Тікали з Краматорська під обстрілами з двома дітьми: історія сім’ї, яка переїхала до Ніжина

Розкажи свою історію війни… Мільйони українців стали свідками жорстокої війни росії проти України у самому центрі Європи. Таких історій тисячі. До нашого міста також зараз їдуть люди з гарячих точок України, які вимушені були залишати свої домівки через війну. Журналісти MYNIZHYN.com поговорили з Науменко Наталією, яка з родиною переїхала до Ніжина з м. Краматорськ, Донецької області. — Ранок 24 лютого 2022, який він був для вас? Де ви на той час перебували? — 24 лютого моя сім'я була вдома, у місті Краматорську Донецької області. Нас було четверо: 2 дорослих і 2 дітей. Одному хлопчикові 1 рік і 7 місяців, іншому 13 років. Наш квартал знаходиться поряд з аеродромом. Тієї ночі о 3.30 стався перший вибух. Над будинком пролетіла ракета. Діти прокинулися від гучних вибухів. Переляканий син забіг в нашу спальню, плакав і тремтів від страху! Ми намагалися заспокоїти дитину, і в цей час пролетіла друга і третя ракети! Всього їх було 7 тих клятих ракет, рано вранці, того жахливого 24 лютого… — Місто, в якому ви проживали, постраждало від обстрілів окупантів. Чи лишився цілим ваш будинок? — На даний час місто продовжують обстрілювати. На жаль, наш будинок також постраждав і багато будівель, що знаходяться поруч: школа, в якій навчалася дитина, готель, інші житлові будинки. Дуже важко дивитися на зруйнований дім та думати про те, що могло статися, якби ми перебували вдома на момент прильоту, ми б не врятували дітей і могли б загинути самі. Це дуже страшно, адже з рідних ще багато хто залишився в рідному місті Краматорську. — Що вам прийшлося пережити, перебуваючи в місті? — Тут можна багато говорити, але скажу, що ми пережили величезний страх, тривогу за сім’ю, за всіх близьких і рідних! Ми ховалися в бомбосховищах, і в нас було обмаль і їжі, і води, адже люди не вірили, не готувалися до такого жахіття! Тікали в сховище поспіхом, і те, що встигли з собою прихватити, те й було. Аби було на чому спати або хоча б сидіти, чоловіки носили в підвал піддони. Люди ховалися у підвали хто в чому був, бо ніколи було ані збирати речі, ані харчі. Магазини не працювали, все було зачинено, банкомати пусті, без готівки. Люди боялися виходити не те що на роботу, а навіть на вулиці. Було жахливо, тривожно і дуже страшно! Нікому не вірилося, що все це відбувається з нами тут і зараз, у нас вдома! Це було наче якесь страшне кіно чи жахливий сон! — Коли ви змогли виїхати з Краматорську і як? — Виїхати зразу ми не змогли. Після обстрілу, чоловік побіг за автівкою і намагався її заправити. Але в ті дні були величезні, просто кілометрові черги на заправках, адже всі люди кинулися, аби власними силами на авто якось виїхати з міста. Крім того, наш автомобіль потребував ремонту, потрібно було шукати СТО. Дякувати Богові, нас до себе забрав племінник, який живе у Краматорську, але подалі від аеродрому. От ми й жили у нього вдома десь тиждень, бо в нашому будинку було досить страшно залишатися. Згодом ми виїхали в село, неподалік від Краматорська і жили там, поки нам не відремонтували автомобіль. А потім вже виїхали до родичів чоловіка, яка живуть у Ніжині. Дорога була важкою і небезпечною. Ми виїздили з Краматорська під вибухи, ризикуючи життям, але залишатися там просто вже не могли, дуже боялися за життя і психіку дітей. Вони були дуже налякані і часто плакали, потрібно було якось їм пояснити, що це відбувається з нами і коли все це закінчиться. Але відповідь на це ми не знали й самі, то як могли, так і заспокоювали дітей. В ті дні з Краматорська виїздило дуже багато людей, були величезні черги на блокпостах, на заправках. Нам довелося ночувати неподалік Кременчука, бо військові нас не пустили рухатися далі, адже починалася комендантська година. Вони допомогли влаштуватися нам на ночівлю, нагодували дітей, а наступного дня ми вирушили в дорогу, до Ніжина. — Чи в порядку ваші рідні? — Я не можу дати однозначну відповідь на це питання, бо наші рідні, знайомі та друзі зараз знаходяться під обстрілами, і ніхто не знає, що буде через годину, дві, що буде завтра. — Де саме зараз ви перебуваєте, як влаштувалися? — Зараз ми в Ніжині. Живемо у трикімнатній квартирі – 8 чоловік. Звичайно, що тісно і важкувато, адже ми не вдома, але й за це дякувати Богові і тим, хто нас прихистив, і дай Боже скоро кінчиться ця жахлива війна, яка прийшла в наш дім! Ми тікали з Краматорська заради дітей, аби вони не чули тих жахливих вибухів і могли хоча б трохи заспокоїтися. Менший син навіть зараз боїться будь – яких гучних звуків, навіть, коли чує, як заводиться авто, починає плакати. Зараз підшукуємо і роботу, і квартиру, аби жити окремо. Дуже гірко думати проте, що все лишилося там, вдома, в Краматорську. Зараз я з маленькою дитиною на руках, чоловік залишився без роботи, він працював водієм і зараз шукає роботу. Ми жили своїм звичним життям, працювали, ростили дітей і ніколи нічого не просили, я не звикла до цього, і мені не зручно і трохи соромно, хоча й не дуже вистачає коштів, аби купувати і їжу і речі… Ми залишились без нічого, приїхали в чому були. Я дякую всім людям, які не лишилися осторонь нашої біди, різним благодійним організаціям, фондам, які нам допомагають, дай Бог їм усім здоров'я! Від редакції: Зараз ця сім’я потребує допомоги. Чоловік, батько двох дітей — шукає роботу, мама перебуває в декретній відпустці. Тож, роботодавці – відгукніться! Хто має можливість допомогти, чим може: речі, взуття, продукти харчування, фінансово, ось контактний номер тел.: (097) 640-32-69 або (097) 123-87-45. Джерело: 0462.ua