Станіслав Іващенко про «Дерев’яне мереживо», чому не хоче йти у владу та про зріле суспільство

Багато хто із чернігівців і гостей міста помічали та милувались красою стародавніх дерев’яних будиночків. Не всі знають, що їхнім збереженням та відновленням займається команда волонтерів та чолі зі Станіславом Іващенком. Сьогодні ми поспілкувалися з амбіційним, добрим, порядним чернігівцем Станіславом, який заряджає своєю любов’ю і безкорисливою діяльністю на благо відродження рідного Чернігова. Поговорили про сам проєкт "Деревʼяне мереживо", про місто та його відновлення, про волонтерство та допомогу іншим, про освіту і навіть про міську владу та самоврядування. Що з того вийшло, читайте у цьому великому інтервʼю. "Задовбало бачити, що те, чим ми, чернігівці, володіємо колективно, та частинка культури, яка робить наше місто цікавим, унікальним, привабливим, як усе це зводиться нанівець." — Станіславе, що тебе може вивести з рівноваги? До чого в тебе нульова толерантність? — Є кілька речей. Я сказав би, людська тупість. Люблю інтелект. Складно зараз дати конкретний приклад. Звичайно, рівень низького інтелекту буває зовсім різний. І це не означає, що будь-який прояв банальної неграмотності мене виводить із себе. Але іноді люди вчиняють якісь речі, які мені трохи складно прийняти. А ще річ, яка мене виводить із себе, – це коли люди не поважають особистих кордонів. Коли рівень особистісного нахабства настільки зашкалює, що людина не розуміє, де закінчуються її права і починається наступна людина. — Коли до тебе прийшла ідея розпочати проєкт «Дерев’яне мереживо»? — Хороше запитання. Я б сказав, що це був плюс-мінус кінець 2017 року – початок 2018-го. Мабуть, саме початок 2018-го. Це була зима. Я не пам’ятаю, що стало таким основним поштовхом, але просто задовбало. Задовбало бачити, що те, чим ми, чернігівці, володіємо колективно, якась така частинка культури, яка робить наше місто цікавим, унікальним, привабливим, як усе це зводиться нанівець. Через те що, з однієї сторони, сама міська влада нічого не робить для якогось збереження історичного обличчя Чернігова, з іншого боку, безпосередньо чернігівці не сильно замислюються над тим, що якщо вони, наприклад, живуть у будинку, який становить якусь архітектурну або історичну цінність, то, попри те, що це їхня приватна власність, це так само в певній мірі – колективна власність нашої громади, бо це все, як я завжди кажу, творить наше середовище. Це середовище ми маємо берегти і нести за це в тому числі персональну відповідальність. — А звідки в тебе така любов конкретно до дерева, до мережива? Чому цей проєкт, а не інший, чому будиночки? — Та я би не сказав, що у мене якась конкретна любов до дерева. Я і цегляну архітектуру теж люблю. Питання лише в тому, що в моїх очах, як людини, яка поїздила світом досить багато і Україною в тому числі, дерев’яні будинки – це те, що суто наше, і треба його захищати, берегти і по можливості відновлювати. — Які основні символи використовуються в нашому деревʼяному мереживі? І чи є якісь символи, суто чернігівські? — Я, мабуть, почну з останнього, суто чернігівського. Я особисто таких не знаю. Є будинок, який, як на мене, зображує симарглів, але це лише як на мене. Тому що деякі інші люди кажуть, що це ні фіга не симаргли, а якісь там драконоподібні курки, умовно. Але що стосується безпосередньо мотивів, які використовуються в нашому різьбленні, то це стандартні рослинні мотиви, а вони притаманні дерев’яній архітектурі будь-де, де б вона не була. Тобто рослини дуже часто зображують в дереві. Тваринні якісь різні орнаменти, починаючи від свійських тварин до птахів: голуби ті самі, які цілуються. Ну от плюс-мінус таке. Є ще, звичайно, абстрактні геометричні форми, які, до речі, ще треба розгадати. Ну і ще є солярні символи. Ті, що символізують сонце, зірки, причому різні: п’яти-, шести-, восьмикутні, дванадцятикутні. — Що з’явилось раніше: онлайн музей чернігівського деревʼяного різблення чи саме відновлення будинків та їх реставрація? — Музей з’явився раніше. Я