Педагогиня, громадська діячка, дружина засновника міста Алчевськ, мати шістьох дітей, кожен з яких вражав своїми талантами, – усе це про Христину Алчевську. А ще вона надала доступ до освіти тисячам українських жінок. Саме тому одна з вулиць у Чернігові нещодавно була перейменована саме на її честь. Знайомимося!
Батько заборонив доньці вчитися
Христина Журавльова (таке її дівоче прізвище) народилася 16 квітня 1841 року в містечку Борзна на Чернігівщині. У родині зростали ще два хлопці. Батько Данило був викладачем словесності в повітовому училищі, людиною доволі традиційних поглядів. А от мати Аннета (у дівоцтві Вуїч) – аристократка, донька героя війни 1812 року генерала Вуїча. Для Христі мати була ідеалом – красуня, освічена, добра. Дівчинка чудово співала, грала в домашньому театрі. Але найбільше прагнула вчитися.
Але батько забороняв доньці учитися читати й писати, «штоб любовних запісочєк не строчіть». Він не був тираном – це типовий підхід того часу: діти, жінки й кріпаки фактично не мали прав. Освіту наша героїня здобула самотужки, підслуховуючи, як найнятий семінарист навчав грамоти братів. І багато читала. А ще писала за братів твори для гімназії, якими всі зачитувалися…
Понад усе вона мріяла стати вчителькою та дати іншим жінкам те, чого була сама позбавлена, – освіту, можливість мати вибір. Про це пізніше писала Івану Франку: «Кажуть, у кожної людини є свій пункт божевілля. Моїм пунктом була думка навчити грамоті якомога більше жінок. Мені здавалося завжди, що чоловік набагато щасливіший у цьому. Що стосується жінки, то живуть упередження проти її освіти, починаючи з хати і закінчуючи палатами».
Коли родина Журавльових переїхала до Курська, 18-річна Христя цілковито поринула в громадсько-політичне життя, потайки читала заборонені книжки, відвідувала молодіжні гуртки. Тут уперше спробувала сили на освітянській ниві – навчала грамоти селянських дітей. Тоді ж захопилася громадсько-політичним часописом «Колокол», почала писати під псевдонімом «Українка». Друкувала статті, звернені до жінок, закликала вчитися самостійно. Писала й вірші.
Одна поезія настільки вразила молодого харківського підприємця Олексія Алчевського, що він, не знаючи імені авторки, написав у редакцію. Зав’язалося листування. Христина трохи розповіла про себе: що до смішного сентиментальна, потай плаче над віршами Шевченка, і сама любить писати, бо у такий спосіб утікає від самотності…
За листами була зустріч. Її пізніше описала у своїй книзі «Автобіографічні уваги» їхня донька, теж Христя: «Дівчина була гарна, наївна, але швидка й палка, як зірниця…» Олексій закохався. За рік після знайомства вони одружилися. Христина, уже Алчевська, разом з чоловіком переїхала до Харкова. Зовсім скоро він став промисловцем і банкіром – одним із засновників Харківського торговельного банку, третього за значенням у Російській імперії, засновником Земельного та Іпотечного банків, очільником біржового комітету та власного торгового дому. Також успішно займався сільським господарством, металургією – пізніше заснував на Донбасі гірничо-промислові товариства та металургійні заводи.
Школа була її пристрастю
Христину розкоші не спокусили, вона залишилася невибагливою. «Якщо їй і потрібні були гроші, то насамперед на громадські цілі, головним чином на школу, що стала її єдиною пристрастю на ціле життя», – згадувала у мемуарах її дочка. Христина цілком присвятила себе педагогічній роботі. Підтримка чоловіка допомогла їй реалізувати свою місію – дати жінкам освіту.
Христину жартома називали Гетьманшею. Вона була єдиною жінкою в харківській «Громаді» — напівлегальному об’єднанні інтелігенції, яке очолював її чоловік. Вони відкривали безкоштовні школи, видавали дешеві популярні книги-«метелики», організовували лекції, виступи театральних труп, концерти, шевченківські вечори. Удома в Алчевських збирався увесь цвіт української інтелігенції: Олександр Олесь, Пантелеймон Куліш, Тадей Рильський, Михайло Косач (Обачний), Микола Лисенко та інші.
Коли через активну громадську роботу Христині дорікали, що вона занедбала власних дітей, скинула все на няньку, вона відповідала: «Подивіться на моїх дітей: здорових, веселих, в яких розвинута правдивість, доброта, взаємна любов і довіра. Мій син Мітя просить замість іграшок на іменини, щоб я вчила його весь день. Це не скаже дитина матері, яка його закинула».
Той самий Мітя, Дмитро Алчевський, пізніше присвятив себе науці й став кандидатом природничих наук. Григорій став популярним композитором. Ганна мала педагогічний талант, допомагала викладати в жіночій школі, Микола створив перший буквар для дорослих українською мовою. Іван став оперним співаком, «королем тенорів», у його послужному списку – 55 оперних партій, а також українські народні пісні. А ще він заснував товариство «Кобзар» у москві.
І, нарешті, Христина Алчевська-молодша, певно, найбільш відома серед усіх шістьох. Вона стала поетесою, перекладачкою і педагогинею, активно просувала «європейський український націоналізм», мала зв’язки з підпіллям, виховувала проукраїнську молодь.
Школа дійсно була ще одним дитям Христини Алчевської. Так, власним коштом у 1862-му вона заснувала приватну жіночу недільну школу. Але не мала диплома викладача, тому навчала потай, удома. Викладали й інші освітяни, причому безкоштовно. Почесною попечителькою школи була Ганна Вернадська, мати видатного вченого, першого президента Всеукраїнської академії наук. А пізніше нею стала сама Христина.
