«Танковий снаряд поруч влетів, міна впала. Невже мало?». Керівник IT-компанії Максим Мельник про війну в Чернігові, підтримку ЗСУ та виїзд з пекла

16 березня в сусідню будівлю з Чернігівським офісом IT-компанії EVO, яка розвиває найбільший в Казахстані маркетплейс Satu.kz, прилетіла міна. На щастя, постраждалих співробітників немає — більшість з них встигли евакуюватися до того, як місто вирішили зрівняти з землею. Керівника проєкту Максима Мельника війна застала в Чернігові. Зараз він у Львові, але про ті два тижні, що Макс прожив у місті, можна писати книгу. Війна. Початок Чесно кажучи, ми з дружиною і дітьми початок війни проспали. У нас як у досвідчених батьків телефони були переведені в режим «не турбувати». І коли я прокинувся й пішов чистити зуби, по 15 пропущених дзвінках і купі повідомлень в месенджерах зрозумів — щось сталося. Перша думка була —  сталося з офісом, зі співробітниками, з Казахстаном. Після січневих подій там я подумав: твою ж мати, невже знову!  І тут у ванну вривається дружина і каже: «Максим, почалася війна». Я не повірив. Кажу: «Жінка, заспокойся, такого не може бути, зараз все з’ясуємо». Але, заглибившись у деталі та намагаючись зателефонувати кільком друзям, я дійсно зрозумів, що щось відбувається — зв’язок був переривчастим. Виглянув у вікно — там сусіди метушаться і всі носяться, кудись збираються. Ми зідзвонилися зі співробітниками. І першим завданням позначили безпеку їх сімей, відсунувши роботу на другий план. В цілому, напевно, більшість до такого варіанту розвитку подій якось були готові. Адже ми обговорювали такий сценарій в public-talks, які проводили з командою. У нас не було чіткого плану, що робити, якщо почнеться війна, але ми всі знали, як збирати тривожну валізку, Як правильно евакуюватися, як ховатися від обстрілів і вибухів. І ось, 24 лютого, в Чернігові ми почули перші вибухи і постріли. До слова, на третій-четвертий день війни я навчився розрізняти, з якого снаряда стріляють — де спрацювало ППО, де «сушка», «Град», міна, танковий постріл. З досвідом починаєш розрізняти «приходи» й «відлети», постріли, калібр снарядів.  Приватний будинок і особиста тероборона Ми з дружиною прийняли рішення переїхати з висотки в приватний будинок до друзів. У Чернігові є район з приватною забудовою, куди ми й попрямували. Це потім ми зрозуміли, що він знаходиться «на передку», що саме там ворог заходить в місто. Але спочатку мені як хлопцеві було дуже цікаво. Так, у мене, як і у хлопців-сусідів, є своя легальна зброя, я — КМС з боксу, сусід — біатлоніст. Ми скооперувалися вп’ятьох стояти поруч з будинками і створили свою маленьку, але горду територіальну оборону. У нас були рації, ми пильнували порядок у своєму мікрорайоні, обв’язалися жовтими стрічками. І раптом приїхали військові, стали розпитувати хто ми, навіть клацнули автоматами. Виявилося, це наші. Хлопці пояснили нам, що наші війська сипанули оркам під Білоруссю так, що ті отримали купу двохсотих, пояснили ситуацію, яка склалася на той момент навколо міста.   