банально не знав, як зробити так, щоб почати фізично ці будинки зберігати. Тому разом із друзями почали з того, що могли зробити, що було зрозумілим. Для того щоб створити онлайн-музей, не потрібно якоїсь конкретної комунікації, ти не становишся залежним від когось іншого, ти відтворюєш. А коли ти відновлюєш будинок, то безпосередньо взаємодієш із його власниками, щонайменше. Для того щоб створити онлайн-музей, тобі не потрібен ніхто, окрім команди, яка буде його створювати. І те, як він виглядатиме, що там буде, – це вирішуєш тільки ти і твоя команда. Тож ми почали з віртуального збереження. — Скільки часу пройшло від музею до початку реставрації? І які були труднощі? — Від старту музею до першого будинку пройшло місяців 10. Від того моменту, як ми саме запустили музей, уже готовий. І з цих 10 місяців 5 – це наша стандартна чернігівська зима. Холодний неприємний період. Тож просто треба було розкрутитися, десь трошечки засвітитися, із кимось познайомитися, поспілкуватися. І так уже з’явився наш перший будинок. А труднощів не було ніяких взагалі. Зібрати на електролобзик – доба, і гроші є. Навчитися різати – у принципі те ж. Знаєш, ми один день кілька годин попрактикувалися на дошках, якими прикрашався паркан, там було примітивне різьблення. Ну, покрутили, порізали – і все, далі взялися уже за мереживо, яке було саме на будинку. — Ок, ти кажеш, ніяких труднощів. А домовитися з власниками будинків? Усі дозволяли? Ось як? Ти приходив і казав: «Доброго дня, я Станіслав, хочу реставрувати ваш будинок»? — Давай так. Кожен будинок потрапляє в наші рученята по-своєму. Є будинки в нашій проєктній історії, куди ми приходили і казали, що ось здрастуйте, ми вам можемо допомогти. А чого безкоштовно? Бо так, бо в цьому суть волонтерства. А чого так треба робити? Хочеться, щоб ваш будинок був гарним, щоб вулиця була гарна. Ну, не треба пояснювати. Це банально елементарне спілкування, аби побудувати якісь мости з людьми, з якими ти не знайомий, і домовитися про те, що вони довірять тобі свій фасад. Це не так складно, як часом затратно. І для мене особисто це не основний шлях, яким би мені хотілося йти. Але це те, через що треба було пройти для того, щоб сьогодні вже прийти до бажаного шляху. А бажаний шлях – це коли до тебе звертаються по допомогу. Коли є вже ім’я у проєкта, люди вже бачили відео, читали статті, бачили фотографії, чули від своїх сусідів. І тоді вони, по суті, самі тобі дзвонять, пишуть, кажуть: «Здрастуйте! А у нас є будинок!», «Добре, давайте». — Добре, а звідки гроші на це? — Гроші – із кишень небайдужих людей. Добрих людей в Україні багато, у Чернігові теж багато. Я недаремно кажу «в Україні», тому що нас спонсорують не лише чернігівці, а й люди з інших міст. І навіть з інших країн. Є українці, які живуть за кордоном і все одно переказують нам регулярно гроші, формуючи тим самим бюджет проєкту. Зазвичай за цим слідує запитання: «А скільки ж воно коштує?» Коштує воно, в принципі, небагато, і це завжди дуже індивідуально, тому що залежить від будинку. Небагато – це може бути буквально тисяча – дві тисячі гривень. Тобто залежно від того, скільки треба відновити, якого воно розміру і яку деревину ти використовуєш. Можна використовувати дешеву деревину, сосну наприклад. Ми намагаємося не використовувати сосну, хіба що власник чи власниця купує своїм коштом і надає перевагу сосні з тих чи інших причин. Ми намагаємось використовувати інші породи дерев, які не настільки волокнисті й не так ламаються. Та це все лірика, питання не в цьому. Питання в кількості і в масштабах того, що треба відновити. І взагалі нашій залученості. Тому що є проєкти, де ми банально відновлюємо енну кількість метрів мережива, і все. І далі ми не чіпаємо нічого більше. Є такі приклади. А є приклади, коли ми зачищаємо весь фасад, а якщо він не один, зачищаємо два фасади, ми відколупуємо старе поламане мереживо, яке не підлягає відновленню. Тобто на місце якого має прийти повністю нове. Ну і від того, де мереживо, залежить теж. Це впливає на складність роботи. Плюс