Олена Турас — старший бойовий медик 36-ї окремої бригади морської піхоти. Рятувала поранених у Маріуполі, разом із побратимами намагалась вирватися з оточення, пережила полон в Оленівці, Таганрозі, Севастополі… А ще Олена — дружина і мати. Дружина морського піхотинця з Корюківщини Андрія Тураса, який досі у полоні, і мати маленького Леона, який ще не бачив тата.
– Морпіхи звикли бути немедійними, не спілкуватись із пресою. Та зараз хочеться привернути увагу до наших полонених, а це понад тисячу людей, серед них — поранені, жінки, хлопці, які прослужили по кілька місяців… Понад усе мрію, аби всі вони повернулись додому. Досі не розумію, чому саме мені пощастило вийти з полону… — розпочинаємо розмову з Оленою.
«Чи була я готова до широкомасштабного вторгнення? Відверто – ні»
Олена розпочала служити ще в 19 років, одразу після медичного коледжу. Не шукала спокою і чистих кабінетів. Каже, була готова до всього, окрім того, що саме тут, серед фронтових морпіхів, зустріне кохання всього життя.
— До речі, я перша освідчилась Андрію, навіть не підозрюючи, що він відповість взаємністю. Одружились ми досить швидко, у 2019-му. Відтоді жили на два міста — пів року в Миколаєві на ППД, пів року в ротації на Маріупольщині. Ми звикли до постійних ротацій, переїздів, життя на сумках. До того ж серед нашого кола спілкування так жили абсолютно усі. Відповідно, до 24 лютого і на моєму рахунку, і на рахунку чоловіка було чимало ротацій. Не раз надавала допомогу воїнам, стикалась і з кульовими пораненнями, і уламковими, і контузіями, і політравмами… Здавалося, до всього призвичаїлася. Та чи була я готова до широкомасштабного вторгнення? Відверто кажучи, ні.
«На голови летіли бомби, в бункер заносили поранених»
На момент широкомасштабного вторгнення підрозділ Тураса був у Маріуполі. За два дні морпіхи передислокувались у приміщення металургійного комбінату Ілліча, де знаходились до 12 квітня.
– Ми були переконані, що облаштовуємось на території комбінату на тиждень-два. Мабуть, тому і продуктів взяли з собою недостатньо… Спочатку вели бій, ходили на пости… Були спроби різних підрозділів до нас прорватись. Ми розуміли реальну картинку, та жодних істерик чи паніки ні в кого не було. На голови летіли бомби, в бункер заносили поранених, але ми швидко призвичаїлись до таких умов.
Поступово кількість поранених у приміщеннях збільшувалась. Якщо спочатку була змогла вивозити їх у маріупольський шпиталь чи, пізніше, у шпиталь на території заводу, то потім всі були в бункері. На щастя, медикаменти були в достатній кількості, навіть у штаб медикам віддавала розчини. Значно гірша ситуація була із продуктами. Голодували усі. Останні дні цілком серйозно велись розмови про те, щоб підстрелити голубів і приготувати.
Найбільше страждали чоловіки, які по вісім-дев’ять годин чергували в окопах. Вони витрачали значно більше енергії, а порції вживали, як і я, що сиділа в бункері. Пам’ятаю, як розбили наш бригадний склад, але хлопці там знайшли десяток яєць. Вони без інструментів зробили з труб буржуйки, насмажили яєчні. Це була найсмачніша страва в моєму житті. На жаль, швидко закінчилась вода, яку ми взяли із собою. Перші тижні набирали в місцевій криниці, потім знаходили в кулерах у цехах заводу. Пізніше почали спускати із заводських труб.
Про що розмовляли, мріяли в умовах бомб, що падали? Один хлопець казав, що запросить нас усіх додому, а він якраз нещодавно купив дім, насмажить картоплі. От усі як сядемо, як наїмось… Я чомусь часто задумувалась: «Чого не завагітніла раніше?» Адже, якщо мене вб’ють, батькам не буде заради чого жити…
«Будівель навколо немає, вони розбиті й лежать під ногами»
Олена розповідає, що задумуватись про прорив морпіхи почали лише після того, як зрозуміли, що немає інших варіантів.
— Це здавалось цілком реальним. Розуміли, що ми в кільці, але знали, де ворог, у нас був БК, ми могли дати відсіч. Дзвонили усім — і президенту, і міністру оборони. Як вирішите, так і буде. Самовільно ми б ніколи не почали виходити. Спочатку намагалась вийти вся бригада — вишикувались в колону ланцюжком, кожен підрозділ на певній відстані один від одного, був зв’язок, рації.
Коли ми вийшли наверх після практично двох місяців під землею, були трішки дезорієнтованими. До того ж рухались без фар, темно. Виходили з бункера через другий поверх, настільки великими були розвалини. Виходиш — будівель навколо немає, вони лежать під ногами. Першим виїхав командир. Почався вогонь, по них почали бити, ми не знали, чи їхати нам, чи ні. З усіма підрозділами не стало зв’язку, стало страшно. Ми вирішили повернутись назад.