Купити машину за 30 секунд Але укомплектовані хлопці були дуже слабо — розповіли, що їх підняли по тривозі, і у них немає навіть аптечки. Але хлопці дуже класні, ти з ними розмовляєш, і хочеться їх обійняти — ось таке було перше враження. Вони пригостили дітей шоколадом, заспокоїли всіх навколо. Вони приїхали на дуже старій «Ниві», двигун троїть, корч такий, що дивитися страшно. А тим часом у Чернігові вже почалася движуха — танки, БТРи, вибухи. Моя дружина на AUTO.RIA знайшла в Чернігові перебрану «Ниву» за $5000. І ми п’ятьма будинками скинулися, і купили цю машину. Це, мабуть, була найшвидша угода з купівлі машини в моєму житті. Ми приїхали, продавець дає мені ключі, техпаспорт, на словах гарантує, що з машиною все добре. Ми віддаємо йому конверт, він гроші навіть не перераховував, і ми роз'їхалися в різні боки. Цю машину ми подарували нашим хлопцям. Зараз, вже після того, як ми звідти евакуювалися, ми купили в Німеччині Kia Sorento, щоб поміняти їх «Ниву» на більш відповідний автомобіль. І я хочу її перегнати до Чернігова саме для цих хлопців. В одному човні з ЗСУ Ми розуміли, що хлопці навколо нас не просто так обкопуються, ставлять блок-пости. Ми зрозуміли, що з ними тепер в одному човні, і активно координували всі наші дії з ЗСУ. Ми з друзями і сусідами укомплектували довколишні блокпости всім, що потрібно було.  А сусід-учень Андрія Дериземлі, біатлоніст, віддав їм свій оптичний приціл зі своєї робочої змагальної гвинтівки. Тепер орки у них як клопи під мікроскопом, нікуди не сховаються.  Ще два сусіди-лікарі, хірург і стоматолог-запропонували військовим свою допомогу. Дістали для хлопців «Корвалол» і»Амізон». А ще ми по дві людини чергували вночі, оглядали периметр, перевіряли документи у проїжджаючих повз " гостей». Але на третій день, коли сусід-хірург, повернувшись з роботи, приніс новину про те, що в місті вже є перші вбиті і перші поранені, стало моторошно.  Військова романтика пропала Стало стрьомно, бо ворог здійснив Танковий прорив, у нас по вулиці проскочило два танки. І в будинок сусіда-хірурга вони вистрілили — це було пряме попадання танкового снаряда.  У цей момент я був у сусідньому будинку. На мене сипануло осколками. До речі, я їх зібрав, щоб після перемоги переплавити в щось пам’ятно-патріотичне. Мене оглушило, засліпило. Ми з хлопцями були нагорі, а жінки і діти — знизу. Ми спустилися до них, і чуємо-щось горить. Це горів сусідній будинок хірурга.  Ми знали, що в підвалі будинку є люди. При цьому свистять снаряди, шумить вогонь. А на третій день війни ми вже навчилися розрізняти, що якщо свистить — то стріляють по тобі. Всі виявилися живі-цілі. Але вони не знали, що нагорі пожежа. Сусідів перетягнули в свій будинок, самі ж намагалися гасити пожежу. Але у нас пропало світло, довелося включити генератор. Мої співробітники активно додзвонювалися в пожежну частину, тому що самі ми викликати їх не змогли. Приїхали три машини, але поруч не виявилося пожежного гідранта, щоб поповнювати запаси води. Тому будинок догорав ще дві доби, сусіди залишилися без даху над головою. У хірурга був шок.  KPI від мера Чернігова і полювання на росіян 1 березня наш чернігівський мер Владислав Атрошенко оголосив про преміювання за знищення російської техніки. За спалений БТР — 150 000 грн, БМП — 200 000 грн, танк — 250 000, полонені або вбиті рашистсько-фашистські окупанти — $300. І ми з хлопцями жартома вважали, скільки ж орків нам треба прибити, щоб відбудувати лікарю будинок. Ми були ще на куражі. І раптом на згарищі ми помічаємо чувака у військовій формі, який перестрибнув пару перешкод і побіг штурмовим кроком. Ми зрозуміли, що він явно не наш. Лікар сказав: «Я його вб’ю!», взяв калаш і пішов разом з нами. І втрьох — я, мій друг і хірург — вирішили його загнати в кут. Обійшли згорілий будинок і підійшли до гостьового будиночка, який уцілів. Поставили хірурга на сторожі, а самі вирішили обійти будиночок з різних сторін. Раптом чуємо кроки в гаражі. Я зарядив гвинтівку, показав другу, що буду стріляти, як тільки той відкриє двері. І в цей момент, коли ти готуєшся вбити людину, спектр емоцій відчуваєш невимовний. Друг відкриває двері, я бачу — висовується з-за неї автомат Калашникова і виходить наш хірург. Виходить, ми його мало не пристрелили. Я вилаявся. Ймовірно, в шоковому стані людину, яка тільки втратила будинок, не варто було залишати одну. Він першим хотів зняти скальп з рашиста.  