фарба, витратні матеріали типу пензлів, рукавиць для волонтерів, захисних костюмів. Якщо зачистка, то треба якісь окуляри захисні, бо все воно в очі летить. Плюс їжа для волонтерів. Тому що це, як на мене, невід’ємна частина будь-якого волонтерського проєкту: коли хтось приходить безкоштовно робити щось для інших, ти маєш їм хоча б мінімально віддячити, забезпечити робочі умови, зробити їх комфортними. І коли людина приходить оце от рачки стояти з ранку до ночі, і так всі вихідні, то, вважаю, в кайф, коли ти можеш нагодувати людину, побути разом, поспілкуватися, створити таке собі свято, а не лише рабську працю. — Скільки власних коштів ти залучив у «Дерев’яне мереживо»? — Власне, я не рахую взагалі.  У плані, що я не рахую, скільки це загалом. Тому що, скільки годин особистого часу, які я свідомо забирав у роботи і вкладав у «Дерев’яне мереживо», роботу відкладаючи на ніч, або на вихідні, або ще якось, це нереально порахувати. Скільки бензину я спалив за всі ці поїздки… Особисті кошти я докидав теж, але це рідше, тому що, в принципі, бюджет проєкту практично завжди є. Він не від’ємний й не дорівнює нулю, він завжди в якомусь плюсі. Оскільки будинки приходять… це не постійний потік. Умовно, у тебе два-три будинки на рік, залежить від року, то є періоди простою, коли ті самі патрони на «Патреоні» продовжують автоматично переказувати тобі два, три, чотири, п’ять доларів, десять доларів, і коли в тебе їх 20, то кожного місяця ти отримуєш, умовно, 100 баксів, тому в тебе три місяці простою, 300 доларів. — А скільки вже реконструювали будиночків? — Що важливо зазначити. Є два напрямки фізичної роботи з будинками. Коли ти реставруєш старе – це один вид робіт. Коли ти береш будинок без мережива і прикрашаєш його різьбленням, якого там ніколи не було, – це трошки інше. Якщо рахувати те й інше, то зараз ми працюємо над восьмим будинком. Якщо брати суто історичні, старовинні, де ми відновлювали втрачене мереживо, то таких шість. "Хріново бути егоїстом. Ну це реально неприкольно: коли ти егоцентричне чмо, яке говорить виключно про себе, то який інтерес ти становиш для людей навколо себе?" — Хочу поговорити з тобою про волонтерство як поняття. Ти вже давно в цій темі. Як ти до цього прийшов ментально? — Не знаю, я думаю, виховання. В принципі, мене підсадили на волонтерство в 16 років. Я вчився у Штатах, жив там протягом року, і волонтерство входило як обов’язкова річ у мою програму. Тобто я мав відпрацювати певну кількість годин на громаду, в якій я жив. У будь-який спосіб. Я сам обирав, яке це буде волонтерство. Досить швидко на це підсів, у цьому є кайф. Коли допомагаєш людям, робиш щось для них, то ти отримуєш від цього величезну насолоду. І я за той рік зробив більше годин, ніж мені потрібно було зробити, при цьому на зовсім різних проєктах, і були вони ніяк між собою не пов’язані й не схожі, і з 16 років не полишаю цю справу. — Давай пояснимо читачам, який кайф від волонтерства і чому це треба робити. — Багата людина не та, яка багато має, а та, яка багато віддає. І в цьому дійсно ти відчуваєш кайф, тому що ти з часом обростаєш друзями, яким ти колись допоміг щиро, і ці люди стають твоїми компаньйонами протягом усього життя чи, принаймні, тривалого періоду часу. Не лише з якогось там відчуття вдячності, відповідальності або боргу, а просто тому, що, коли допомагаєш комусь, ти зближуєшся з цією людиною. У цьому й кайф. Я не знаю, як це по-іншому пояснити. Хріново бути егоїстом. Ну це реально неприкольно: коли ти егоцентричне чмо, яке говорить виключно про себе, робить виключно ті речі, які задовольняють безпосередньо тебе особисто, то який інтерес ти становиш для людей навколо себе? Які ти стосунки можеш побудувати з людьми, якщо ти зацікавлений виключно в собі? А якщо ти щиро віддаєш себе іншим людям, щоб зробити їхнє життя кращим, то в цьому кайф. Розвиваєшся не лише ти, розвиваються так само ті люди, яким ти допомагаєш. А далі воно йде як сніжний ком. Є такий класний американський фільм, який називається Pay forward, тобто «Плати