АКТУАЛЬНО «Мені хлопці сказали – ти свій «приліт» все одно не почуєш. Значить, те, що поряд падало, не моє було. І я продовжував працювати», — старший майстер «Чернігівгазу» Сергій Лаптієнко про роботу під час обстрілів міста. 
Частина працівників Чернігівського відділення АТ Чернігівгаз які працювали над відновленням газопостачання під час бойових дій. Фото – з соціального фотопроекту Влада Спешилова про чернігівців, які відчайдушно боролися за своє місто.
24 лютого у Сергія Лаптієнка почалося як і в решти українців — той ранок розділив все на «до» та «після». Бо з ним почалася повномасштабна війна. Сергій не вірив до останнього – як таке може бути? Не вірив знайомим, які казали про російське вторгнення. Не вірив колегам, які сказали, що заплановані на той день роботи відмінені. Навіть коли навколо Чернігова почала стріляти артилерія і вили сирени – не хотів вірити.
А вже наступного дня, 25 лютого, пішов на роботу — боротися за своє місто і свою країну. «Чому? Бо це мій обов’язок. Хіба я міг просто бездіяльно сидіти на місці? Мав щось робити. Боротися», — пояснює Сергій.
В перші дні вторгення працював у майстернях, виготовляв різний інструмент та витратники – як ще називають, «прочку», яка могла знадобитися під час війни. Виїжджав з колегами на інше місцеве підприємство — допомагати варити протитанкові їжаки. Їх потрібно було багато і швидко – тому робили одразу в три зварювальних апарати.
А потім почало безперервно «прилітати» по газових мережах. 
Сергій Лаптієнко, старший майстер групи експлуатації мереж служби експлуатації систем газопостачання управління експлуатації. Фото – з соціального фотопроекту Влада Спешилова про чернігівців, які відчайдушно боролися за своє місто.
«Коли на Подусівку російські літаки скинули декілька авіабомб – по приватному сектору та школах, де у підвалах ховалися діти, і волонтери збирали гуманітарку, — вони потрапили і по підземних газопроводах. Точніше, їх просто розірвало на шматки – і газові труби, і водогін. Тому у воронках стояла вода – там цілі озера утворилися. Працювали з хлопцями з водоканалу – вони мали спочатку своє відремонтувати, щоб води не було. Ми туди декілька разів їздили, в цей час постійно з усіх боків стріляло, вибухало, гупало. На Епіцентрі коли бомбили, теж газові труби рознесли – ми з колегою, Сашком Ященком, з двох боків одночасно варили. Треба було швидко зробити, бо там за декілька метрів від нас прилітало. Хлопці, ті що електроди подавали, хоч трохи присідали. А коли вариш – сильно не наприсідаєшся. То подумки лаявся на тих проклятих орків і варив. Ще й шви вийшли дуже хороші, наче й рука жодного разу не здригнулася. Коли за містом снарядом зі Смерча пробили підземний газопровід великого діаметру, 500-ку, до якого майже пів Чернігова підключено, довелося працювати буквально на лінії вогню. Там якраз проходила траекторія, по якій рашисти намагалися поцілити у наших військових. Чи страшно було? Коли працюєш, чимось зайнятий – морально легше. Якраз робота і давала сили триматися, боротися. Мені хлопці сказали – ти свій «приліт» все одно не почуєш. Значить, те, що поряд падало, не моє було. І я продовжував працювати», — розповідає Сергій Лаптієнко.
Сергій Лаптієнко, старший майстер групи експлуатації мереж служби експлуатації систем газопостачання управління експлуатації. Фото – з соціального фотопроекту Влада Спешилова про чернігівців, які відчайдушно боролися за своє місто.
Переживали за Сергія дружина і двоє діток, які відмовилися їхати з міста без нього. Аби не лишати вдома самих, Сергій забрав їх до себе на роботу. Вони ночували у бомбосховищі, а він – у роздягальні, щоб людям в укритті було більше місця. Спускався до них лише під час авіанальотів.
«Сину 10, а донечці – 9 років. Вона переживала, але не показувала цього. Вона у мене боєць. З побутом у нас, на щастя, все було організовано. Керівництво – голова правління, її заступники – щоранку приходили у наш корпус. Вирішували питання з організації і роботи, і побуту — із забезпечення матеріалами для ремонтів, одягом, побутовими речами. Продукти були, слава богу, колеги з інших компаній РГК також передавали гуманітарні вантажі – і нам, і жителям міста. Воду брали у колодязі неподалік. Ми з колегами обов’язки не ділили, робили, що треба. І люди дуже підтримували, намагались допомогти, коли ми ремонтували під обстрілами – драбину принести, щось прибрати чи подати, притримати. І зараз дякують при зустрічі за те, що коли вже світло і вода зникли, газ ще лишався і допоміг вижити. Я ніколи б не міг подумати, що доведеться ремонтувати газопроводи, пошкоджені авіабомбами. Але, як каже моя дружина, «всесвіт не розуміє слова ні». Я коли вчився в інституті, на спеціальності «економічна кібернетика», у селі зустрів знайомого з вищою освітою, який ремонтував ШГРП. Я тоді подумав – ні, не буду крутити гайки, у мене ж вища освіта. В результаті я вже більше 10 років працюю в «Чернігівгазі», а той знайомий, до речі, став старшим інженером дільниці. І я не шкодую. Я отримав дуже багато знань, вмінь, досвіду. І завдяки їм зараз з колегами на своєму місці ми можемо боротися за перемогу», — каже Сергій.
Після перемоги Сергій мріє відпочити з родиною – а доти, каже, розслаблятися не можна. Він знає, на що здатен ворог – бачив сам, і батьки були в окупації. Рашисти перерили майже все їхнє село своїми бліндажами та окопами. Перевернули землю. А землю Сергій дуже поважає і любить. Посадив різні дерева – хоче залишити після себе сад нащадкам. І поки він ростиме, хоче жити на своїй землі — українській.
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.