Таким чином ворожий розвідник побіг далі вперед, де його прийняли і «задвухсотили» наші хлопці з ЗСУ. Доктор же прийшов до тями, як тільки потрапив на роботу. Він переїхав до лікарні жити й досі перебуває там, у Чернігові. Того вечора ми з друзями пили алкоголь, але він нас не брав. І тоді я усвідомив, наскільки все серйозно.  Перші авіаудари і переломний момент У місті 3-4 березня ще було світло та інтернет. Ми ж накинули кабель на сусідній стовп в 500 метрах і підключили електрику в свій знеструмлений будинок. Тим часом Чернігів сильно буцався. Росіяни зрозуміли, що просто так місто-герой не візьмеш. І почалися авіаудари.  Перший авіаудар припав на нафтобазу, яка горіла кілька днів. Друге попадання з неба — в чернігівський «Епіцентр» і його лакофарбовий відділ. А це все в безпосередній близькості від нашого будинку. Все частіше звучить повітряна тривога, і все це починає тиснути психологічно. Спочатку ми трималися на адреналіні, потім — заспокоювали нерви алкоголем, але через тиждень — півтора це не працювало. Адже одна справа, коли ти сам — хлопець. Мужчина. А у мене дружина і двоє дітей трьох і шести років. Син за перший тиждень війни розмовляти почав. Але всі стали дуже нервовими, смиканими, неспокійними. Переломним моментом, коли ми таки вирішили виїхати, стали дві бомби, що прилетіли в житлову висотку і в школу. Під завалами в школі загинув наш колишній співробітник Саша Беньковський, який перебував у теробороні Чернігова.  Літаки, міни, сльози Літаки СУ, літаючі над нашим головами, видавали моторошні звуки, все частіше викликали істерику у мешканців будинку. А було нас там разом з сусідами чоловік 15. Але в підвалі ми могли тільки сидіти, спати там було нереально. Тому лягали на першому поверсі біля входу в підвал. І в якийсь момент літак летів над нами настільки гучно, що ми схопили сонних дітей і побігли в підвал. Це жахливо страшно і дискомфортно. Ти не розумієш, що відбувається, у тебе немає «плану В», всі навколо перелякані, всі невиспані. Це відчуття я ніколи не забуду.  Виявилося, як розповіли нам друзі з ЗСУ, наші позиції хтось здав ворогові, по них нормально поклали мінами, і одна з мін лягла в 5 метрах від будинку, в якому ми всі ховалися. Вона остаточно добила всі шибки у вікнах, опалювати будинок сенсу більше не було.  У той момент я поїхав в офіс підтримати співробітників. Адже якщо панікувати почну я, керівник, то що говорити про інших хлопців. А повернувшись додому застав заплакану дружину, яка дуже просила швидше звідти виїхати, вивезти дітей. Звичайно, дружина пропонувала виїхати і раніше. Але в мені зіграло самолюбство — я ж не боягуз. Але тут я подумав: які ще сигнали потрібні? Танковий снаряд поруч влетів, міна впала. Невже мало? І вирішальним сигналом для мене стало повідомлення наших знайомих хлопців з ЗСУ, які нас завжди попереджали, якщо атакували наші. А тут один з них повідомив, що позиції українських військ вирахували, і наш район будуть «посипати». Військові сказали: якщо є можливість, вивозьте сім'ї. Пообіцяли доглянути за будинком. «Тут — наша робота. А ти їдь, піднімай економіку», — було від них