наперед», суть якого полягає в тому, що ти робиш добро іншим, для того щоб та людина потім робила далі, далі, далі добро іншим людям. Таким чином, мені здається, розвивається будь-яке суспільство, яке задовольнило свої базові потреби й існує для того, щоб робити своє життя більш насиченим, багатим, класним, різноманітним. — Ти ніколи не думав над тезою, що альтруїзм – це гіпертрофований егоїзм? — Звичайно, звучить круто. Я не буду сперечатися з тим, що, допомагаючи іншим, ти отримуєш кайф, і це певній мірі задовольняє твоє власне его. Тому що подивись, який я класний чи яка я класна. І це може бути правдою. Тобто це може бути мотивацією певної кількості людей – робити щось для інших для себе, щоб самостверджуватися таким чином. Або, навпаки, стверджуватися перед кимось. Тут вже питання в щирості кожної окремої особистості. — Відновлювати культурно-історичну спадщину в рідному місті – це архіважливо. Як простими словами ти можеш донести це до людей, до дітей? Чому в це важливо інвестувати свій час і гроші? — Я завжди кажу одну й ту саму річ – не знаю, як по-іншому дати такий же хороший, яскравий приклад. Україна – це Європа. Питання – яка частина Європи, але безпосередньо Європа. Із беззаперечною великою спадщиною, із купою пам’яток, як матеріальних, так і нематеріальних. І далі ми підходимо до питання сприйняття людьми цієї спадщини. І того, цінують вони її чи не цінують. Чомусь наш брат бере і чеше у Францію, Іспанію, Італію, Грецію. І потім ходить і слиною бризкається від того, як же там все класно, як там все доглянуто – а чого у нас не так? Тільки питання в тому, що «Чого у нас не так?» має дві прості відповіді: а) загальнонаціональне чи муніципальне керівництво та прийняття рішень на цих рівнях, щоб вводити певні обмеження або вимоги до збереження тих чи інших об’єктів матеріальної і нематеріальної спадщини; б) особиста вихованість людей, їхнє сприйняття прекрасного і бажання вкладатися в це. Чомусь, на мою думку, не в образу українцям, мені здається, ми ще трошечки молоді. Різні нації умовно мають різний вік, не в плані століття, а як маленька дитинка, підліток, доросла людина, сформована. І от українці, це не моя власна думка, а думка психологів, ще не дорослі як нація. І тому ми дуже часто чекаємо, що за нас хтось щось зробить. Можливо, це така негативна спадщина радянського періоду, коли все було спільне, але не моє власне, і, відповідно, держава має про це подбати, а я якби стою осторонь. У той час як у більш зрілих суспільствах особиста відповідальність завжди мала значення. Тож мені здається, що якщо українці в стані пояснити, до чого вони пруть в Італію, Францію на відпочинок, щоб подивитися там на Нотр-Дам чи Пізанську вежу, чи ще на щось, тому що це історія, це круто, це гарно, це архітектура, то звідки з’являється сліпота, коли вони приїжджають в Чернігів і не помічають класних пам’яток зодчества нашого, місцевого? Чернігів, Чернівці, Київ, Полтава… Питання лише в тому, щоб люди не забували, що це одні й ті самі речі, просто географічно в різних місцях знаходяться, і що якщо там хтось за це подбав, то воно не саме так збереглося. То і тут хтось має за це подбати. І вони мають: а) створювати суспільний запит до муніципальної влади; б) теж якось до цього докладатися. Щонайменше голосом. В ідеалі – грошима, руками. "Виховання нових поколінь дасть сильніший імпульс до відновлення, ніж складання цегли поруч одна з одною." — Давай поговоримо про відродження Чернігова. Зрозуміло, що під час активних бойових дій ми зазнали колосальних втрат і зараз є такий шалений імпульс на відродження нашого міста. Що, на твою думку, треба змінювати й відроджувати в першу чергу? — Я трохи абстрактно відповім. Мені здається, треба відроджувати освіту і виховання загалом, як внутрішньосімейне, так і виховання суспільне, шкільне. Звичайно, якщо дуже конкретно говорити, то відбудовувати треба тупо все, що ми втратили, причому максимально грамотно, залучаючи експертів, які в цьому розбираються, урбаністів, які зможуть відновити щось, зробивши