаван, котрі переїхали до нас у село. Вони виростили і виховали п’ятеро порядних дітей, один із них воював у зоні антитерористичної операції. Цієї зими старенька залишиться одна. Васкани придбали у Яблунівці будинок і в листопаді планують перебиратися на нове обійстя.
На середній вулиці живуть Надя Бойко і молоде подружжя. Ще одна сім’я Калішів — Марія Олександрівна та Василь Павлович, живе на крайній вулиці. Вони теж літні люди.
Часто буваю на місцевому кладовищі. Прогулюючись між могил, на жаль, знайомих облич бачиш там уже більше, ніж серед живих. Спасибі, староста округу Світлана Федоренко дбає, щоб місце вічного спочинку жителів села було завжди обкошене і доглянуте. До речі, першим на ньому похований мій рідний дядько — Павло Васильович Щур.
Багато хто з покрівчан розлетілися по всіх усюдах. Хтось сам виїхав, когось до себе забрали діти. Утім, багато хто повернувся в село, щоб знайти свій вічний спочинок. Так цього літа Покрівка осиротіла ще на двох своїх мешканців.
Про існування в селі магазину нині нагадує хіба що кущ калини, котрий сиротою полум’яніє серед осіннього жовтолисту. Повисихали криниці. У селі практично немає води. Один колодязь коло мами ми кілька років тому власним коштом розчистили. Води набралося не так багато, але ми ділимося нею з усіма, бо вода — то святе, основа життя.
Яким би безлюдним і напівживим не здавалося нині село, у маминій світлиці завжди почуваєшся безпечно і затишно. Поки біля печі метушиться мамина постать, відчуваєш себе дитиною.
Найсвятішим місцем у світлиці в усі часи була покуть. Нині поряд з образами мама присусідила сімейні фото дітей, зятів, онуків і вже правнуків, бо то для неї є найбільша і найвища цінність. А найбільше свято — похід до церкви. Вона у Нетяжинському окрузі одна на три села, знаходиться у Новій Тарнавщині. Цього року на храмове свято на Першу Пречисту, а це 28 серпня, ми возили маму в церкву. Вона там зустрілася зі своїми подружками, хто ще залишився в живих, побачилася з людьми. Щоправда, їх зійшлося вже не більше десятка. Щирому спілкуванню посприяв і благодійний обід, який для сельчан організувала староста Світлана Миколаївна. Це не можна описати словами, скільки у мами було потім балачок і спогадів, радості і приємних вражень.
Хоч Надії Василівні Каліш вже пішов вісімдесят перший рік, жінка не може всидіти без роботи — з городу її ще не виженеш. У дворі порядок підтримує. Найбільша її любов — квіти, особливо тюльпани. Ось і цієї осені не втерпіла й насадила цілу грядку під двором, з надією побачити їх цвітіння навесні.
Звичних для села звуків у Покрівці вже давно не чути. їх змінила всепоглинаюча тиша. Всім, хто скучив за нею, за співом солов'я та пахощами бузку, Лідія Павлівна радить їхати у Покрівку. Сьогодні жінка своєю громадянською позицією, професійною діяльністю, чим може допомагає односельцям, аби віддати їм належне, і хоч якось скрасити їх сірі й самотні будні. Робить усе можливе, аби хоч на день, на два, на місяць, на рік продовжити життя своєму рідному селу. Разом з тим розуміє, що життя у селі догорає, і процес цей невідворотний.
Коли Покрівка поповнить сумну статистику сіл, що зникли з карти України, вже питання часу.
З давніх — давен люди оселялися там, де була вода. Копали криниці, вивершували над ними дерев'яні журавлі. І тяглися до тих криниць місцеві й подорожні за ковтком цілющої і прохолодної води.
Давно у Покрівці вже не спиняються біля криниць а ні подорожні, а ні місцеві: обміліли джерела, повсихали криниці, а з ними із села пішло й життя. Стоять тепер одинокими круками над старим цямринням осиротілі журавлі, посилаючи в небесну просінь прощальне «скрип».
Джерело: районна газета «Прилуччина» №43 (15666-15667) від 28 жовтня 2021, Наталія Дорошенко
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.
