— П'ю від безвиході, — винувато потуплює очі. — Ковтну, засну, хоч на кілька годин забуду, що мене зробили бомжем. Скільки дивився по телевізору, чув таких історій, та і уявити не міг, що зі мною таке трапиться. Школу безхатька проходжу вже кілька місяців. Як вигнали мене з хати, ночував в парку за автостанцією. Оце товариш дозволив спати у літній кухні. Скоро зима… Мабуть замерзну.
Олександр Шумський ночує на підлозі
Піду на кладовище, впаду на могилу Гельки, плачу, розказую, як мене обідили. За що? Я ж нікому зла не робив. Я у тій хаті більше дванадцяти років прожив. Прописаний там, подав заяву нотаріусу на вступ у спадщину. Будинок належав покійній цивільній дружині Гельці (Ангеліні Литвин). А вони все так зробили, що тепер я бездомний, — чоловік починає плакати.
— Він і до мене прийде і плаче. Тварину, бездомну шкода, а це ж людина. Нагодую, розраджу, і чим можу допомагаю. Він документи, гроші, які заробить, по людях зберігає. У мене паспорт та інші папери, — зітхає 63-річна Віра Григор’єва. — Ми жили на сусідніх вулицях. Мати Олександра була завскладом у автоколоні при базі облспоживспілки. Батько інженером з техніки безпеки сільгоспуправління. Він у них один. Одружений не був. Батьки померли. Жив сам. Та був один тут душевнохворий, він спалив Сашкову хату. Що з хворої людини візьмеш?
В іншій частині Корюківки жила Ангеліна Литвин. У неї в 2003 році помер чоловік, дітей не було. Сашко добрий, мухи не обідить. Прийняла Геля. Кілька років жили так, а у 2008 році вона його прописала у себе. Ось штамп про реєстрацію у паспорті Шумського, — показує документ Віра Олександрівна. — Ось — домова книга. Окрім Гелі, її покійного чоловіка та Олександра ніхто ніколи у цьому будинку не був прописаний, — обережно розгортає пожовклу книгу. — Ангеліна не раз пропонувала Саші розписатися. А він: «Хай, потім. Хай, колись». Вони разом ходили по роботах. Тоді Саша так не випивав.
У лютому 2012 року Ангеліна раптово помирає, їй було лише 56 років. У серпні, ще не минуло і півроку, Олександр пішов до нотаріуса, аби вступати у спадщину. Написав заяву. Відніс всі документи на хату. Ось свідоцтво про право власності на будинок, видане Ангеліні Литвин ще у 1994 році Корюківською міською радою, — жінка простягає папір. — Такий документ видається лише в одному екземплярі. І він знаходиться на руках у власника. А рішення міської ради про його видачу здається в архів. Потім у суді Олександр доводив, що вони дійсно проживали сім’єю, вели спільне господарство. І свідки були. Будинок фінський, обкладений цеглою: кухня, зала, дві спальні, веранда. Площа 61,5 квадратних метра.
Тут знаходиться ще одна спадкоємиця, племінниця покійної. За законом Олександр спадкоємець четвертої черги, а вона належить до п’ятої. До того ж вона громадянка Росії, живе в Іваново. Вона теж подає заяву нотаріусу. Спадкова справа відкрита. Немає строку, за яким людина має оформити майно. Та і гроші на це потрібні немалі. Так і жив Сашко майже вісім років у тій хаті. Хату хотіли відняти. Били Сашу, лякали. Після цього він ходив городами, а не вулицею аби не бачили, що він вдома. Та тоді втрутилися небайдужі люди і правоохоронці. І його залишили у спокої.
Десь навесні Саша мені телефонує: «Хтось по двору ходить, землю обміряє». Я дзвоню у Корюківську міську раду секретарю Світлані Олійник і попереджаю: «У цій хаті живе людина. Це не безхозне житло. Є документи про право власності». Вона відповідає: «Такого не може бути». Хто такий Сашко Шумський, з ким і де живе, всі знають. Не така вже Корюківка велика, — продовжує Віра Григор’єва.
— Потім знову прийшов Сашко, плаче:
«Мене виганяють з хати. Прийшли чужі люди, сказали: «Ти тут ніхто». Викинули речі».
Його колотить. Ну, хто поможе цій нещасній людині? Я стала з’ясовувати, шукати документи. І до мене потрапив витяг з Держреєстру речових прав на нерухоме майно, де вказано, що начальник юридичного відділу Корюківської міськради, він же державний реєстратор Іван Ващенко 11 лютого 2020 реєструє право власності на цей будинок Сергію Іваненку (Іваненко працював у Корюківці юристом у пенсійному фонді, нині десь у Чернігові). У витягу вказано — техпаспорт. Але техпаспорт не дає права на оформлення власності, і як так може бути, коли є право власності на іншу людину, і є у нотаріуса відкрита спадкова справа?
Далі ще цікавіше. Іваненко виписує довіреність на нашого нового воєнкома Олега Лящука (він нині виконуючий обов’язки) про те, що той може розпоряджатися цим будинком. Олег Лящук 20 червня дарує цей будинок своїй дружині Світлані Лящук. Ось копія договору дарування. Вони виганяють Сашу, речі викидають на город. Він знову до мене, ридає: «Перини, ковдри повикидали. Бібліотека була величезна, невідомо куди поділася». Я подзвонила воєнкому, попросила: «Купіть 10 метрів плівки накрити його речі». Він пообіцяв, але не зробив. Будинок розбуряли, котел витяти, хвіртку металеву зняли. Я Сашку кажу: «Забери хоч котел та хвіртку, та здай на металолом, аби було хоч за що жити».