його кращим, ніж воно було. Це важливо. Але якщо ми дивимося далеко вперед у майбутнє, то питання в тому, як підтримувати цей сталий розвиток, підтримувати увагу людей і їхню готовність включатися в ці міські процеси. Тому що питання відновлення – це не питання одного року і не двох, і навіть не п’яти. Звичайно, залежить від кількості грошей, але будемо відвертими, навряд це буде тривати два, три, п’ять років, поки ми дійдемо хоча би до того Чернігова, який був вісім місяців тому. Тож мені здається, що варто починати з освіти. Із виховання дітей… Це пафосно прозвучить, патріотично, для того, щоб діти змалку розуміли цінність речей навколо себе. Цінність життя не в айфонах – вона в загальному суспільному надбанні, в особистих цінностях, в допомозі іншим. І якщо діти будуть рости, то ті самі школярі, які сьогодні в 8–9-му класі, через п’ять років будуть студентами, а студенти – це дуже активна сила. Студенти можуть і утворювати власні ініціативи, і підтримувати існуючі, і брати участь у студентському молодіжному самоврядуванні, і потихеньку впливати на міську політику, і загальнонаціональну в тому числі. І це виховання нових поколінь дасть сильніший імпульс до відновлення, ніж складання цегли поруч одна з одною, щоб створити так, як воно було до 24 лютого. — Як ти готовий долучитися до сфери освіти і допомогти в цьому питанні? — Я загалом долучався і раніше до сфери освіти. Не знаю, чи вона досі існує, але була така програма у Міністерства Освіти, коли під час літніх канікул допомагали діткам опановувати, наприклад, іноземні мови. Влаштовувались такі собі позакласні під час канікул мовні табори, куди запрошували людей, які володіють іноземними мовами на достатньому рівні, щоб викладати їх школярам. І це робилося в першу чергу для сільських громад. Я в такому брав участь, викладаючи в одному селі в області англійську й німецьку. — Щоб долучитися волонтером до проєкту «Дерев’яне мереживо», що треба зробити і чи кожен може долучитися? — Кожен може долучитися, написати або подзвонити мені й сказати: «Хочу!» І все. — Можливо, якісь спеціалісти тобі потрібні в команду? Конкретного профілю, для розвитку проєкту? — Ми з величезним задоволенням приймаємо столярів у команду. Якщо є люди, які готові безкоштовно працювати на благо інших людей, тому що це важливо. Питання в тому, що це суто нішеві професійні знання, за які люди отримують гроші. Якщо вони готові частину свого часу і цих знань приділяти безкоштовній праці на інших людей, від яких вони в інших умовах брали би гроші, але в контексті проєкту волонтерського готові це робити на благо міста, то я радо вітаю спеціалістів з роботою по дереву, тому що це те, чим ми займаємося. Часто відновлювати ті самі віконні сандрики – це тяжко може бути, це не лише взяти дошку й вирізати там якийсь орнамент. Є різьблення 2D, просто взяв дошку і пропиляв там візерунок, а є різьблення 3D, якісь об’ємні квіточки – так от оці рученята такі роботи робити не вміють від слова «зовсім». А треба люди, які це вміють робити професійно, якісно. — Твій ідеальний Чернігів – який він? — Я б сказав, що це Чернігів, по-перше, де люди максимально дружні і поважають одне одного. Мені здається, що з поваги до інших формується міцний фундамент для суспільного розвитку. І це місто активних людей. І це місто, де міська влада – це не пережитки феодалізму, а де міський голова, депутати – абсолютно нормальні, нічим не відмінні від інших люди, які так само їздять у маршрутках, у цих довбаних чернігівських маршрутках, яких треба позбутися максимально швидко, замінивши на нормальний сучасний транспорт. І так само будуть їздити в цьому транспорті і, відповідно, чути людей, бачити проблеми; які не будуть боятися ходити по місту постійно; які будуть їздити на велосипеді і, відповідно, розуміти, що та інфраструктура, яку зробили в Чернігові, вона, м’яко кажучи, трохи недолуга, місцями аж зовсім. Ну тобто тут таке колективне питання. Питання комплексне: окремо звичайних містян і їхнього виховання і цінностей і питання безпосередньо