— Чесно кажучи, це була моя давня мрія. Однак постійно знаходилося щось нагальніше — і вона весь час відкладалася на потім. Це «потім» настало після цьогорічного 24 лютого, — говорить 70-річний Рубен Гзирбалян зі Сновська. Він живе тут понад 35 років. А народився в Тбілісі — у вірменській сім’ї.
Згадує: матнакаш (національний хліб) краще, ніж у всіх родичів, виходив у дідуся. Ще б пак — він працював пекарем. У дитинстві Рубен теж хотів бути як дід. Але бажання збулося тільки частково — він (приватний підприємець) упродовж майже 20 років забезпечує свіжим хлібом та здобою мешканців і Сновської, і сусідніх громад.
Його працівники щодня вирушали по них до пекарень Чернігова і Києва. Та буквально із самого початку війни це стало неможливим — шляхи були відрізані. Місцевий хлібозавод працював, використовуючи всі можливості і ресурси, та в перші дні, щоб купити пів буханця (стільки давали в одні руки), люди вишиковувалися біля крамниць та кіосків із шостої ранку.
— Про напад Росії я дізнався в лікарні. Почув цю новину, коли лежав під крапельницею. Це не вкладалося в голові — поки (невдовзі мене виписали) не проїхав містом: усюди були величезні черги по хліб. Це зачепило за живе. І я сказав собі: «Хлібник ти чи ні? Шукай вихід». Так прийшло рішення пекти матнакаш, — розказує Рубен Амазаспович.
Довелося починати з нуля: не було досвіду, не було з чого пекти, не було кому і де. Та відмовлятися від наміченого він не збирався. Сміється: добре, що вчасно підлікувався, адже нова справа забирала багато енергії і сил. Та потім з’явилося друге дихання. Усе пішло швидше.
Перше-наперше він підняв на ноги всіх кого тільки міг. Борошна «на почин» погодився продати аграрій із Рогізок (на Сновщині). Коли їхали по нього, «вибухнуло» колесо. З ремонтом допоміг приватний підприємець Олександр Веселий. Завдяки іншому підприємцеві — Анатолію Євхану — реанімували позичену тістомішалку. Ще один — Павло Тютюнник — виручив із соляркою. Грошей ніхто не взяв.
Рецепти матнакашу без проблем знайшли в Інтернеті. Проте Гзирбалян усі забракував — не вірив, що за ними вдасться спекти хліб, смак якого він запам’ятав з дитинства. Тож по кілька разів на день телефонував родичам у Грузію і Вірменію — збирав по крихті дідусеві пекарські секрети.
Перша партія хліба була експериментальною. Її спекли на церковній кухні сновського Свято-Миколаївського храму власними силами — в основному були задіяні робітники, що працюють у підприємця.
Не приховують: приготувати тісто (для нього, крім пшеничного борошна, потрібні тільки дріжджі, сіль і вода) було набагато простіше, ніж надати йому потрібної овальної форми. Тісто треба було розтягувати руками (назва «матнакаш» походить від вірменського «мат» — палець і «кашел» — тягти), а потім ще й зробити пальцем на поверхні замкнену лінію, яка має бути паралельною зовнішньому краю коржа, і — також паралельну — по центру. Тож перші вироби у хлібопеків-початківців (їх безкоштовно роздавали містянам) вийшли не надто красивими на вигляд, але смакували всім.
Ідею батька налагодити виробництво вірменського хліба підтримали син із невісткою: Олександр допомагав практично в усьому, Катерина ж почала з пошуку фахівців-пекарів, постійно виставляючи оголошення про вакансії в соцмережах, хоч уже на повну вирувала війна і зв’язку, Інтернету часто не було.
— Коли домовлялися про купівлю значної партії борошна з керівником Вихвостівського (на Городнянщині. — Авт.) СТОВ «Віра» Миколою Кондренком, там уже були ворожі танки. Біля Городні — блокпости. Втім ми все ж таки ризикнули і поїхали, — продовжує Рубен Гзирбалян. — Не знаю, що більше допомогло: молитва чи щасливий випадок — окупанти на блокпосту виявилися більш- менш адекватними. Дізнавшись, куди і для чого їдемо, перевірили документи, обшукали, але пропустили.
Тим часом на оголошення відгукнулися два пекарі.
— Обидва — мої земляки: із Тбілісі. Віталій в Україні перекваліфікувався — працював будівельником, а Карло, як і вдома, — на пекарні. Під їхнім керівництвом — за сприяння мера Сновська Олександра Медведьова — почали випікати матнакаш на кухні дитячого табору відпочинку. Обладнання, умови там нормальні навіть для мирного часу.
Спочатку — по 200-300 матнакашів за день. Більше не могли через нестачу дріжджів. Виручив іще один земляк — Артем. Його пекарню розбомбили в Києві. Весь уцілілий запас дріжджів — близько 360 кілограмів — він продав нам. Як кажуть, допомогло нещастя.
Випічку збільшили в середньому до тисячі штук за день. Команда із 8 людей працювала у дві зміни — по 12 годин. Завдяки їм черги почали скорочуватися уже з кінця лютого. Це для мене — камінь з душі… Адже Сновськ за стільки років став мені другою батьківщиною. Тут народилися і ростуть мої онуки (Рубен і Карина. — Авт.).
…Зараз у місті можна вільно купити хліб не лише місцевого хлібозаводу, а й привозний, а також різноманітну випічку, проте попит на матнакаш не знижується. Стандартний — вагою до 600 грамів — коштує 15 грн. На початку був 12.
— Довелося підвищити ціну через здорожчання пального, — пояснює підприємець. Каже, що хотілося б спробувати випікати й інші види кавказького хліба, наприклад пурі (він довгий і витягнутий) або шоті (у формі човника з дірочкою посередині). Однак ці плани він поки що відкладає — до мирного часу.
Джерело: газета «Гарт» №14 від 16.06.2022, Марія Ісаченко
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.