напуття. І ми поїхали. Чотири доби в дорозі Дорога до Тернополя у нас зайняла чотири дні. Виїхати з Чернігова дуже складно. Дорога тут тільки одна. Це «дорога життя», і її українську частину дуже ретельно три або чотири години наші хлопці перевіряли на наявність мін. Тому ми, ставши в колону одними з перших, змогли виїхати тільки о 10-й ранку. Через півгодини після нас орки розстріляли машину — двоє на смерть, одного поранили. До Києва міні-колона з наших 4 машин, кожна з яких оклеєна плакатами «Діти», доїхала нормально. У нас з собою було все необхідне — ми змогли компактно упакувати речі, взяти найпотрібніше для дітей, запастися паливом. Перша зупинка була в Черкасах. І до нас підходили люди, цікавилися, що потрібно нам, біженцям. Але я не міг прийняти того факту, що я біженець. І зараз називаю себе тимчасово внутрішньо-переміщеною особою. Ми зупинялися у знайомих знайомих, у зовсім незнайомих людей в сільському будиночку. І практично скрізь люди проявляли емпатію, намагалися допомогти. Правда, в Калинівці на Вінниччині я ледь не згадав навички боксерського бою на адресу одного з місцевих, що обурилися активністю моєї дитини. Я хоч і КМС з боксу, і руки давно в кишенях тримаю, але тут прямо засвербіло після слів «заспокойте дитину (який 48 годин в машині провів), понаїхали тут».  Дорогою до Тернополя ми з хлопцями пустували — не пропускали нахабних хитрих водіїв. Дорогу давали лише фурам, цистернам з паливом. Кілька днів у Тернополі ми жили в будиночку нашого партнера, який на той момент був у Франції. Там все добре, комфортно. Але був один мінус — близько аеропорт. Тому ми вирішили поїхати далі. Львівські будні Кінцевим пунктом призначення для нас став Львів. Природно, на блокпосту нас попередили про зобов’язання стати на облік у військкоматі протягом 24 годин. У Львові з нами сталася взагалі дивовижна історія. Шукати житло на агрегаторах — безглуздо. Ми знайшли житло через знайомих знайомих. Нас тут прийняли хлопці, яких ми не знаємо зовсім. Корінні львів’яни Остап і Марічка віддали нам ключі від своєї трикімнатної квартири, не взявши ні копійки. Марічка працює в SoftServe, і вона виїхала до Словаччини, а Остап координує роботу магазинів duty-free і тимчасово переїхав жити до батьків. Остап віддав ключі незнайомим людям і сказав: «Живіть!». На питання про те, скільки я винен йому за житло, він відповів коротко: «Якщо захочеш, задонать на «Повернись живим». Я пообіцяв, що після перемоги з мене — вояж по Чернігову.  У такі моменти повертається віра в людство.  Життя вже не буде таким, як раніше Зараз я чітко розумію, що мій фронт — тут, на IT-терені. Ми піднімаємо Satu.kz, потихеньку оживає Prom.ua, Kabanchik.ua, shafa.ua. Це дуже хороші сигнали. Та й військові радують повідомленнями про те, що зараз ворогові вкрай складно буде взяти Харків, Чернігів, Суми. У моєму графіку, крім робочих питань, купа волонтерських завдань. Ми заганяємо машини для наших хлопців, відправляємо гуманітарну допомогу в Чернігів, евакуюємо звідти людей (евакуації чекають ще 8 наших співробітників). Але довезти щось до Чернігова навіть з Києва вкрай складно і небезпечно. Ми знаходимо безстрашних водіїв, які везуть допомогу жителям нашого міста. А ще — наш казахстанський дилер відмовився від своїх комісійних за лютий на користь постраждалих від війни співробітників компанії, гуманітарної допомоги жителям Чернігова.   Джерело: https://dev.ua/news/seo-satukz-maksym-melnyk?fbclid=IwAR1vPRKCQfWx16KtoQONTKcPpMz21C4BeEV4KPFjZc4K4Bg1EE_ho7MGFPc Источник: 0462.ua