міської влади, яка має бути на тому самому рівні з містянами, для того щоб дійсно сприймати їхні проблеми і потреби і вирішувати їх максимально якісно, ефективно, прозоро, чесно. Це важливо. — Як проєкт «Дерев’яне мереживо» допомагає відновленню Чернігова? — Наш проєкт, підкреслю, він не мій, він – проєкт команди з 25+ людей, які, так само як я, горять дерев’яними будинками і Черніговом зокрема. Та от, ми, мені здається, зберігаємо той історичний Чернігів, який сьогодні намагаються протягом тривалого часу замінити на hi-tech. Ну, тобто обліпили якоюсь білою цеглою; ти, умовно, ідеш по Чернігову, і чим далі, тим менше Чернігів відрізняється від інших пострадянських міст. А от якщо ми зможемо зберегти хоча би оцю дерев’яну архітектуру, яка відрізняє Чернігів від Полтави, від Черкас, від Рівного, від Житомира, то, приїжджаючи в Чернігів, люди будуть відчувати історію. Історія – вона не лише в церквах. Історія – вона якби в усьому іншому, що нас оточує. «Дерев’яне мереживо» бореться за те, щоб зберегти історичний вигляд, щоб люди, які живуть у дерев’яних будинках, та загалом які просто живуть в одному будинку, спілкувалися одне з одним. Хріново, коли ви не спілкуєтесь одне з одним, будуєте оці стінки між собою, і навіть коли ви підходите до якогось відновлення власного фасаду – утеплення, просто пофарбувати, – поговоріть із сусідами, скиньтеся на фарбу, зробіть це однаково, не діліть будинок, який має виглядати цілісно, на шматки, щоб потім воно виглядало не як житлове приміщення, а як курник. Тобто в тебе йде, як у Чернігові часто буває, будинок, у тебе там три родини живе. Був дерев’яний, одна заліпила пінопластом, пофарбувала в рожевий, інша заліпила бежевим сайдингом, який через рік покрився пилом, який ніхто не вимиває, третя залишила обшарпаним дерев’яним, яке все одно якщо потім фарбують, то фарбують сіро-буро-малиновим. І потім ти на це дивишся, і такий: «ЯК?» От ми вирішуємо цю проблему. Якщо ми беремося за фасад будинку, ми говоримо з усіма власниками, тому що ми не будемо робити один маленький шматочок будинку, щоб все інше залишилося абияк. Треба говорити з усіма, домовлятися про спільну кольорову гаму, і ми повертаємо цілісність архітектурним об’єктам, це важливо. І як ми допомагаємо Чернігову? Ставлення людей міняється. Люди посміхаються, коли проходять повз відновлені будинки, і замислюються: «Круто! Я можу теж щось робити», коли проходять і бачать таку ватагу сектантів «Дерев’яного мережива», які денно і нощно фарбують, шкрябають і роблять зі старого, на що ніколи не звертав ніхто уваги, щось класне, оновлене, історичне, але «нове». Я чув дуже багато разів фразу: «Дерев’яне мереживо Чернігова» відкрило мені дерев’яну архітектуру. Я раніше ходив по місту і не помічав, а тепер ходжу і помічаю». — А ти не замислювався над тим, що можна створити якусь експозицію? Біля будиночків, які знаходяться поруч, покласти бруківку, поставити там лавочку, ліхтар і зімітувати повернення на 100 років? — Неодноразово, і ця ідея літає в повітрі вже не один рік. Просто це складно реалізувати з кількох причин. Почнемо з найбазовішої. Треба відтинок вулиці, де у тебе буде йти бажано з обох сторін, а не лише з однієї, ряд історичних будинків, які треба відновити, щоб створити такий закуточок. Такого в Чернігові практично не збереглося. Є кілька місць, де теоретично це можна було б зробити. Є шматочки вулиці Коцюбинського, район музею Коцюбинського, отам більш-менш непогано. Є шматочки на Хлібопекарській, там, де будинок-корабель, і перехрестя з Магістратською: Магістратська, Хлібопекарська, Реміснича і Князя Чорного. В принципі, оцей квартал і суміжні квартали плюс-мінус підходять під оце. П’ятницька – теж непоганий варіант, але там всі будинки однотипні, це не дерев’яне мереживо, хоча мені, в принципі, байдуже. Якщо треба буде, ми подбаємо і за цегляні будинки. Але треба: а) знайти місце; б) дійсно покласти на це дуже багато часу. І отримати на це «так» від дуже багатьох людей, не лише власників, а й міської влади. А це взагалі окреме питання. І