19 червня на Троїцькому ярмарку в Мені Олег Луцук, гончар зі Стольного, встановив рекорд України — виготовив і обпалив просто на площі найбільший у країні свищик. Це така народна глиняна іграшка, музичний інструмент. Олег зліпив свищика у людський зріст (169 см), обпалив просто на площі за спеціальною технологією з термотривкою обгорткою. Все це спостерігали й офіційно зареєстрували представники Української книги рекордів.
«Таврію» купив на виплату
Липень. Спека. Стольне. Дружина гончара Наталія з дочкою Ольгою та зятем Стасом фарбують веранду в білий колір.
Олег Луцук приїхав додому дуже задоволений. Пригнав собі з Мени червону «Таврію». Хай беушна, зате пробіг, хвалиться, невеликий.
— 10 тисяч після заводу, — радіє, як підліток, 50-річний чоловік. — Фактично нова. Проїхав — людиною себе відчув. А з будки старого «Москвича» зроблю шикарну хатку собаці Альмі, вона любить там лазити.
Зауважую, що на новій іномарці відчуття ще кращі.
— Був «Форд», трохи стукнув — продав. Теж не новий. Звідки в гончара на нові машини гроші? Я й цю на виплату взяв.
Бо «Москвич» поламався, а мені на майстер-класи на таксі їздити — зарплату віддавати. Ще й глину, гончарне коло з собою везти.
Луцук переїхав у Стольне з Чернігова років десять тому.
— Я взагалі без освіти, — розливає каву в глиняні горнятка. — Багато доводилося придумувати, щоб заробляти.
13 років жив у Росії в різних місцях. Працював у Чернігові на радіозаводі. Возив меблі з Польщі. Три країни пройшов, та ще й Прибалтику бачив, масло туди возив.
— Чого місто на село вирішили поміняти?
— Була думка, що в селі жити краще.
— І в дружини також?
— Ні, руки заламував, — жартує. — Дружина побачила об’яву, що хата продається. Приїхала, сподобалось. Вона перша сюди з маленькою дитиною перебралася.
Потім тут на горищі знайшов документ на землю, якому на День святого Валентина минуло 145 років. Подарував менському музею.
Наталя в Чернігові була офіс-менеджером будівельної компанії. З зарплатою більшою, ніж у мене. Зараз завідуюча дитячим садочком в сусідньому селі Семенівці. А дочка Оля в цьому році почала перший клас вести в Стольному. Вчителька.
Тут працюю на станції юних техніків (СЮТ). На базі Стольненської загальноосвітньої школи. Трошки технічна, трошки художня творчість дітей. Директор Володимир Чорний прийняв мене на роботу. Спочатку діти до мене в сад гончарувати ходили. Зараз група художньої кераміки, дві групи гончарства і група цифрового фото. По 15 дітей у кожній групі. Глина моя, обладнання теж.
Льоню, — кричить у сіни, — а в тебе є хоч один свищик? Неси.
І вже звідти чутно дивну казкову мелодію свистульки.
— Син ліпить, — ставить на стіл чудернацького півника Олег. — Оцього можна ще поливою покрити. Але буде на порядок дорожче.
«Єдина та, що зараз поряд»
— Одружився втрете, — но любить розповідати про особисте життя Олег Луцук. — Он дочка з зятем веранду фарбують. Оля і Стас. Мої, але жінчині. Живуть окремо, Стас місцевий, стольненський.
Своїх четверо. Аня, Інна, Женя, Льоня. Дві дочки і два сини. У 1988-ому народилися близнята Аня й інна. Копія одна одної, але відрізняються. В 1990-ому — Женя.
Про інших дружин говорити не хоче. Каже: ось у мене дружина, одна.
Єдине, що одної вже нема, інша далеко за кордоном.
