Встояти на ногах, ой, як важко
Ще до війни в одній із коропських груп у соцмережах хтось виклав пост про неякісний коропський хліб. Історія така. Розрізали люди хлібину, а там не вимішана борошняна грудка. Швиденько — фото в інтернет. Дивіться, мовляв, що печуть, а гроші плати як за якісну продукцію. І пішло обговорення. Багато було відгуків позитивних, що хліб смачний, молодці дівчата- хлібопекарі, а те, що недоміс, то всяке буває, навіть у кожної господині на кухні. Але було багато і критичних думок: хліб має бути тільки якісним, так і не навчилися у Коропі пекти смачний хліб. Я не вхожу до цієї групи, а тому дізналася про прикрий випадок у соцмережі з коропським хлібом, уже коли подалася на хлібозавод поцікавитися, як поживає місцевий виробник, бо давно новогоризонтівці не навідувалися на підприємство.
— Це ви до нас щодо публікації у фейсбуці прийшли? — перепитала директорка заводу Тетяна Григорівна Рощин.
— Зовсім ні. Хотіла б написати, як вдається виживати у такий складний час, — кажу.
— Дуже важко, особливо останні два роки, — такою була відповідь.
Прикро, що на Коропщині майже відсутнє місцеве виробництво. На пальцях однієї руки можна порахувати тих, хто не зламався у ринкових реаліях, кого не задушила конкуренція. Один із них — Коропський хлібозавод.
Колись, у дев'яностих, пригадують на хлібозаводі, пекли по шість-сім тонн хліба за добу, а зараз — кілограм сімсот. Уже давно працює хлібозавод в одну зміну — з першої години дня і десь до п'ятої вечора, аби напекти на наступний день. Працівниці кондитерського цеху навпаки приходять на роботу о сьомій, аби до початку робочого дня вже надійшли у продаж свіжі булочки та тістечка. На хлібозаводі працює двадцять п'ять чоловік. Усі, як-то кажуть, — старі кадри, люди досвідчені.
Раніше, у роки суцільної кооперації, такі хлібозаводи були у кожному районі, а у нашому — ще й у Понорниці, і належали вони райспоживспілці. Але витримати нещадну конкуренцію не всі змогли. Не встояли. А ось наш хлібозавод, честь йому і хвала, до цього часу випікає хліб, булки, батони, кондитерські вироби.
— Заводи райспоживспілок залишилися ще у Городні, Ріпках та Сосниці. Решта позакривалася. Ми ж, як не важко, але тримаємося, — розповідає директорка хлібозаводу. — До коронавірусу ще було більш-менш, а ось останні два роки ледве зводимо кінці з кінцями. Грошей, які заробляє завод, вистачає на оплату комунальних послуг, заробітну плату, податки. Прибутку останніми роками не отримуємо, а тому немає можливості для розвитку, нового обладнання давно не купували.
Хліб випікають на дровах
Напевне, не треба нікому пояснювати, що якість хліба залежить від різних чинників, один із них — якісне сучасне обладнання. А коштує воно дуже дорого, маленький хлібозавод оновити своє виробництво просто не в змозі.
Майстер-пекар зміни Людмила ЗАЙЧЕНКО, пекар Ірина НЕШТА та тістоміс Людмила ТУПІЦИНА тільки-но спекли запашний та духмяний хліб
Дещо раніше, вже коли колектив очолювала Тетяна Григорівна, купили нову тістомішальну машину для булок. Чому для булок? Бо невелика за об'ємом. Хліб місять великим тістомісом, хоча і не вельми старим, та зовсім не сучасним. Придбали й імпортну електричну духовку. І все. З «обновок» більше нічого за останні десяток років не з'явилося, бо грошей немає. Хліб-кирпичик і досі печуть тут у печі на дровах. Може і не по-сучасному, але вигідно. Дровами без затримок забезпечує хлібозавод місцевий «Агролісгосп», за що керівниця щиро дякує його дирекції. До війни батони та подовий хліб випікали у газовій печі, але зараз змушені від цього відмовитися. Газ у цьому році для виробництва разом із доставкою майже 50 гривень за кубометр обходиться. Щоб зекономити, печуть в електричній духовці. Але ж і електроенергія аж 7 гривень за кіловат. Ось і попробуй вижити.
— Ціни на сировину також не стоять на місці, — каже Тетяна Григорівна. — Зросла ціна на борошно, на початку року брали по десять гривень за кілограм, нині вже — по чотирнадцять. А яка тепер дорога його доставка. Дріжджі були 26 гривень, тепер купуємо по 43. Добре, що солі трохи купили ще до війни. Як тиждень, так і росте ціна на маргарин, згущене молоко, повидло…
Життя на хлібозаводі розділилося на «до» і «після». Зараз злет цін маємо не тільки на сировину, а і на пальне. Якщо раніше у коропських магазинах ввечері можна було купити гарячий хліб, то тепер не розвозять, бо бензин дорогий. Довелося відмовитися і виїзної торгівлі на села.
— Ніби до війни так важко не було, як стало, особливо з бензином. Одне, що дорогий, інше — спробуй його купити, — каже Тетяна Григорівна.
Для того, щоб жити і розвиватися, треба, аби завод випікав далеко не сімсот кілограмів хліба за добу, потрібне нове обладнання, нові технології. Конкурувати з виробниками, які випікають хліб на сучасному обладнанні, наш завод не може. Але коропський хліб має свою родзинку — він повністю натуральний. У його складі — борошно, вода, дріжджі та сіль.
Кочегар Володимир ПАВЛЕНКО топить піч, у якій печеться хліб
— У нас є свій контингент, який віддає перевагу тільки коропському хлібу, ми їм кажемо спасибі. Ми до цього часу тільки завдяки їм і живемо. Торгуємо не тільки на території району, бездріжджовий хліб возимо у Шостку, Чернігів, Борзну. Там його залюбки розкуповують. Маємо свій магазин у Вільному, торгову точку на коропському ринку, до війни здійснювали виїзну торгівлю у Лебедин, Вербу, Сохачі, тепер перестали. Розвозили хліб по школах, коли вони працювали, доставляємо у лікарню. Торгуємо кондитеркою у деяких магазинах Коропа та поки що Понорниці. Щодня ввечері на території хлібозаводу можна купити гарячий хліб, — розповідає Тетяна Григорівна.
Війна показала, кого треба підтримувати
Продаж — це окрема тема. Не у всіх магазинах Коропщини торгують коропським хлібом, а коли і беруть його, то невелику кількість, віддаючи перевагу київському, чернігівському, ніжинському. Є семенівський, шосткинський, глухівський. На Коропщині реалізують свою продукцію сім хлібовиробників. Звісно, у кожної людини свій смак, і тут не посперечаєшся. Кожен купує той хліб, який йому до вподоби. Хоча є багато людей, які вважають, що смачнішого від коропського хліба немає.
Ми, коли все добре, думаємо на кшталт того: аж не буде коропського хліба — не пропадемо, привезуть іншого. І навіть не задумуємося над тим: а як не привезуть?
Явний приклад — війна. 24 лютого вже ніхто хліба до Коропа не привіз. Мости були підірвані, а дорогами ходили ворожі колони танків та бетеерів. Коропщина вже 24 лютого була відрізаною від світу — ми опинилися у тилу ворога. Якби не Коропський хлібозавод — сиділи б без хліба. Коропчани напекли, як завжди, небагато. Розмели все. Полиці у магазинах порожні, бо «чужинці» не привезли. Надія була тільки на Коропський хлібозавод. Намололи борошна, тут уже всі гуртом із владою і волонтерами шукали і зерно, і де б змолотити, та і пекли свій хліб. Упевнена, смакував усім. Тоді наш місцевий хлібозавод збільшив виробництво — пік три тонни хліба за добу.
Хлібопекарі з ніг падали, але старалися, аби забезпечити всіх хлібом. І таки справилися, вже через декілька днів черг за хлібом і батонами у магазинах не було. Працювали, розповідають хлібопекарі, по 15 годин на добу, без вихідних. Було дуже важко. Тільки через два тижні підприємці почали возити хліб із Шостки, а весь цей час їли коропський та казали: «Ой, як добре, що свій завод ще працює, а то що б і робили. Треба свого підтримувати». Але відійшла війна з нашого регіону, і все повернулося назад. Виробництво хліба знову спало на довоєнний рівень. Забулося, що треба підтримувати місцевого виробника, бо бувають у житті випадки, коли надіятися доведеться тільки на своє, бо чужого можуть не привезти.
Хліб без «мочки» і розпушувачів
Директор хлібозаводу Тетяна РОЩИН та кондитер Ірина МАНДЗЮК у кондитерському цеху. Вранішні пиріжки вже у духовці
Намагалися розібратися, чому коропський хліб не такий, як привізний, чому він так швидко починає черствіти і кришитися, і що то було у тій буханці хліба: не вимішане борошно чи, як переконували деякі коментатори, розмочений черствий хліб, тобто «мочка».
— Уже давно ми не використовуємо так звану «мочку», хоча це не заборонено технологіями. У нас навіть машини, яка перетирає «мочку», не залишилося. З таким незначним виробництвом, як у нас, то і мочити нічого, та і вигоди це нам не принесе. Увесь черствий хліб із магазинів ми продаємо на території заводу за зниженими цінами, люди купують на корм худобі, — розповідає Тетяна Григорівна. — Нам дуже шкода, що до споживача потрапив невимішений хліб, і читати все те було дуже неприємно, адже ми стараємося. Тоді зіпсувалася тістомішальна машина, і добре не вимішала борошно.
— Усяке буває, — кажу.
— На виробництві такого не повинно бути, хліб має бути якісним. Але, бачте, прикрі випадки трапляються.
— А чи не можемо ми пекти такий хліб, щоб не черствів і не кришився?
— Для цього треба використовувати не дріжджі, а штучні розпушувачі. Ми цікавилися, вони дуже дорогі. А тому ми печемо хліб на дріжджах, який має свій строк вживання — 24 — 36 годин, а також дуже корисний — бездріджовий. Під час війни навчилися пекли хліб на заквасці, і білий, і чорний, печемо так і досі. На наш хліб є свій покупець, вдячні кожному. Звичайно, хотілося б, щоб нас підтримувало більше людей. Адже збереження власного виробництва — це не тільки робочі місця. Це можливість бути з хлібом навіть тоді, коли ніхто його не привезе.
Сьогодні хлібозаводу надзвичайно важко встояти на ногах. Високі ціни на пальне і сировину просто вибивають землю з-під ніг.
І коли завод всіма силами старається встояти, то і ми, жителі громади, повинні допомогти йому вижити у цих нелегких умовах. Від нас із вами залежить, чи буде у нас свій хліб.
Джерело: Газета "Нові горизонти" від 02.06.2022 р., Людмила КОВАЛЬЧУК. Фото авторки
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.
