«Сучасна росія пішла шляхом гітлерівської Німеччини», – чернігівський мандрівник про війну

Буквально напередодні великої війни відомий багатьом чернігівець Олександр відсвяткував свій 50-й день народження. У житті йому вдалося послужити у трьох арміях: радянській, коли призвався у 1990 році; білоруській, коли союз розвалився і його частина опинилася у цих збройних силах; в українській армії дослужити кінець терміну. Розповідає про захисника Чернігова оперативне командування «Північ». — Спочатку це був шок. Це просто в голові не вкладалося, як і в більшості людей, — говорить про початок повномасштабного вторгнення рф Олександр і зізнається, що ніколи не був русофобом. – Більше того, у мене впродовж багатьох років в росії була стабільна робота, я навіть міг би мати там родину… — Це не був борг перед Батьківщиною. Це був борг перед власною совістю. Якби я не пішов до військкомату, я би перестав поважати сам себе. Тому рішення було прийняте, – продовжує військовий. — У той день, коли я прийшов, було 22 чоловіки — усі прийшли добровільно, ніхто не прийшов за повісткою. І всі ми прийшли з єдиною метою: захистити рідне місто від ворога. Олександр – фотомандрівник, письменник, журналіст. Він написав 11 книг, відвідав 60 країн світу, зокрема багато і довго подорожував росією. Зі свого досвіду розповідає, що ще 15 років тому такої відвертої ненависті до українців в росії не було. Винятком були далекі регіони, наприклад Мурманська область, Камчатка. На противагу їм українство навпаки розвивалося жваво у Приморському краї, в Хабаровському, дієва українська діаспора була в Краснодарському краї. Хоча «російський фашизм», за словами чоловіка, відчувався ще з початку 2000-х. — Я б це назвав російським шовінізмом. «Великий російський шовінізм», який втокмачувався навіть дітям в школі, у спілкуванні з багатьма людьми різного віку це відчувалося, ця впевненість у головах росіян, що вони — якась виняткова нація. У мене багато знайомих серед російських священиків і є якесь бачення винятковості російського православ’я, «третій Рим» так званий. Це мені дуже не подобалося. Ця нелюбов до українців, яка із засобів масової інформації постійно людям втокмачувалася. Це було цілеспрямовано впродовж десятиліть. Тепер ми це маємо – цей російський фашизм. Я думаю, що сучасна росія пішла шляхом гітлерівської Німеччини. І коли там зміниться влада, то і люди зміняться, не всі, не відразу, але зміняться. Олександр брав участь у бойових діях у районі Новоселівки, не забуде 22 березня, коли до них наблизилася ворожа дрг. — Весь березень був жахливим місяцем. Половину місяця я провів зі своїми побратимами в районі Новоселівки, потім – на Бобровиці. Увесь цей місяць летіло або на нас, або через нас на місто. Летіли міни, снаряди… За великим рахунком кожного дня можна було загинути. …Ми були на бойовому посту. Нас було чотири чоловіки. Їх було, як мінімум, десять. Нам пощастило – ми відбилися без будь-яких ушкоджень для себе. Жодної подряпини у нас не було, у них, як мінімум, один «двухсотий». Про сучасне українське військо каже, що в бойових умовах все значно простіше, дієвіше і зрозуміліше: — Тут немає нічого зайвого. Тут все ясно. І це мені в сучасній українській армії дуже подобається. Війна внесла корективи у життя більшості, зокрема і в творчість Олександра. Ще до вторгнення він почав писати книгу про виживання в сучасному світі. — Як раз ця війна додасть матеріалу. Тут, в армії, я над цією книгою працюю. Кожного дня я роблю записи. Потім буду думати над новою книгою про цю війну, — ділиться планами на майбутнє чоловік. — Після перемоги хотів би повернутися до попереднього життя: мандрувати, писати книги, розповідати людям про світ. Я ще не був в Африці. Мене цікавить Марокко, Мавританія, Сенегал, Гамбія… Піше проходження пустелі Гобі було в моїх планах. І хочу повернутися в Південну Америку. Там дуже цікаво, дуже красиво. Своє бачення, що таке війна, письменник описав в однойменному есе. — «Що таке війна». Це есе написав у вечір того дня, коли до нас у бліндаж на Новоселівці прилетіла міна, і двоє моїх побратимів загинуло, — розповідає чоловік. — Розуміння війни приходить не тоді, коли над тобою літають снаряди, рвуться біля тебе, а тоді, коли бачиш загибель своїх побратимів. Тоді дійсно для тебе починається війна. Олександр вважає, що Чернігів вистояв завдяки об’єднанню людей, чернігівців і мудрому керівництву. Каже, що настрій – бойовий, всі готові відстоювати місто і область, якщо що. — Як би я не вірив в перемогу, я б тут не був. *  *  * Приєднуйтесь у Viber та Telegram до спільноти "Чернігівський Фонтан", де тільки найактульніші новини та історії нашого міста. Джерело: 0462.ua