— Ми з Наталею і курей тримали, багато кроликів. Гуси, кози, свиня. Це заганяє, вбиває, часу взагалі ні на що нема. Збули всіх. Займаюся улюбленою справою і цим заробляю. В мене багато майстер-класів. Виїзних у тому числі. Мені вистачає того, що платять. Я зарплатою задоволений.
Було багато замовників. Чому будинок нежилий поряд купили? Серед ночі, коли не спиться, йдеш туди і працюєш. Там три гончарні кола, глина, там моя майстерня. В цій хаті нічого цього нема, тут ми живемо.
45-річна Наталія Луцук за освітою психолог. З першим чоловіком розлучилася. Разом з Олегом 11 років.
— Вас чоловік теж вчив гончарству?
— Ні. Я не хотіла.
Каже, ніколи разом нічого не ліпили, навіть не допомагала.
— Правда, що всі творчі люди в повсякденному житті дуже складні?
— Який є. Не творчі теж складні. Я на музиканта вчилася в музучилищі, на піаніно грала. Але музикантом так і не стала. А на психолога вступила, вже коли тут жила, Льоня вже народився. Закінчила навчання у 35 років.
— З міста в село, з маленьким Льонею. Як тут самі обживалися?
— Я така, що зможу жити де завгодно. Мені завжди хотілося в село.
«Свищик — на честь вчителя Сергія Янкова»
— Що зараз ліпите? Може, нове, оригінальне?
— Я кожного разу ліплю те, що ніколи не ліпив. Все з однакової глини, а форма й оздоблення зовсім інші. Не працюю на поток.
Сьогодні свиіцик, завтра кахлю на стіну можу зліпити; післязавтра чашку, — продовжує гончар.
— Чому вирішили зробити здоровенний свищик?
— На честь мого вчителя, гончара Сергія Янкова. Він теж збирався на цей фестиваль, «Куманець», який я вигадав і за підтримки міської ради в Мені проводимо вже втретє. Завжди на Зелену неділю. Він хотів заїхати в мою нову майстерню, побачити, як вона обладнана. Говорили про те, щоб зробити щось грандіозне разом. Але дуже швидко його не стало. Буквально за місяць до фестивалю.
По датах не знаю, я сам захворів.
19 червня йому мало минути 70 років. Я не збирався спочатку робити свищик. І рекорду в планах не було. Бо рекорд — справа не з дешевих, але знайшлися спонсори, які оплатили. Наше місцеве сільгосппідприємство «Праця Стольне».
— А як гончарством зайнялися?
— Привіз якось я два відра гончарної глини з Києва, з ярмарку. Друзі-гончарі з Соснівки Львівської області подарували. Бо в мене щось так зашкварчало, захотілося ліпити. Але скільки тої глини не вези, нічого не вийде, якщо немає навичок. Ютубів не було, смартфонів теж. Пам’ятаю, як купив собі моторолу з поліфонією. Всі: «Ух ти, синій екран! Нічого собі, а скільки мелодій?» А в Москві в мене пейджер був, — пригадує круті на той час гаджети.
— Так от, помудохався з тією глиною, поняв, що нічого не вмію. І пішов в обласний методично-навчальний центр культури та мистецтв.
Сидів, здоровий дядько, з дітьми. Попав саме до цього вчителя, на честь якого свищик зробив, Сергія Янкова. Він мене підтримав. Ну а через кілька років ми вже стали разом працювати. Я — як керівник студії гончарства.
— Глину де берете?
— На заводі керамічних мас, що в місті Слов’янськ Донецької області. Там виготовляють.
— Чим місцева не така? І дешевше.
— Ви вважаєте, це дешево: поїхати в кар’єр, де вона добувається, надовбати. Привезти, розмочити, процідити через дрібне сито. Висушити, збити в «баби», простругати, щоб не було жодного камінчика, жодного корінця, знову вручну вимішати. Це немалий труд, дешевше купити.