Серед учениць школи були прибиральниці, продавчині, кухарки – загалом 50 осіб. Їх розділили на три категорії: зовсім неписьменні; ті, що вміли читати, та не вміли писати; й ті, яким треба було тільки вдосконалити ці навички. Навчання письма проводилося за букварем Пантелеймона Куліша, українською. Христина усвідомлювала важливість навчання українською, особливо у східних регіонах. Також жінки вивчали історію, правознавство, географію, фізику, хімію, математику. А поза уроками відвідували театри.
«Мене не викреслити з історії»
Вісім років школа Алчевської працювала нелегально, аж поки Христина не склала іспити на отримання диплома. Школа відкрилася офіційно 22 березня 1870 року в будинку міського парафіяльного училища у Харкові. А 1896 року збудували власну споруду – єдине власне приміщення серед усіх недільних шкіл імперії. У школі навчалось до 500 учениць. Серед них були й зрілі жінки, навіть 50-літні.
У школі безоплатно викладали понад 100 учителів, серед яких були й знані освітяни, науковці. Тут використовували передові методики: звуковий метод навчання грамоти, розроблений Костянтином Ушинським, метод пояснювального та позакласного читання. Була також своя велика бібліотека й музей наочних посібників. Невдовзі Христина відкрила однокласну земську школу в селі Олексіївка на Катеринославщині. Навчання тут також велося українською. А одним із викладачів був сам Борис Грінченко – батько українського словника.
На той час Олексій Алчевський був відомим підприємцем, мав повну незалежність від царських замовлень. Статки родини складали понад 30 млн рублів. Друзі дивувалися: чому такі заможні люди замість того, щоб насолоджуватись життям десь на узбережжі Франції, усі зусилля вкладають у розвиток провінції на Сході України: він – підіймає металургію, а вона – навчає жінок? Тому що були українцями, уболівали за Україну. Насправді, а не напоказ.
Після виходу Емського указу[u1] , який забороняв уживання української мови і викладання нею, Христина опинилася перед непростим вибором: перевести викладання на російську й продовжити роботу чи й далі викладати українською, але потрапити в немилість влади, отже поставити під удар справу усього життя? Врешті-решт вона вирішила вчити хоча б російською, все-таки дати освіту більшій кількості жінок. Через цей непростий вибір посварилася з другом, Борисом Грінченком. Він переконував не відмовлятися від української.
Вибір був зроблений, школа вистояла. Грінченко зі школи пішов, але відгукувався про неї тепло: «Хоч і не вкраїнська була школа в Олексіївці, та все ж, отримавши освіту, школярі в ній знали, що вони українці, знали історію й географію України, знали про тяжке, безправне становище України, знали про Галичину, запевне, більше, ніж тодішній пересічний українець-інтеліґент. І свої знання вміли висловити путящою українською мовою».
Христина продовжувала працювати. Домагалася відкриття на Харківщині жіночих безплатних шкіл. Популяризувала творчість Тараса Шевченка. У 1899 році встановила погруддя Кобзаря роботи скульптора Володимира Беклемішева на території власної садиби. Це був перший в Україні пам’ятник Шевченку.
На основі досвіду викладання уклала покажчик книжок для народного й дитячого читання «Що читати народу?» у трьох томах (1888–1906). У ньому популяризувала твори українських авторів (Шевченка, Гребінки, Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького, Карпенка-Карого, Франка, Панаса Мирного, Лесі Українки, Федьковича, Грабовського, Стефаника, Коцюбинського), а також 300 найвідоміших українських пісень.
Також підготувала тритомний посібник «Книга для дорослих» (1899–1900). Її методичні роботи стали підказками для педагогів усієї імперії, а про професіоналізм «багатійки, що навчила Схід України писати», говорили у Європі. Алчевська не лише організовувала освітянські виставки в Харкові, а й брала участь у міжнародних – Антверпенській, Брюссельській, Чиказькій. У 1889 році на Паризькій виставці журі присудило її книзі «Що читати народу?» найвищу нагороду й удостоїло вчителів її школи двох золотих і двох срібних медалей. Також Алчевську обрали віце-президентом Міжнародної ліги освіти.
Успіхи й радість від них затьмарила економічна криза 1899 року, яка вдарила й по Алчевських. Олексій був на межі банкрутства, довелося оббивати пороги царського казначейства з проханням дати кредит або держзамовлення. У відповідь він почув десятки відмов, а коли нарешті в 1901 році добився згоди, сталася трагедія: Алчевського знайшли мертвим на залізничних коліях. Слідство розглядало дві версії: самогубство чи помста конкурентів.
Щоб заглушити біль, Христина Алчевська ще більше працювала і писала мемуари, які вийшли 1912 року під назвою «Передумане й пережите». У них відкрила таємницю: попри царську заборону, протягом усіх років у її школі звучала українська мова, пісня, вірші.
Христина витратила майже всі заощадження на сплату боргів і жила коштом сина Івана – оперного співака. Але 1917 року його не стало. Водночас більшовицька влада забрала школу, бібліотеку… З «барського плеча» Алчевській призначили пенсію, що виглядала як милостиня. Вона померла 15 серпня 1920 року в Харкові. На скромному пам’ятнику викарбувано: «Просвітителька народу Х. Д. Алчевська (1841–1920)». Якби не була такою скромною, там був би і такий напис: «Мене не викреслите при всьому бажанні з історії ніяк…» Вона написала в мемуарах, усвідомлюючи, що свою місію виконала.
Вікторія Шапаренко для сайту «Українки»
Хочете швидше дізнаватися про найцікавіші і найважливіші новини?
Приєднуйтесь до наших каналів:
— в TELEGRAM
— у VIBER
— в INSTAGRAM
Тут тільки найактульніші відео, новини та історії Чернігова!
Джерело: 0462.ua
