«Приїздив Шмигаль, казав, що це на рік…» — чим живе модульне містечко в Новоселівці?

Квітуче та затишне село Новоселівка, що неподалік Чернігова, під час активних бойових дій в області дуже постраждало від обстрілів. Трохи більше року тому тут все вибухало й палало, забираючи життя та ламаючи долі. Сьогодні рани Новоселівки потроху загоюються. Завали розібрано, поранені будинки лагодяться. Але десятки мешканців села, чиї домівки було зруйновано вщент, досі залишаються у тимчасових приміщеннях модульного містечка. Як довго ще триватиме ця тимчасовість, що ризикує перетворитися на стабільність — невідомо нікому. Ми навідалися до Новоселівки, щоб подивитися, як зараз живуть люди й дізнатися, якої допомоги вони потребують. Екскурсію модульним містечком нам провела пані Надія Склярова, мешканка Новоселівки, яку минулоріч російські “асвабадітєлі” залишили без дому. «СПЛАЧУВАТИ НАМ ТУТ НІЧОГО НЕ ПОТРІБНО: НІ ЗА ЕЛЕКТРИКУ, НІ ЗА ВОДУ, КІМНАТКИ НЕВЕЛИКІ, АЛЕ ЗАГАЛОМ ВСЕ Є» — Пані Надіє, чи довго довелося чекати на заселення? І які загалом тут умови? — Заселилися ми сюди 15 серпня. Поляки приїхали встановлювати будиночки, ну й наші хлопці допомагали: розвантажували, ставили все. Ми польскому народу дуже вдячні, що так про нас потурбувалися, не лишили просто неба й облаштували нам житло настільки комфортне, наскільки можливо в таких умовах. Розселяли нас за принципом одна кімната для однієї родини. Нікого стороннього не підселяли. Тобто якщо ти один, то живеш в чотиримісній кімнаті один. Ми живемо втрьох: я, дочка та онучка. А ще двоє моїх онуків — студенти, то живуть у гуртожитках: Катруся у Ніжині, а Іванко в Чернігові. Загалом у нас тут зараз 88 “квартир”. Дехто відмовився заселятися, бо мав де жити у родичів в інших селах або в місті. Але кому було потрібно — то всім місця вистачило. Сплачувати нам тут нічого не потрібно: ні за електрику, ні за воду. Кімнатки невеликі, але загалом тут все є: шафки, столики, спальні місця. Душові та туалети у нас загальні, вони по обидва кінці кожного блоку. Просторі, черг ніколи нема, бо багато кабінок. Кухні у нас теж загальні на блок, місця багато. Холодильники, плитки, мікрохвильовки, інша техніка — нам і благодійники давали, і дехто власні приносив. Щодо кухні, попервах було важко, бо 4 конфорки на 22 людини мало, але потім доставили ще поверхні, дали електрочайники. Коли не стало світла, доставили газові поверхні та балони. Так що було непросто, але голодні ми тут не сиділи. А ще у блоках є дитячі ігрові кімнати, вони великі, там багато іграшок, місця для дитячого дозвілля. «В ТИХ, У КОГО СОНЦЯ БУЛО МАЛО В КІМНАТАХ, ВСЕ ДУЖЕ ПЛІСНЯВІЛО: І СТІНИ, І ПОСТІЛЬ, І ХВОРІВ БАГАТО ХТО ЧЕРЕЗ ЦЕ» — Як перезимували? В модульних будиночках все залежить від електрики. Напевно, було дуже непросто? — До Нового року ми намучились. Звісно, тоді було кепсько скрізь, не лише у модульному містечку, бо без світла всім тяжко. У мене сонячна сторона, то ще було більш-менш нормально, не дуже волого. А в тих, у кого сонця було мало в кімнатах, дуже все пліснявіло: і стіни, і постіль. Під матрасами було чорне, то доводилося постійно все витирати, сушити їх. По віконцям було чорне, страшне. І хворів багато хто через це. Після Нового року до приїхала якась комісія, люди про проблему розказали, то протягом чотирьох годин після того нам підключили світло й з того часу перебоїв більше не було. — Пані Надіє, чи достатньо уваги Новоселівці зараз приділяють волонтери, благодійники, держава? — Волонтери приїжджають до нас і досі. Раніше взагалі було їх дуже багато, а ще до нас їздили артисти, політики. Тепер до нас уваги менше, і ми це розуміємо, бо в нас уже все стабілізувалося. Тут он уже люди відбудовуються, ремонтують пошкоджені домівки, бо тихо. А в інших областях України ще летять снаряди й бомби, там люди більш нужденні. Ми це все пережили, тому дуже співчуваємо їм. А у нас спокійно, дах над головою маємо — й добре. Ну і ми ж село, нам простіше, ніж у містах. У нас хоч трохи, але своєї городини завжди було, навіть минулого року. Ми хоч трошечки, але посадили тої весни. «ТАКЕ ТЕПЕР БУДЕ ДОВГО, БО ЯК ЩЕ Й ДОСІ З ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ЗНАХОДЯТЬ БОМБИ, ТО ЩО ПРО ЦЮ ВІЙНУ КАЗАТИ?» А це було безпечно? Бо ж міни скрізь, нерозірвані снаряди… Отут во, бачите, будиночок стоїть? Тут було з літака скинуто дві бомби, а перед гуртожитком воронка була 8 метрів, 500-ка фугасна була, напевно. А скільки всякого “добра” не розірвалося — годі й казати. Приїжджав до нас Вячеслав Чаус і одразу ж саперам сказав, щоб пройшли нам гору, бо у нас багато городів на горі. Сапери пройшли, знайшли та знешкодили багато мін. Але все одно й досі знаходимо “сюрпризи”. Нещодавно наші дівчата пішли за щавлем та знайшли в землі велику міну. На щастя, ніхто не постраждав, викликали саперів. Але це ж таке тепер буде довго, бо як ще й досі з Другої світової знаходять бомби, то що про цю війну казати? Ваш будинок було зруйновано вщент. Чи вдалося врятувати хоч якісь важливі або цінні речі? Я перед самою війною неначе відчувала щось. Мені тоді подарували смартфон, я сіла, дістала фотографії та перезняла собі найважливіші для мене. А потім мій будинок розбило ГРАДом й все згоріло, всі альбоми. То добре, що хоч так лишилися спогади. Руїни мого будинку вже й розібрали. Не лишилося зовсім нічого. Добре, що 24-го, коли ми пішли переховуватися до Улянівки, я забрала з собою документи на будинок. Як серцем відчувала. Жалко мені звісно, дуже. Чоловік мій помер, будинок вже був старенький, але я трохи на пенсії підпрацьовувала, мила підлоги. Назбирала грошей та купила за 3000 кухоньку маленьку таку, меблі в коридор за 1600 та м'який куточок за 2500. Все недороге, але новеньке, думала, що дітям буде затишніше у мене, а потім воно їм і залишиться. І оце все нове так в упаковці й згоріло. І книжки мені мої шкода, у мене була велика бібліотека, я все життя збирала, в чергах колись за ними стояла, та й підписних було багато з книжкових клубів. А тепер нема нічого. «ЗАПИТАЛИСЯ, ