Шість життів під некерованими бомбами. Як російські літаки атакували житлові квартали Чернігова

Рік тому, 3 березня 2022 року зранку російські війська почали бомбардувати Чернігів з літаків. Це був дев'ятий день повномасштабної війни й один із перших масованих авіаційних ударів Кремля по українських містах. Ударів вибіркових і злочинних. Згодом вони повторюватимуть це знову й знову в Одесі, Дніпрі, Кременчуку, Вінниці. Того дня російський літак скинув некеровані авіабомби на житловий квартал у самому центрі Чернігова. На вулиці, в чергах до аптеки й магазинів, та у власних домівках тоді загинули щонайменше 47 осіб. Понад сотня лишилася без житла, десятки – вдруге, адже колись цим людям вже доводилося тікати від катастрофи з Прип'яті. Що означає один авіаудар для життя людини – в цій історії, пише «Українська правда». І. Люди Коли доцентка кафедри іноземних мов Надія Грицик підійшла до будинку, половини квартири її свекрів на третьому поверсі не було, а у вцілілий кухні горіло світло. Шанс, що вони могли напередодні вийти, малів. Вдова ліквідатора аварії на Чорнобильській АЕС Галина Пісня читала книгу. Вона не чула ні вибуху, ні тріскоту скла, ні грюкоту цегли, яка обвалилася на неї й понесла у під'їзд. Професійний обвальник м'яса Денис прямував по хліб, але помітив сусідку – кухарку Олю. Вони відійшли вбік, щоби обговорити, що і в яких магазинах ще можна дістати. Отямившись, Денис не відразу зрозумів, де міг стояти, якби не зустрів сусідку. Хапаючи речі, психологиня Марина Єщенко не могла не думати, що знову немає часу, знову як у Прип'яті. З тією лише різницею, що її донька саме намагалася докричатися в під'їзд. Їхні двері заблокував завал, під яким хтось стогнав. Ветеринар В'ячеслав Шакун зняв взуття й пройшов до кухні, де стояли його дівчина з матір'ю. Він лише встиг штовхнути їх у коридор. Коли звук сирени розрізав поверх рятувальної служби, фельдшерка Ірина Грищук перекинула медичну сумку через плече. Масштаб події вона могла лише уявляти зі стривожених слів диспетчерки. У рятувальників не збереглися записи викликів того ранку. Втім, диспетчер Людмила їх пам'ятає. Люди телефонували одне за одним. Десятки людей. Вони кричали й благали. Чорновола, 15. Чорновола, 15-а. Чорновола, 13. Богуна, 44. Богуна, 38. Остання адреса – дім самої диспетчерки. ІІ. Авіабомби Спершу ніхто не чекав літаків над Черніговом, а вже до кінця березня всі звикли, що вони з'являються близько опівночі та десь о четвертій ранку. Ще за тиждень після початку повномасштабної війни дехто з тих, з ким ми спілкувалися, мали певність: російські військові не чіпатимуть цивільних чи житлові райони. Випадкові снаряди – так. Бомби з неба – не в цьому столітті, не в цій частині світу. Опівдні 3 березня російський літак вдруге з'явився в небі над Черніговом. Вранці він бомбардував нафтобазу на околиці. Російські військові вже тиждень безуспішно намагалися увійти в Чернігів на шляху до Києва. Літак зробив коло над містом і вийшов на друге. Наближаючись до житлового району в самому центрі Чернігова, він раптово скинув бомби. Реєстратор одного з авто, яке проїздило в цей час поруч, зафіксував їх – маленькі витягнуті цятки. За тим він бомбардував ще школу, в якій більше не вчилися діти, і де розміщувався гуманітарний штаб, готували їжу, збирали теплі речі. Це був однаково старий і новий квартал. Колись все тут було забудовано одноповерховими будинками, які в 70-х почали поволі зносити та зводити багатоповерхівки. Один із таких будинків прискорено вигнали 1986 року – коли вибухнув Чорнобиль і постала потреба кудись поселити тисячі людей. Від Чернігова до Прип'яті – сто кілометрів навпрошки, через білоруські села, тож місто стало одним із прихистків для постраждалих. Квартири тут родини не купували – їх отримували ще за СРСР у чергах за житлом. Потім вони лишалися дітям чи онукам. Розпад Радянського Союзу в багатьох щось забрав, але що він точно лишив, то це житло в нашвидкуруч зведених будинках з маленькими кухнями та тісними ваннами. Поруч із оселями були лише аптека, лікарня, декілька напівпорожніх магазинів й імпровізований блокпост на перехресті – із шин і мішків. Місцева самооборона поставила його, щоби контролювати потік людей і охороняти будинки від мародерів. Таких постів у місті було декілька десятків. Ні військових об'єктів, ні скупчень техніки. 