«Розбудив постріл з РПГ в дах будинку, шквальний вогонь по усіх вікнах по колу»
Наступного дня Олена, її чоловік та ще троє морпіхів переодягнулись у цивільний одяг і вирішили спробувати вийти пішки.
– Найбільше не хотілось здаватись у полон. На той момент нас бомбили вже кожні дві години. Брудні та страшні, за допомогою завантаженої на телефон карти ми дійшли до приватного сектору, придивились напіврозвалений будинок без вікон та воріт, у якому можна було поспати. Тим часом прийшов господар будинку. «Ви — українські солдати?» Із нас усіх лише я розмовляла російською мовою, решта — мовчали. Він почав замилювати нам вуха: «Я вас захищу, я за Україну, я вас переведу»…
Я вирішила скупитись в найближчому магазині, гроші в нас були. Коли йшла назад, наштовхнулась на взвод російських солдатів з автоматами. Обережно дійшла до того дому. Власник, коли відкрив двері, прошепотів: «У випадку чого — ти моя дочка Віка, хлопців я заховав». У той момент я йому повірила. Він провів нас до іншого закинутого будинку. Ми навіть встигли попити чаю і трішки по черзі поспати. А потім на світанку розбудив постріл з РПГ в дах будинку, шквальний вогонь по усіх вікнах по колу.
Ми з чоловіком закотились під ліжко, зрозуміли, що хана, наш шлях закінчився. Нам кричали: «Виходьте з піднятими руками!» Ми ще й сумнівались… Але вийшли, лягли на землю, ішов сніг, холодно. Кричали на нас, приставляли автомати до голови. Знайшли у нас трохи патронів, пістолет. Хлопців почали бити. Ми сказали все, як є. Запам’яталось, як вони відібрали кілька шоколадних батончиків, які ми берегли два місяці в Маріуполі, як якийсь скарб, і потім взяли із собою, та так і не встигли з’їсти.
«Змушували вчити й співати російський гімн…»
Олена пригадує, що крайня розмова із чоловіком була зовсім не зворушливою. Було дуже холодно, і він почав віддавати свою куртку. Ось і сперечались за ту куртку: «Ні, бери ти! Ні ти!» Нічого дійсно важливого так і не встигли одне одному сказати.
– Нас допитували, потім відвезли в Сартану. Там в ангарах було чоловік 80. Там були жахливі умови, майже не готували, хлопців не відпускали в туалет. Через добу закинули в камаз і повезли до Оленівки. Там – двомісна камера, в якій нас було 17 людей. Проте з нами ніхто не спілкувався, ми могли виспатись по черзі, підтримати одне одного. Коли перевезли в Таганрог, ми зрозуміли, що таке зонівський побут. Жбурляють, кидають, кричать.
У камерах дуже холодно, постійно ображають, змушують вчити й співати гімн, не дозволяють лягати чи сідати на ліжко, розповідають, що в Україні ми нікому не потрібні, що Зеленський давно втік… Морально там було дуже важко — постійні знущання. Там відчула, що чекаю на дитину. Це було страшно: холод, такі умови – чи здорова вона, чи виживе?..
Пізніше мене перевезли до Севастополя в морське училище, там спеціальне приміщення для військовополонених. Воно вважається зразковим на росії. Чистий одяг, душ раз на день, змога виспатись, їжа. Там були і з острова Зміїний, із 501-го, було багато тих, хто потрапив у полон ще 24 лютого. Вже звідти нас повезли на обмін. Першій подзвонила матері. Після мого «Привіт, мам…» вона одразу заплакала… Батьки так і не виїхали з рідного Скадовська. Місто швидко захопили, вони не наважились…
«Мрію засинати поруч із чоловіком»
Уже після обміну передчуття Олени підтвердились. «Станеш мамою»! Уперше з початку вторгнення плакала від щастя та дякувала сину за те, що він весь у батька — справжній боєць!
– Намагались повідомити чоловіку, що чекаю на дитину. Дзвонила жінкам, до яких виходили на зв’язок полонені морпіхи. «Якщо ще раз подзвонить, нехай якось передасть Андрію, що я вагітна. Ми ж так про це мріяли!» Невідомо, чи комусь вдалось це здійснити.
Олена розповідає, що під час кожного обміну вона шукає знайоме прізвище в списках та не знаходить собі місця від хвилювання. Важко триматись і батькам Андрія.
– Про що я зараз мрію? Про банальне спокійне сімейне життя. Сміятись, дивитись фільми, пити каву, гуляти із малечею в Скадовську по набережній, засинати поруч із чоловіком…
Віримо, що вже незабаром напишемо продовження історії, де маленький Леон зустрівся із батьком… Історія родини Турасів гідна гостросюжетного фільму, і вони точно заслуговують на happy end.
Тим часом у російському полоні залишається понад тисячу морських піхотинців, у кожного з яких своя історія… І так мріється, аби всі вони закінчились щасливо.
Джерело: «АрміяInform», авторка Анастасія Олехнович
Джерело: 0462.ua