І нелегко, і недешево
— Приїхав сюди, бо ніхто гончарством в квартирі не займається, — проводить майстернею Олег. Там глина, там гончарне обладнання. Ящик зі свищиками. Химерні морди чудернацьких тварин. Почата ваза-вежа з сирої глини. Всі стіни в грамотах і дипломах.
— Можна, звичайно, щось робити на балконі, якщо площа дозволяє. Але срач буде такий, що «мама не горюй». І глину тягати на етаж, потім роботи з етажу… Це дуже не зручно. Знаю, що є люди, які все ж таки ухитряються. Потрібне окреме приміщення, сильна проводка. Горн (піч для випалу).
Вдома в коридорі в Олега стоїть металева овальна махина, зі стаціонарним пультом керування, електронним табло, що світиться.
— Ото він, горн?
— Ні, то муфельна піч. Не кожен майстер собі може дозволити, на початковому рівні заробити на неї неможливо. Близько тисячі доларів коштує. Я спочатку ліпив і випалював у центрі ремесел.
З дітьми робили експеримент, розвінчували міф, чи можна випалити глиняні вироби в звичайній українській печі. Ні. Хоч я вже так розтопив, боявся, що піч з хати вийде. Не набрала вона потрібної температури.
Зараз тут чотири гончарних кола. Три електричних, одне ножне. Старі традиції, але я на ньому майже не працюю. Пхати ногою. На електричному просто економиш свій час. На педальку натис — і воно крутиться.
Купалися за полярним колом
— Батько покійний працював на радіозаводі, — пригадує гончар. — І я туди пішов. Побував неподалік від Норильська, в Кайєркані, 69-та паралель. Від заводу були командировки. Там військова частина. Випробовували антени, передатчики. Мені 19-20 років.
Білі песці бігали, як у нас собаки. Кожного дня ми їздили до частини машиною з кунгом (будкою).
Повітря сухе, сирості нема. У нас мінус 20 гірше, ніж там мінус 30-40. Раз у сильний мороз їхали військовою машиною повз мідно-нікелевий комбінат. «Надежда», здається, називається. Там щось типу каналу при ТЕЦ. Сміху задля зупинилися, пороздягалися і шубовснулися. Заходити було прикольно, з морозу вода здавалася гарячою. Через якусь хвилину вже все, що могло, «стало ромбом». Борода, волосся обледеніли, І причандали. Мабуть, не такий вже й теплий той канал. А вилазити було вже й зовсім холодно. Ніхто не захворів. Я взагалі жодного разу там не хворів.
Коли перший раз зайшов до магазину, там було повно вареної ковбаси. Взяв зразу три палки, прибігаю в готель, обстукав всіх сусідів: «Я ковбаси дістав!»
Дивилися як на ідіота. Виявляється, оленини там повно, оленячої ковбаси також: вареної, копченої. Постачання зовсім інше. А в нас тоді нічого не було. Оленяча ковбаса спочатку сподобалася. Через деякий час дивитися не міг.
— А ікру ложками їли?
— Їв, — усміхається. — Але не там. Товариш був з Астрахані (це Поволжя), привозив. Реально їли ложками.
Як з Норильська їхав, то віз, ось мама не дасть збрехати, чемодан згущенки, чемодан тушонки, червону рибу й оленячі роги. Вони й зараз десь у хліву лежать. До літака їх треба було обмотати бинтами, по-іншому не пускали. Виходжу, картина: два чемодани, дві сумки навхрест і роги висять на шиї. Довгі відростки вниз, а короткі догори, — прикладає з боків до своєї голови вказівні пальці, мов роги, Олег. — Зразу видно: чувак з Севера. Таксисти за мене ледь не билися. А я — на автобус.
Поки розмовляли, Льоня зібрався купатися на річку Думницю. Побіг вперед, крикнувши батькові, щоб доганяв. Поїдуть новою «Таврією».
Олена Гобанова, «ВісникЧ» №28 (1835) від 15 липня 2021
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.