3-го березня 2022-го опівдні відчинилася аптека, а в крамницю на районі завезли хліб. Люди вийшли з будинків у пошуках води, їжі та ліків. Дехто після ночі в підвалі готував чи досипав у своїй квартирі. Саме цієї миті одна бомба влучила в чотирнадцятий поверх висотки, одна – в кардіоцентр, ще одна – під дві дев'ятиповерхівки. Шість бомб вбили 47 цивільних людей, понад сотня залишилися без домівок, десятки з них – вдруге. Це був перший великий російський авіаудар по українському місту. ІІІ. До удару Психологиня Марина Психологиня Марина Єщенко з донькою та семирічним онуком не ховалися у підвал під квартирою. Мали дві стіни, за якими поставили диван. У своїй роботі Марина звикла працювати з людськими страхами, тож вона постійно розмовляла з онуком, аби він зрозумів, чому йому страшно, що його лякає, й поволі долав це. Сама ж Марина ще не боялася. Попри свій вік, легко переходила на рівень свого співрозмовника, щосили намагаючись допомогти своїм дітям заспокоїтися. Втім, допомогти онукові припинити боятися сніговика, схованого ввечері в закутку, куди не дістає світло ліхтарів, це одне. Війна ж – це страхи іншого порядку. О десятій ранку Марина вирушила до магазину. Вистояла сорокахвилинну чергу й купила каву, чай, багато шоколадок, скупий залишок круп, два останні пакетики сметани, великий пакунок порошку з думкою, що потім не буде. У магазині вже багато чого бракувало – не було ні м'ясних продуктів, ні молочних. Вдосталь було лише людей. Не настрашених ані вибухами, ані сиреною, ще більше їх було в чергах під крамницями. З магазину Марина перейшла в чергу до аптеки. Почувши сирену, люди напружилися, але не розійшлися. Марина голосно пожартувала: "Ну, якщо ми стоїмо, не така вже це й тривога, не такі вже й обстріли". Це був перший тиждень повномасштабної війни, й незнайомі люди ділилися одне з одним геть новим досвідом життя в підвалах й підказували: щоби вікна не вилетіли, мусять бути дещо привідчиненими. Через дорогу, під багатоповерхівкою, тяглася черга до м'ясної лавки, дехто стояв вже кілька годин. З іншого боку молоді хлопці наливали воду, яку вже подавали з перебоями. – Приносьте свою тару! Це безкоштовно. Марина повернулася додому й зайнялася обідом. Вона не дуже боялася ракет, гадаючи, що їх щільно затуляє забудова. До того ж – навіщо стріляти в центр? Раптом донька знервувалася. Вона почула гул. – Мамо, йди до нас! Швидше. Марина рідко сідала за дві стіни поруч із дітьми, частіше лишалася в коридорчику між кімнатами. Та цієї миті, щоби не лякати онука, який теж стривожився, вона присіла до них. Бомба впала під зовнішню стіну однієї з їхніх кімнат. Між ними та вибухом було зо десять метрів. За кілька секунд до удару Марина була на шляху всіх уламків, які полетіли в інший бік квартири через весь коридор. Доцентка Надія Грицик Сашко Грицик нервував із самого ранку. У будинку подружжя середнього віку Надії та Олександра Грициків не було укриття, тому вони з сином-підлітком перебралися до батьків дружини у приватний будинок. Там був міцний цокольний поверх. Чоловіку не вдавалося вмовити власних батьків перебратися з центру міста до них. Батько Василь їхати не хотів категорично, а мати Катерина не залишила би його самого. Катерина та Василь працювали будівельниками, зокрема й на будівництві своєї багатоповерхівки на вулиці Чорновола, де оселилися й куди впала бомба. Катерина була жінкою м'якою й доброю. Надія любила свекруху, як власну маму. Катерина не могла уявити себе без родини, клаптика землі й відвідин театру. Сім'єю вони часто ходили на вистави й знали репліки з місцевого репертуару напам'ять. Василь був чоловіком скупим на емоції. Він народився під час Другої світової війни, а в наступні десятиліття мусив сам дбати про своїх сестер, втративши батька. Одні чоботи на всю родину – ось його дитинство. Так і залишився на все життя заощадливим. Уся родина домовилася, що у разі удару Катерина ховатиметься у ванній. Щойно телевізор сповіщав тривогу, вона йшла до ванної, де могла й поспати. Василь ховатися не хотів. Сашко постійно телефонував, аби переконатися – з батьками все гаразд. Цими днями Сашко та Надія волонтерили – розвозили хліб у своєму районі. За день до того вони привезли буханку батькам й міцно обійнялися. Надія і Сашко не чули вибух. Вони щойно повернулися додому, коли над ними пролетів літак. Низько, повільно й нахабно, ніби йому геть нічого не загрожує, здалося Надії, яка бачила, як він вилітав з міста. У Сашка задзвонив телефон. Це була сусідка батьків, яка виїхала. – Сашко, щось трапилося у будинку батьків. Вони виїхали до батьків найкоротшим шляхом повз лісопарк, в якому ховали людей, бо міський цвинтар опинився під обстрілом. Чорний дим з боку мікрорайону видно було за кілометр. Надія молилася, аби це було "не воно". Телефони свекрів були поза мережею. Вдова ліквідатора Галина Опівдні 62-річна пенсіонерка Галина прилягла з книгою на