ті самі лавочки й облагородження території теж займає час і вимагає коштів. Це можна зробити, але це досить масштабний проєкт, який вимагає і більших ресурсів, і довшого планування, і значно довшої реалізації. Це питання не одного року. "Хтось обожнює сьогоднішню владу, бо «что-то же делается в городе», а хтось не погоджується з тими чи іншими рішеннями, у тому числі з коштами, які виділяються на їх реалізацію." — Чи є в тебе наміри піти у владу, у політику? — Ні, нема. Я колись про це думав. Не в тому контексті, що «да, треба піти», а «що, якби я пішов?». Моя колишня дівчина казала, що якби я став мером Чернігова, то мене би вбили на наступний день. Мабуть, не на наступний, але з тезою погоджуюся: можливо, через місяць. Тому що якщо йти, то йти максимально чесно, правильно і не йти на компроміси з корупціонерами і на всякі ці договорняки, які у нас досі мають місце. Тож ні, я про це не думаю. Іноді мені здається, що я міг би поїхати в якесь село, до речі, не факт, що на Чернігівщині, є регіони України, які мені подобаються суто ландшафтно більше, ніж Чернігівщина, і десь в селі осісти. Відповідно. Чим менше масштаб, тим більше вплив ти можеш там чинити, привносячи життя, енергію, зусилля в невеликі громади, ти і людей інших заряджаєш, і твій вплив, твій внесок помітніший. — Чому влада не допомагає проєкту, як ти думаєш? — Я думаю, що у влади є конкретні особисті бізнес-інтереси в тих чи інших речах. Мені здається, при владі не ті люди, які розуміють, що таке справжнє міське самоврядування. Тобто це не коли ти феодал, місцевий царьок, а тоді, коли ти дійсно працюєш на людей і себе від них не відгороджуєш. Я дуже радий, що Владислав Анатолійович виходить і гуляє по місту без охоронців, але це ще не той рівень зануреності в суспільство, яким ти керуєш як міський голова, щоб говорити про те, що це дійсно європейський формат, цивілізований. Плюс не будемо забувати, що є дуже багато суто чернігівських випадків, коли в тебе якісь роботи над об’єктом починаються раніше, ніш закінчується тендер. Це взагалі як? Допоки ми не усунемо отакі от приколи, відповідь на запитання «Що не так з міською владою» буде очевидною. Допоки тендер не перестануть вигравати весь час одні й ті самі компанії, це теж. Це не питання відсутності конкуренції, конкуренції достатньо, і не тільки чернігівської, а й за межами Чернігова, але якось так складається, що зазвичай у нас дороги кладе одна компанія, роботи по відновленню якихось місць теж робить якийсь конкретний один підприємець… — Ну дивись, це ж логічно, ти можеш піти до влади і щось реально змінити, а ти не хочеш. Але не хочеш чому? Це невіра? Це поза? Що це? — Давай відмотаємо твоє речення до моменту «ти не хочеш піти», бо ти не знаєш. Бо ми ходили. Ми ходили, коли відновлювали Алею Героїв і нижню частину Валу, те, що називається сквером ім. Коцюбинського, уздовж Преображенської. Ми ходили разом з міськими активістами, дуже багатьох ти знаєш. Це і Сергій Безбородько, і Оля Палькова, і Саша Бондар, Вова Пилипенко, Леся Федоренко – багато було. Нас там було з десяток активних, гарних, красивих, молодих і начебто розумних. Ми поставили під сумнів кошторис цих проєктів, рішення, які там пропонувалися і були погоджені міською владою. Протягом двох місяців ця компанія хороших, розумних молодих людей ходила до мера, зустрічалася з мером, його заступником, з групами проєктантів і спілкувалася на тему правильності деяких рішень, які були узгоджені в межах реконструкції нижньої частини Валу і Алеї Героїв. І дуже багато речей ми ставили під сумнів з різної точки зору. Із дизайнерської, архітектурної, суто користувацької.  