Софія Русова: за походженням шведка, а за духом — українка

В обласному центрі активно обговорюють ініціативу перейменувати наукову бібліотеку імені Короленка. Представники колективу закладу пропонують присвоїти бібліотеці ім’я Леоніда Глібова. Водночас значна частина представників громадськості вважає більш достойною кандидаткою нашу землячку – видатну педагогиню, громадську діячку й одну із засновниць українського жіночого руху Софію Русову. Дворянка-аристократка з народним серцем Народилася Софія 18 лютого 1856 року в аристократичній родині Ліндфорсів у маєтку, що знаходився в селі Олешня Городнянського повіту Чернігівської губернії (зараз це Добрянська територіальна громада Чернігівського району). Батько Софії, Федір Федорович Ліндфорс, походив з роду ліфляндських дворян, котрий дослужився в царській армії до чину генерала. Мати, Ганна Олександрівна Жерве, належала до родини обрусілих французьких протестантів-гугенотів, які перебралися до Російської імперії у середині XVIII століття. Значний вплив на Софію мала її нянька, проста селянка, що займалася вихованням дівчинки після смерті матері. Сама Софія з дитинства спілкувалася із селянськими дітьми. Взагалі родина Ліндфорсів мала реноме лібералів і величезну повагу в цих краях. Початкову освіту Софія Ліндфорс здобула вдома, а в 9 років почала навчання у третьому класі престижної столичної Фундуклеївської жіночої гімназії. Досить рано вона ввійшла до українського патріотичного середовища, що гуртувалося навколо родин Лисенків і Старицьких. Саме Михайло Старицький знайомить дівчину з діячами київської «Старої громади» – Михайлом Драгомановим, Володимиром Антоновичем, Павлом Чубинським, Федором Вовком та її майбутнім чоловіком Олександром Русовим. Коли Софії було 15 років, спільно із сестрою Марією вони відкрили перший україномовний дитячий садочок у Києві. Сестри Ліндфорс займалися і позашкільною освітою для дорослих, дозволяли використовувати приміщення дитячого садка у вечірні години для репетицій п’єс українською мовою, що на той час було під забороною. Активна громадська діячка У 1874 році Софія Ліндфорс вийшла заміж за українського статистика та етнографа Олександра Русова і стала його помічницею в усіх справах. Зокрема, активно долучилася до роботи українського земляцтва у тодішній столиці Російської імперії – Санкт-Петербурзі, допомагала Олександру Русову готувати до друку повне видання «Кобзаря» Тараса Шевченка (надруковане у Празі в 1876 році). Софія Русова працює на хуторі біля Борзни повитухою, займається навчанням селян, у тому числі в рідній Олешні. Активна громадська діяльність подружжя Русових, їхні зв’язки з українською ліберальною інтелігенцією, культурно-просвітницька діяльність викликали репресії з боку поліцейських органів царської влади. У 1881 році Софію вперше ув’язнили. Згодом вона перебувала під постійним поліцейським наглядом, була змушена часто змінювати місця роботи та перебування. Переїздам сприяла і робота чоловіка, тож родина Русових встигла пожити в Чернігові, Ніжині, Херсоні, Одесі, Полтаві, Харкові, Києві. Софія Федорівна всюди активно долучалася до роботи місцевих громад, просвіт, до створення дитячих садків, початкових шкіл, книгозбірень, до підготовки вистав, лекторіїв, видання книг і журналів тощо. Патріотична діяльність на початку XX століття Після революції 1905 року націоналістичні рухи активізувалися. Софія Русова в той час працює в комісії, створеній Академією наук для визнання української мови. Із ініціативи Русової був скликаний з’їзд народів російської імперії, на якому порушувалось питання про надання повної автономії кожному народу в економічному та культурному житті, створення шкіл з рідною мовою навчання. Вона бере активну участь у Всеросійському з’їзді вчителів. Тоді ж наша землячка стала авторкою курсу лекцій з української літератури для слухачок Бестужевських курсів у Петербурзі, бере участь у виданні безцензурної збірки шевченківського «Кобзаря». У 1906 році Русова видає «Український буквар». Коли в 1909 році подружжя повертається до Києва, Софія Федорівна працює викладачкою на Вищих жіночих курсах Аделаїди Жекуліної та у Фребелівському педагогічному інституті. Долучається до видання першого україномовного педагогічного журналу «Світло» (1910–1914). У 1915 році помер її чоловік Олександр. Софія Федорівна не полишає громадської діяльності. З 1917 року стає активною учасницею українських визвольних змагань у царині народної освіти, працює в міністерствах часів Центральної Ради, Гетьманату Павла Скоропадського та Директорії. Вимушена еміграція та кінець земного шляху на чужині Після перемоги більшовиків на території України Софія Русова була змушена емігрувати. З 1922 року вона живе за кордоном, працює професоркою педагогіки Українського педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова в Празі. У столиці Чехословаччини Софія Русова захищає докторську дисертацію із соціальної педагогіки, керує дитячим притулком для дітей емігрантів і одночасно веде велику роботу з підготовки та видання монографій і підручників. Приділяє багато уваги становищу українців у радянській Україні, Польщі та Румунії. Їхній боротьбі за існування як нації був присвячений виступ Русової на Міжнародному жіночому конгресі Ліги миру та свободи, що відбувся у французькому місті Гренобль у травні 1932 року. Русова вимагала від Ліги Націй висловити ставлення до радянської влади, уряд якої є «урядом терору і насильства над народами, що мають нещастя належати до совітів». Як людина, котра щиро вболівала за Україну, восени 1932 року Софія Федорівна разом із секретарем Національної ради українських жінок у Празі, Харитею Кононенко, звернулися із закликом до світової спільноти допомогти «голодній Україні». В останні роки життя Русової Прага потрапила під окупацію нацистської Німеччини. На більшій частині території сучасної Чехії гітлерівці встановили маріонетковий «Протекторат Богемії та Моравії». У цих важких умовах пані Софія і померла 5 лютого 1940 року, її поховали на Ольшанському цвинтарі у Празі. Вклад у розвиток жіночого руху Центральне місце в педагогічній спадщині вченої посідає концепція української національної системи освіти та виховання. Головною в концепції є дитина з її вродженими задатками, здібностями, можливостями, талантами. Головне завдання виховання, на думку Русової, – забезпечити розвиток цих чинників, національної самосвідомості та загальнолюдської моральності; формувати соціально зрілу, працелюбну, творчу особистість, здатну до свідомого суспільного вибору та збагачення інтелектуального, духовного, економічного, соціально-політичного і культурного потенціалу свого народу. Русову завжди глибоко хвилювало жіноче питання. Із юних літ вона обстоювала ідею про важливу роль жінки в загальнокультурному житті, підготувала книгу про визначних українських жінок, постійно проводила роботу серед жіноцтва, залучаючи до громадських справ. Коли в період існування Української Народної Республіки була створена Українська жіноча національна рада, Софія Федорівна одразу активно долучилася до цієї діяльності, а згодом Русову обирали головою Жіночої ради. Рада ставила собі за мету об’єднати всі жіночі організації в Україні та налагодити зв’язок із закордонними організаціями для утвердження авторитету і визнання України у світі. Пам’ять про Софію Русову почали вшановувати тільки після здобуття Україною незалежності. Зокрема, 2005 року Міністерство освіти і науки України запровадило нагрудний знак «Софія Русова». Ним нагороджують науковців і педагогів за значні особисті успіхи у сфері дошкільної та позашкільної освіти. У лютому 2016 року Національний банк України ввів до обігу ювілейну монету, присвячену 160-річчю від дня народження Софії Русової. На Чернігівщині діє Благодійний фонд імені Софії Русової, що популяризує творчу спадщину Софії Федорівни та вшановує пам’ять про неї. Є також щорічна Премія імені Софії Русової для працівників загальноосвітніх, професійно-технічних, дошкільних і позашкільних навчальних закладів області. На честь Русової перейменовано одну з вулиць Чернігова. У селищі Ріпки Чернігівського району на базі місцевої гімназії діє Центр педагогічної спадщини Софії Русової. На її малій батьківщині в Олешні стараннями меценатів створено музей видатної педагогині, а місцева школа носить ім’я видатної землячки. Андрій Подвербний Джерело: 0462.ua