диван. Прокинувшись до світанку, жінка підправила зачіску, підмалювалася й гарно вбралася. Війна чи ні, а Галина завжди хотіла мати добрий вигляд. Ця звичка з дитячого будинку: діти носили однаковий одяг, речі видавали на кілька років, тож їх пильнували, дбали про їхній стан, підшивали, аби вони мали пристойний вигляд. Перші власні гроші Галина понад усе хотіла витратити на гарну спідницю, сукню чи босоніжки, а мусила купити собі теплу ковдру. Навіть на пенсії Галина не відчинить двері, якщо не "зібрана". "Я не можу вийти в такому вигляді", – казала. Сусіди чули, як жінка лаяла покійного чоловіка: "Чого ти як пацан пішов курити?". Не любила, коли виходив у спортивках чи непрасованій сорочці. Тож того ранку Галина не чула жодного звуку. Ні сирени, ні вибуху менш ніж за метр від неї під самим її вікном. Різнороб Денис та домогосподарка Оля Дні Дениса, який до війни брався за різні будівельні підробітки, на початку березня виглядали так: пів дня на пошуки хліба, пів дня на пошуки води. Ніхто не будував собі нових будинків, тож руки Дениса були не дуже затребувані. Чоловік випивав, тож не всі сусіди ставилися до Дениса прихильно – не вважали його надійним. Він мешкав із батьком, колишнім радянським військовим, у будинку, який звели 1986 року. Туди поселили військових, евакуйованих із Прип'яті після аварії на Чорнобильській АЕС, та ліквідаторів. Його батько – росіянин, мама – українка. Денис народився в Росії. Батька направили служити у Чернігів, так він тут і опинився. Денис – професійний обвальник м'яса. Кілька років він вправно відділяв м'ясо від кісток та сухожиль на Чернігівському м'ясокомбінаті. Підприємство луснуло в 2008-му, коли вдарила економічна криза. Тож Денис мусив перевчатися й змінювати фах. Він став зварником і працював на кількох об'єктах політиків – дачі, садиби, в селі другого українського президента Леоніда Кучми й на об'єкті проросійського політика Віктора Медведчука. Зрештою Денис цілком осів у Чернігові й взявся за так звані халтури – приватні замовлення. А ще за кілька років ставив пам'ятники померлим на кладовищі. За таку роботу нерідко віддячують алкоголем. Опівдні Денис вийшов по хліб. Він саме розвертався до крамниці, коли помітив сусідку Олю. Того ранку домогосподарка Оля піднялася в квартиру після ночі, проведеної в підвалі. Попросила чоловіка поставити чайник, поки сама збігає по корм для кота Кузі. Сусідка сказала, що харчі для домашніх тварин завезли в лавку неподалік. "Я швидко!" – кинула Оля, зачиняючи двері. Вона повернеться з лікарні додому лише за сорок вісім днів. Оля теж помітила Дениса. Він стояв на газоні біля аптеки. – О, стій! – вигукнула. Вони пройшли за ріг, щоби поговорити. За аптекою Олі зателефонували. Тієї ж миті Денис почув гул. – Олю, йди сюди! – гукнув він. Оля махнула рукою, показуючи, що розмовляє. За мить і сама підвела погляд. Це був літак. Денис лише встиг підскочити й штовхнути її на траву. IV. Удар Психологиня Марина Найперше Марина обмацала дітей. Роззирнувшись, зрозуміла, що квартира зруйнована. Уламки однієї кімнати пронесло через весь коридор в іншу кімнату. Пів хвилини тому Марина стояла б у них на шляху. Кімнати позаду стіни, за якою вона ховалася, фактично не було: фасадну стіну вирвало, вікно зігнуло, меблі розлетілись на друзки. Вибуховою хвилею їх понесло в коридор разом із цеглою та склом. Марина чула, як сходами бігли люди. Вони кричали і плакали. Дитячий голос постійно кликав маму. Хтось повторював: "Виходьте! Тікайте!". Донька Марини спробувала штовхнути двері, але вони не піддалися. З-під дверей почувся жіночий стогін. Донька, звично тиха й не галаслива, щодуху закричала: "Допоможіть, тут жінку завалило!". За дверима почали копатися в грудах каміння. Коли двері відчинили, Марина побачила сусідку, тітку Галю. Поруч із нею сидів незнайомець, повторюючи: "Все нормально. Зараз приїде швидка". Жінка лише кивала. Вона була вся подерта, в крові й пилу. Марині з дітьми сказали виходити. Назавжди? Марина – ровесниця Прип'яті, міста, яке звели разом із Чорнобильською атомною електростанцією. Їй було п'ятнадцять років, коли реактор вибухнув, а місто евакуювали. Її мама працювала в управлінні будівництва, а тато – у військовій частині. Марина буквально росла на будівництві та котлованах геть нового, ідеального, показового радянського міста. Дитиною вона пам'ятає місто Прип'ять світлим, майже білим. Практично все місто працювало на атомній станції. Вся Маринина вулиця постійно віталася, кивала, махала рукою, а ключ від квартири Марина звично після школи забирала під килимком. Квартира батьків була розташована в будинку на околиці міста, з неї