Ми спочатку домоглися того, щоб були громадські слухання, які в Чернігові чомусь ніколи не проводяться, хоча часто мали би. Ми провели громадські слухання, де наші опоненти нагнали адмінресурсу, який ніяким чином не виступав у якості доповідача, відповідаючи на запитання, а просто в кінці масово нас зачавив голосуванням «проти». І після цього ми підняли бучу, багато хто репостив, слухав, проявляв незадоволення, і, нарешті, нас запросили піти поговорити. І от два місяці ми ходили говорили, приймали спільні рішення, нормально, по-людськи дійсно, і мер, і його заступники, проєктанти з нами говорили нормально, все було добре. І було досягнуто ряд домовленостей. Якщо мені не зраджує пам’ять, ми підписали меморандум про внесення деяких змін до цих проєктів. І що ти думаєш? Коли все втілили в життя, з’ясувалося, що нас просто обвели навколо пальця. Змін було зроблено дві-три, але не той перелік, про який ми домовлялися. Це попри те, що він був досить помітним. Ти коли кажеш; «Ти не хочеш це зробити…» Ну я хочу, і я пробував, але питання ще в довірі. Чесно тобі скажу: я просто як містянин не довіряю сьогоднішній міській владі. Це моє право. Класно, що ми живемо в нормальному демократичному суспільстві, коли я можу це сказати прямо. Хтось обожнює сьогоднішню владу, бо «что-то же делается в городе», а хтось не погоджується з тими чи іншими рішеннями, у тому числі з коштами, які виділяються на реалізацію тих чи інших рішень. — Я переформатую запитання. Якщо би ти був при владі, було б непросто спочатку, але потім стало би легше. От чому ти не йдеш у владу? — Я не йду у владу, тому що є така суто особистісна відповідь. Я живу – якщо зараз не брати до уваги час війни, якщо брати до війни – дуже вільним життям. Я рідко сиджу на місці, я дуже багато подорожую, переїжджаю з місця на місце не тільки в межах Чернігова, а й у межах країни. Їду в інші країни, де можна жити. Мені дозволяє моя робота. Я не хочу себе прив’язати до Чернігова. Можливо, в якийсь там інший період свого життя я би був готовий на це погодитися, але не сьогодні, маючи такий високий рівень свободи. Знову ж таки поза війною, мені подобається таке життя. — Чи вплинуло повномасштабне вторгнення на проєкт «Дерев’яне мереживо»? — Вплинуло безпосередньо, прям дуже-дуже. Тепер у багатьох членів команди, починаючи з мене, в рази менше вільного часу для того, щоб цим займатися. Максимально просто.  Тож я, попри своє сильне бажання далі продовжувати працювати в цьому напрямку, не маю можливості приділяти цьому так багато часу, як раніше. А в усьому іншому я намагаюсь той час, який я знаходжу, приділяти розвитку проєкту, рухати його вперед, вигадувати якісь нові ідеї і перевалити через 2022 рік у 2023-й, не поставивши проєкт на паузу. — Про що ти мрієш? — Як і будь-яка інша людина, я мрію про щасливе життя, про сім’ю, про багато дітей. Це якщо суто про себе казати. — Так, ми зараз про тебе, про особисте. — Я в тому числі радію успіхам своїх друзів, рідних, і для мене щастя, коли люди навколо щасливі. Я ж знаю, що я із собою впораюсь. І досягну власного щастя. — А що для тебе твоє власне щастя? — Я би сказав, що це здоров’я моїх близьких, ну і моє, це щаслива сім’я, як сім’я, з якої я вийшов, так і моя майбутня, і це максимальний рівень свободи для того, щоб я міг втілювати в життя купу своїх яскравих мрій. — Топ-три локації в Чернігові, які треба побачити кожному туристу. — Ох, тяжко. Перша – це Вал, П’ятницька церква, от якось люблю її, подобається вона мені. — Бажання загадуєш на камінчику? Прикладаєш долоню? — Ну, ясен пень, я ж чернігівець, звичайно, прикладаю. Приходжу, лапу на камінь – все, подумав, пішов далі. Роблю, і мені це подобається. А третя – складне запитання. Я би сказав, що… ну, це не частина Чернігова, але це шлях відчути сутність Чернігова, це перейти за пішохідний міст і прогулятися полем. І усвідомлення того, що ти можеш з центру міста – історичного, бізнес-центру – за п’ять хвилин бути в дикій природі, у полі, серед дерев, біля річки, – от у цьому кайф. От перейти за пішохідний міст – і там, навпроти пляжу десь. — Хто такий Стас Іващенко? Три слова. — 35-річний чернігівський пацан. "Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів”. Спілкувалась Катерина АгієнкоВідео: Антон Сорока Макіяж, зачіска: Avilova beauty space, avilova.bspaсeтел. 0 737 555 000 Майстер: Юлія Надточійyulia_nadtochiyтел. 063 563-00-86Локація: кафе«Чайхана Kover» Джерело: 0462.ua