Олександру у 60 років пенсії не дали. Трохи стажу не вистачає. У трудовій записано, що робив довго, а по довідці записали кілька місяців. Він здав метал на тисячу гривень, відніс гроші одній з сусідок. Як йому треба на щось, прийде, попросить 50 гривень. І документи його зберігаються у надійних, чесних людей. Ніна Гетьманчук Сашка підгодовує, Тамара Яковенко постійно допомагає. Як вигнали з хати, спав у парку, застудив нирки. Ночі ж холодні.
У серпні Світлана Лящук подала до суду, аби Сашу визнали таким, що втратив право на користування житлом, щоб потім виписати його. Ми подаємо відзив на цю заяву. 10 вересня мало відбутися засідання у Корюківському районному суді. Та 9 вересня суддя захворів на коронавірус.
А до цього я ходила до Корюківського міського голови Ратана Ахмедова. Розказала все, що відбувалося. Був здивований. І взяв справу під свій контроль.
Віра Григор’єва
— Віро Олександрівно, чому Шумський не подав до суду, не звернувся до правоохоронців?
— Якби він подав до суду, то дійшов би і до Верховного і виграв. Та щоб судитися, потрібні гроші, а в нього їх нема. Ходив він і в поліцію, і в прокуратуру. Його вислуховували. Та ніхто нічого не робив. Я ж його за руку водити не буду. І щоразу нагадувати, що всі заяви здавай у двох екземплярах, щоб на одній був штамп, що у тебе її прийняли. А Сашко довірливий, з ним лагідно поговорить, він і думає, що за нього переживають.
Я не раз розмовляла з Лящуком. Він з таким гонором до мене. Я їм як кістка у горлі. Їм паспорт Саші треба, аби довести своє діло до кінця. А я йому спокійно: «Бумеранг в житті ніхто не відміняв». Хату, в якій жив Саша, оцінили у 201 тисячу гривень (ця сума вказана в договорі дарування). Просила: «Купіть йому хату у селі за 15-20 тисяч, щоб він не замерз під парканом». А Лящук мені: «Не втручайтеся».
Тим часом у Корюківці балакають, що Лящук розлучився з дружиною, аби відгородитися від цієї історії. Та живуть, як і раніше, разом. А Світлана Лящук під розписку, що він не має претензій, дала Шумському тисячу гривень. І пообіцяла ще рік виплачувати щомісяця по тисячі. Ось розписка.
Всі, хто знає Сашу і цю ситуацію, співчувають йому. Люди ж не глупі, розуміють, що до чого. Ніна Гетьманчук написала звернення чернігівському начальству Лящука, і Олександр теж.
Світлана знайшла Шумському у селі Моховиках хатину, де дах протікає. На неї документів немає. Батьки померли, діти не переоформили.
— Мені треба, аби документи були оформлені на мене. Я і сам потім на їх підставі припишусь у хаті, — приєднується до розмови Шумський. — Бо завтра ще хтось прийде, і викине мене, як собаку ще й з тієї хати.
Світлана Лящук
35-річна Світлана Лящук каже:
— Я тут ні до чого. Якщо щось не так, на це є суд.
— Світлано Іванівно, чоловік вам дарує будинок, ви розлучені, а живете разом?
— Ми чотирнадцять років були у шлюбі. Рік тому розлучилися. Тепер намагаємось владнати відносини, то живемо, то не живемо разом. Дітям він допомагає.
— Людина лишилася безхатьком.
— Мені його теж шкода. Я йому і сало давала, і консервацію, і гроші. Домовилася про хату у селі. Заплатила за неї вісім тисяч гривень.
— Світлано, будинок, де він проживав, оцінили більше ніж у 200 тисяч.
— О, якби ви бачили, який він занедбаний був: безлад, бруд, без електрики — відрізали. Та він там і не проживав.
— Як це не проживав? — дивується Віра Григор’єва. — Сусіди підтвердять, воду у них брав на їжу і прання. Ходив городами додому, а не вулицею.
— Світлано Іванівно, може, ті 11 тисяч, які ви пообіцяли виплатити йому, і ті вісім, які віддали за хату у Моховиках скласти та й купити Олександру будинок і оформити на нього, аби він був власником? І забути цю історію?
— А чого ж не можна? Можливо, це варіант. Ми це питання вирішимо.
— Ага, — недовірливо хитає головою Григор’єва. — Я вашому чоловіку не раз говорила про такий варіант. І що?
Чи спокійно сплять Лящуки, знаючи, що через них страждає людина?
У Світлани Лящук у Білій Церкві є квартира 51 квадратний метр, набута 7 березня 2019 року, написано у декларації чоловіка.
■ Чим закінчиться ця історія, слідкуватимемо, і вам, шановні читачі, повідомимо. Отож, якщо переживаєте за долю Олександра, передплачуйте «Вісник Ч» і надалі й дізнаєтесь.
Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №39 (1793), 24 вересня 2020 року
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.