відкривався краєвид на ліс до самого горизонту. Після школи Марина падала в ліжко батьків і вдивлялася у хмари. Потім вона була зайнята спортивною школою. В тепер покинутому іржавому басейні, який люблять екскурсійні групи, які туди приїздять, колись Марина навчилася плавати. Щовесни втікала на річку Прип'ять, а під осінь вишуковували з татом гриби в прип'ятських лісах. Реактор вибухнув, коли 15-річна Марина спала. Її батьки ввечері поїхали в село до бабусі, а Марина 26 квітня 1986-го зранку пішла в школу. Вчителька обережно сказала, що на станції аварія, тож вікна зачиняють. День був спекотний, і крізь вікно вона бачила, як у піску грають менші діти з мамами. Тож обурювалася, що мусить сидіти в задусі. Містом їздили машини, поливаючи дорогу піною. Діти сміялися: навіщо мити дорогу шампунем? Під час евакуації сім'я Марини змогла взяти з собою лише документи й одяг. Триденна евакуація до наметового містечка. Батьки Марини не стали чекати автобусів, які вже їхали київською дорогою. Батько мав авто і як грибник добре знав всі стежки. Вони виїхали, майже нічого з собою не взявши. Без нічого вони згодом опинилися в трикімнатній квартирі на першому поверсі дев'ятиповерхівки в Чернігові. Цей будинок поволі будували військові. Втім, 1986 року будівництво пришвидшили, щоби поселити тут евакуйованих. Дев'ятиповерхівка стала будинком спогадів про інше життя. Тут були самі голі стіни й нестерпний холод. Батько зміг з'їздити додому в Прип'ять, щоби взяти хоч щось під пильним поглядом дозиметриста. Чоловік водив дозиметром по речах, заперечно хитаючи головою. Тридцять п'ять років тому родина привезла в новий дім лише постіль, трохи одягу, який захистили від опромінення зачинені дверцята шаф, і білу бабусину швейну машинку. Доцентка Надія Грицик Через двадцять п'ять хвилин після удару Надія з чоловіком вже стояли навпроти вирви під будинком, де жили свекри. На верхніх поверхах гасили пожежі. Половину другого під'їзду, де жили свекри, зрізало з дев'ятого поверху до підвалу. Серед уламків Надія побачила відірвані кінцівки. Рятувальники вели під руки людей, яких Надія знала, адже часто тут бувала й після того, як переїхала. У цьому домі вона з чоловіком жила чотирнадцять років тому, до появи сина. З будинку продовжували виводити людей, тому вони чекали. Сказали, ніби вивели геть невеличку стареньку жінку. А її свекруха теж була невеликого зросту. Надія з чоловіком вхопилися за цю соломинку. Все ж з вулиці було видно, що вибухом від будинку відірвало спальню. Між панелями нічого не лишилося. Вниз зірвало лише одну кімнату. Кухня залишалася на місці, а отже, за нею ще мала бути ванна кімната, де ховалася свекруха. Втім, та жінка не була свекрухою. Батьків чоловіка ніде не було – ні серед живих, ні серед мертвих. З внутрішнього боку двору будинок не обвалився й Надія з чоловіком спробували піднятися до квартири, тобто вцілілої кухні. Взуття батьків стояло на підлозі, їхні теплі куртки висіли в коридорі. У ванній стояла миска й відерце, ніби свекруха збиралася щось випрати. Того спального місця, яке вона облаштувала раніше, не було. Вдова ліквідатора Галина Пенсіонерка Галина нічого не пам'ятає, тож мусить довіритися словам сусідів. Вибухова хвиля понесла віконні рами, скло, залишки стін, цеглу, підхопила жінку й вдарила об двері. Зверху її засипали уламки й так, разом з дверима, вона вилетіла в під'їзд під квартиру її сусідки психологині Марини. Це був її перший справжній дім. Коли Галині було два роки, мама захворіла на туберкульоз. Батько повернувся зі служби не до них, а до іншої жінки. Галина трохи пам'ятає маму. Надворі були 60-ті роки, коли маму привели прощатися з донькою до дитбудинку. Пам'ятає так: худюща постать матері за парканом. Сіре обличчя жінки, до очей затулене вологою марлевою пов'язкою. Втім, життя в дитбудинку над Десною їй подобалося. Галина мала власне ліжко й друзів. Її доймало лише те, що на свято дівчатам дісталися босоніжки, а їй – кепські туфлі на зав'язках. На те вона й піддалася, коли знайшовся батько. Їй було чотирнадцять, і вона сховалася під ліжком, не бажаючи його бачити. Вихователька, залізши до неї, пообіцяла, що тепер у неї буде дім, письмовий стіл і справжні босоніжки. Дівчинка погодилася піти з дебелим рудим чоловіком, який міцно стиснув її руку. Коли вони увійшли на паром, який мав переправити їх через Десну, дівчинка воліла стрибнути у воду, аби переплисти назад до дитбудинку. Галина повернулася в містечко на Чернігівщині, яке жило столітнім цукровим заводом. Коли батько завів її в дім, виявилося, що там нема ні столика, ні босоніжок. Була піч, брудна куртка замість подушки й довга робота на заводі, всі гроші від якої собі забирав новий батько та його дружина. Їй навіть не пропонували вечерю, й засинала вона здебільшого голодна. Галина тікала двічі. Втретє – була повнолітня і мала документи, щоби більше ніколи не повернутися. Вона вийшла заміж за військовослужбовця Петра й поїхала за ним на Камчатку – російський півострів на сході біля Берингового моря. Потягнула з собою ту саму ковдру, яку купила з перших грошей. А ще туфлі за 45 рублів. Купити їх допомогла подруга. В них Галина була на "проводах", коли майбутній чоловік ще йшов до армії. На Камчатці вони жили з Петром у дерев'яному сарайчику, але Галина прикрашала його, як могла, аби тільки було затишно. Так само вона робила, коли через п'ятнадцять років вони приїхали в Чернігів і з двома дітьми не знайшли собі місця ніде, крім як у підвалі багатоповерхівки. 1985 року вони нарешті отримали власну квартиру в будинку, який зводили для військових. Тільки-но вони почали облаштовуватися, коли вибухнув Чорнобиль, й чоловік поїхав ліквідатором. Це, вважає Галина, вбило його в п'ятдесят, за двадцять років після аварії. Його смерть зробила Галину для держави не просто жінкою, яка втратила чоловіка, а вдовою І категорії. Але до того, як Галина стала вдовою, подружжя встигло облаштувати цю квартиру, перетворивши її на справжній дім, де провели з десяток щасливих спільних років із двома доньками та онуками. Онуки обожнювали діда: разом вони майстрували іграшки, ловили рибу, ходили в походи. Своїх онуків Галина завжди цінувала понад усе. Різнороб Денис та домогосподарка Оля Коли Денис підвівся після удару, то не одразу зрозумів, що не чує на вухо. Він кричав. Поруч лежала сусідка Оля. Він побачив, що щось із її рукою. Ніби її розрізало навпіл вздовж кістки, і частина просто висіла. Найперше авто підхопило Олю. Жінка не одразу зрозуміла, що їй треба кудись їхати. Вона лише хотіла, щоби хтось знайшов її чоловіка й сказав, що з нею все гаразд. Щоби він не хвилювався за неї… Оля народилася у Москві. Через це слово у паспорті має чимало клопоту на блокпостах і в українських банках. Вона не росіянка. Її бабуся була відмінним гінекологом у Москві, тож запросила її маму народжувати при ній. За тим 1980 року мама з маленькою Олею одразу ж повернулися в Чернігів. На честь Олімпійських ігор, які саме відбувалися в СРСР, дівчинка отримала домашнє прізвисько "Оля – олімпійський мішка". Родина Олі походила із сіл Чернігівщини. Її дідусь пройшов Сталінград, отримав поранення, втім ніколи про це не говорив. Він збудував у Чернігові дім для родини. За СРСР працював у міськвиконкомі – був по суті представником номенклатури. На обід приїздив на авто з власним водієм. Оля мала няню – теж рідкість для радянських часів. Мама була викладачем в історичному інституті. Її майбутній чоловік наважився запропонувати жити разом за тиждень після знайомства. Так Оля опинилася тут, у будинку евакуйованих з Прип'яті. Вони разом пережили 13 років, смерть його мами, батька-ліквідатора, сестри, яка померла молодою, як гадають, через Чорнобиль, і смерть Оліних рідних. Спільний досвід горя вони вже мали. Після авіаудару Олі нічого не боліло, вона не одразу побачила, що з її рукою. Водій, який повіз жінку в лікарню, просив її говорити. Вона майже не могла. Хотіла пити, але в авто лежала лише порожня пляшка. В лікарні хтось крізь мряку спитав її ім'я й сказав, що буде боляче. Переконавшись, що Олю увезли, її сусід Денис кинувся до будинку на Чорновола. За секунду йому показалася вирва й обвалена будівля. Біля місця, де впала бомба, якби за хвилину до того Денис не перестрів Олю, мав би стояти він. У сусідній сімнадцятиповерхівці над крамницею, куди йшов Денис, зяяла чорна діра на чотири поверхи. Посеред обваленої квартири на першому поверсі на уламках сиділа жінка. Денис намагався видертися до неї, бо вона відмовлялася злазити. Він вхопив відірвані двері й приставив їх до уламків, аби вона могла спуститися ними. Він оббігав поверх за поверхом на Чорновола, виламуючи заблокованим людям двері. Денис не знав, що така ж бомба впала поряд з його домом. Втім, його квартира вціліла. Лише вилетіли вікна й вирвало газову трубу. Батько, який має проблеми зі слухом навіть не чув вибуху. Він готував. І, як каже Денис, коли він забіг у квартиру, той все ще намагався поратися по господарству. Ветеринар В'ячеслав Шакун Декілька одночасних ударів – і будинок підскочив. Тридцятирічний ветеринар В'ячеслав Шакун поспіхом взувся й вибіг у під'їзд. Він побачив чорну вирву у висотці на розі й все зрозумів. З-за сусідніх будинків йшов дим, але В'ячеслав ще не бачив, що відбувається. Він побіг до місця удару. Вся дорога була у склі й уламках. Дорогою він побачив кількох людей на землі. Ще одна людина лежала біля аптеки та вирви радіусом зо чотири-п'ять метрів. За кілька метрів, через дорогу, неподалік іншої вирви – ще дві людини. Усі вони були мертві. Під'їзд панельки при дорозі ніби зірвало, зрізало, стесало, й квартири посипалися вниз. На третьому поверсі обвалена панель оголила спальню й біле дитяче ліжечко. Дорога, тротуари й узбіччя навколо будинків були в склі й уламках будинку, квартир, валявся одяг, залишки меблів, розбиті комп'ютери. В'ячеслав помітив розкидані інструкції до металошукачів. Там, серед чорної вирви, була і квартира колишніх тестя та тещі, які люблять обстежувати землю металошукачами. З тієї ж діри звисав диван вчительки української мови – Людмили. Щоб придбати цю квартиру для себе та сина, вона без вихідних працювала вісімнадцять років і відмовляла собі навіть у їжі. Частина її бузкового дивану ще трималася на краю, його прикривала штора. Напередодні сини вивезли вчительку з квартири, побоюючись, що будинок високий та помітний. Увесь ранок Людмила наполягала, щоби син відвіз її назад додому. Втім, вона не встигла повернутися. Підбігши до будинків, звідки виходили люди, В'ячеслав взявся зупиняти кров потерпілим, тампонувати рани. Він скочив у один із під'їздів панельки, щоби вивести тих, хто ще був всередині. Люди виходили в коридор настрашені, в домашніх капцях, халатах, у крові. Діти кричали. Хто міг, просто хапав їх і виносив надвір, передаючи будь-кому з дорослих. На сходах сиділа жінка з венозною кровотечею. В'ячеслав кинувся знімати ремінь, коли до нього підскочив чоловік. – Турнікет. Вмієш? – Вмію. – Роби й пішли. Разом з незнайомцем вони почали стукати в кожні двері. – Живі? Поранені? Деякі двері були заблоковані шафами, якими мешканці спільно користувалися в коридорі, зберігаючи там банки, самокати, ролики. Шафи впали, їх розбирали й ламали, щоби звільнити людей. В будинку стояв пил, мов туман. Через шок ветеринар не відразу зрозумів, чому постійно кашляє. Оббігши два під'їзди, В'ячеслав вискочив на вулицю. Він так і не спитав імені напарника. Минуло близько десяти хвилин, під будинком вже працювали медики й рятувальники. В'ячеслав взяв у них гемостатичні пакети й побіг до поранених. Перев'язуючи ногу літній жінці в самому халаті, він чув, як навколо десятки людей просять про допомогу. З під'їздів люди виходили ніби оглушені. Хтось тримався за руку, голову, живіт, щоку. Втім, шок минав, і вони просилися назад до квартир, щоби забрати речі. В'ячеслав намагався їх стримувати, бо ніхто не знав, чи не завалиться будинок цілком. Фельдшерка Ірина Грищук Чи не завалиться будинок, не знали й рятувальники, витягуючи драбину. Опівдні, поки Ірина, фельдшерка рятувальної служби, прямувала до авто, диспетчерка передала, що є поранені. Невеликий зріст Ірини в роботі рятувальниці мав незручності. Часом її треба було підсаджувати у високі авто, особливо в бронежилеті, яких ніколи не було на її мініатюрні розміри. Швидка рятувальників зупинилася за сто метрів від будинку, ближче не дозволили уламки й інші авто. Ірина вистрибнула назовні й роззирнулася. З-за будинків валив чорний дим, поранені йшли самі чи з кимось під руки, чулися вибухи в палаючих авто. Рація спрямувала Ірину до сімнадцятиповерхівки, моноліту, на горі якого зяяла чорна діра. Неподалік будинку, ніби прихилившись, сидів чоловік, він був увесь посічений. Ірина підбігла до нього. Він був мертвий. – Візьміть якусь штору! Накрийте його, – гукнула Ірина. Люди з сімнадцятиповерхівки спустились у свій підвал. Тяжких поранених не було. Наклавши пов'язки, перемотавши рани, Ірина вийшла на світло. Вулиця була сіра й встелена пилом і димом. Вона побігла до панельки. Там все було інакше. Поранені були чи не всі. І багато загиблих. По рації передали: на сьомому поверсі три жінки. Одна точно загинула. Рятувальники витягли пожежну драбину до вікна квартири. Ірина не вміла лазити нею. Її не вчили цього і досі ніколи не доводилося це робити. Їй було 25, в рятувальники вона нещодавно перейшла з реанімації. Хіба це страшніше, ніж все те, що дівчина бачила в реанімації, думала вона. Ірина закинула свою медичну сумку через плече, й почала підніматися. Вона хотіла би вийти заміж за свого хлопця. Він був військовим і саме зараз брав участь у боях під Черніговом. Вранці 24 лютого її Костя пішов на фронт, як у 2014 році, а Ірина мала йти на роботу. Вона взяла в рюкзак кілька теплих светрів, запхала в переноску двох котів й оселилася на роботі. Тепер Ірина думала, що вони досить давно разом, а ситуація така, що коли щось з кимось станеться, ліпше бути одруженими, щоби могти хоч в лікарню потрапити й ухвалювати рішення, якщо з ним станеться щось серйозне. Працюючи рятувальницею, Ірина добре знала, що таке реанімація. До квартири Ірина залізла крізь вікно кухні. Кухня здивувала – самі вибиті шибки. Якби люди були в ній чи у ванній позаду кухні, всі могли вижити. Ірина пройшла до першої кімнати. Дві обвалені стіни, під ними – літня жінка. Вона не рухалася й уже була майже нежива. Ірина каже, що медпрацівники між собою кажуть – "доходила". Поруч з обваленою стіною ще одна жінка – мертва. – Двохсота, – прозвучало на рацію. Третя жінка мала близько сорока років. Вона лежала на підлозі – вдарилася головою і зламала ключицю. Ірина присіла до неї. Десь крізь вибиту стіну почувся гул літака. Фасадної стіни майже не було – лише сіра вулиця й чорний дім. Можна було би задивитися, якби пейзаж не перерізав російський літак, який повертався після бомбардувань школи в іншій частині міста. – Нічого. Двічі в одну… – подумала Ірина й не зупинилася. Літак пролетів. Жінку зі зламаною ключицею почали готувати до спуску через вікно. Хтось із колег кинув Ірині, аби вона перевірила іншу кімнату. Та кімната завалилася цілком, за плитами важко було щось розгледіти. Ірина підійшла до краю, коли увійшов сусід жінок і сказав, що це всі, там нікого нема. Цієї миті кімната на її очах посипалася вниз. Вона взялася рвати штори в квартирі жінок, аби обв'язати ними ноші, щоби трималися міцніше, коли потерпілих спускатимуть вниз через вікно. Коли Ірина привезла до лікарні потерпілих, то побачила медсестер. Вони були втомлені й налякані. Ірина знала їх, бо нещодавно сама тут працювала. – Страшно, – сказала одна з медсестер до Іри, котра приїхала в черговій кареті. – Страшно, – відповіла Ірина. Цей день вона не могла порівняти ні з чим. V. Життя Вдова ліквідатора Галина За десять днів після авіаудару пенсіонерка Галина розплющила очі й побачила чоловіка в брудному білому халаті. – Як почуваєтеся, Галино? – Чудово. – Тоді завтра знімемо шви. Але знеболювального немає, потерпите? – Якщо треба. В лікарні Галина дуже переживала за своє волосся. Щоби витягти уламки, волосся довелося зверху зголити, однак знизу коси дозволили залишити. Тому нині Галину можна побачити лише в панамці чи капелюсі, за якими не видно її справжньої зачіски. Галина не одразу зрозуміла, хто сидить біля неї й тримає її за руку. Якийсь рудуватий чоловік, такий рудий, як вона сама. Це був один із її онуків. До лікарні він потрапив слідом за бабусею, отримавши важкі поранення, обороняючи Чернігів. Він мав порізане тіло й уже не мав змоги дивитися одним оком. Де був другий онук – ще ніхто не знав. Війну він зустрів у селі під Черніговом. Багато тижнів по тому на трасі, яку вже контролювали росіяни, знайшли його тіло. Чоловіка знайшли застреленим. Дізнавшись про авіаудар, він, думає Галина, скочив на велосипед, щоби дістатися до Чернігова й знайти бабусю. Галина – жінка вихована. Для неї вихованість – тамувати все в собі. Першою Галину після лікарні зустріла двірничка. Та була ошелешена. "Галино, ви вижили! Ми так раді!" – кинулася її обіймати. Галині стало приємно. Так само її зустрічали й інші сусіди. Денис зняв двері до її квартири, які завбачливо вдів на гвіздки. Галина ступила всередину. Там нічого не було. Уламки шаф, стін, ванної, меблів, ліжка, книги й велетенська діра у фасадній стіні, звідки видно вулицю. Її квартира – єдина, в яку не можна було заходити, аж поки за пів року її не укріпили. Влітку Галина, як завжди, гарно вбрана, викидала через вікно свої речі, щоби розчистити свій перший справжній дім. На шматку цегляної стіни лежав шмат дзеркала й коли хтось підходив до неї, вона одразу ж поправляла зачіску. Вона бачила, як через кілька місяців молоді дівчата влаштовували собі фотосесію на її руїнах. Галині боляче, але вона інтелігентна жінка. Таким не варто виказувати свій біль. Вона оселилася в будинку біля свого дому й щодня приходить сюди, слідкуючи, як цеглина за цеглиною в її домі відновлюють стіни. Психологиня Марина Марина поки оселилася в Славутичі – новій Прип'яті, місті, що його звели для енергетиків, які продовжують працювати на Чорнобильській станції, як і рідні Марини. Від Чернігова до Славутича – година на авто. Приїхавши до Славутича, Марина часто говорила: "Там ще валіза не розпакована з Прип'яті". "Я там змогла перевезти холодильник з Прип'яті". Маючи на увазі Чернігів. Одного разу жінка вже покинула дім, цього разу не хоче. Вона приїздить зі Славутича й розбирає завали в чернігівській квартирі, приводить все до ладу, як може. Тут нині немає тепла. Холод стоїть такий самий, що й тоді, коли вони з батьками опинилися тут після Прип'яті. Порпаючись в уламках кімнати, від якої майже нічого не залишилося, Марина витягнула з-під завалів машинку. Ту саму швейну машинку з Прип'яті. Перед війною родина хотіла, аби вона стала сімейною реліквією. Після авіаудару вже ніхто й не сподівався її знайти. Проте у кімнаті, де не вціліло нічого, машинку відкопали неушкодженою. Різнороб Денис та домогосподарка Оля Сусідка Олі знайшла її чоловіка, а він знайшов Олю в лікарні. Коли йому дозволили увійти, мав очі налякані й червоні. Оля заплакала. Вона була щаслива, що він живий. Відтоді 48 днів, що їх Оля провела в лікарні, він щодня ходив до неї. З 10-го й до 31-го березня місто було в щільному російському оточенні – зникла вода, світло, зв'язок. Чоловік готував для дружини їжу в сусідів й під обстрілами йшов до неї. Коли вертав назад, Оля лише перехрещувала. Вона не знала, чи зміг він дістатися додому, аж до наступного ранку. Щоби врятувати й пришити частину руки назад, Олі підпиляли кістку, пересадили шкіру. Жінка боїться, що рука більше ніколи не рухатиметься. А однак вона вже привчилася готувати вдома. Оля – кухар, а до професійної кухні вона може й не повернутися. Та вдома вона вже вправно перевертає курятину пошкодженою рукою. Тепер Оля багато сміється і все літо шукала волонтерів, які допомогли би влаштувати гарячі обіди для під'їзду, бо в людей немає газу, а часто-густо й кухні загалом. Коли після удару люди покидали будівлю, Денис залишився з батьком в будинку, без тепла, газу, світла й води. Його ніхто не просив. Але він дістав цвяхи, молоток й позаколочував квартирні двері мешканців, які повиривало вибуховою хвилею. Ті, що можна було поремонтувати, ремонтував. Стежив за квартирами, аби туди ніхто не вдерся. Прибирав у під'їзді й приносив хліб і воду для декількох сімей, які нікуди не поїхали. Слідкував за проривами труб і тримав у курсі всіх сусідів про справи будинку. Дехто не довіряє йому й досі. Дехто – щиро розчулений. І як там не є – Денис став сторожовим будинку в місяць блокади й місяці після неї. Деякі люди довірили йому ключі від своїх квартир, зокрема психологиня Марина. Він не взяв ліки з її холодильника без дозволу, хоч вона багато разів казала йому, щоб брав все, що хоче. У будинку, де раніше люди хіба віталися, нині всі знають одне одного й допомагають кожному. Ночують одне в одного, готують для тих, в кого немає газу, збирають речі, скидаються грошима на ліки й в обід сміються під під'їздом на руїнах. Доцентка Надія У квартирі над свекрами Надії жила пенсіонерка – бібліотекарка. Живучи тут, Надія завжди з нею віталася. Жінці було близько 70 років, вона мешкала з п'ятдесятирічним сином. Опівдні 3 березня, за кілька хвилин до авіаудару, вони повернулися додому разом. Син повісив куртку на вішак і пройшов до зали. Літня жінка затрималася, зачиняючи двері. Тієї миті бомба впала й забрала її сина. Свекри Надії теж були у залі, а опинилися під завалами, які не могли розібрати через постійні обстріли. Спершу в березні під уламками будинку знайшли маму. Батька з-під завалів дістали у квітні, вже коли російські військові вийшли з Чернігівської області. Тіло чоловіка пролежало під завалами п'ятдесят днів. Діти опізнали їх лише за одягом. Їх поховали на старому, зачиненому вже пів століття кладовищі в міському лісопарку – поруч з тими, хто загинув у лютому та березні, коли міський цвинтар безперервно обстрілювали. Щоби ховати людей, влада відчинила це старе кладовище. Комунальники розчистили кущі й дерева, викопали довгі траншеї, куди людей ховали з маленьким дерев'яним хрестиком і табличкою: ім'я, прізвище і дати. Або лише прізвище. Або сама дата. Того березня місто потребувало дерева й теслів, які би могли безперестанку збивати труни. Нині, йдучи кладовищем, можна побачити, які дати були смертельними. Таким було 3 березня – 47 загиблих. Свекрам Надії виділили місце при дорозі. Між їхніми могилами є невелика відстань, тож Надії здається, що вони поховані не зовсім поруч, не як пара. Напередодні повномасштабної війни Надія та її чоловік купили будинок коло лісу й тепер бачать з нього той самий цвинтар у лісопарку. Коли діти купили дім, Катерина тішилася. Вона казала, що проводитиме все літо в їхньому садку й посадить у дворі гарбузи. Тепер вона завжди поруч. І Надія не знає, як може бути інакше – вона має посадити гарбузи. Матеріал створено в рамках The Reckoning Project ("Свідчить Україна") – проєкту багатонаціональної групи журналістів і дослідників, які документують докази воєнних злочинів в Україні. Віра Курико Джерело: 0462.ua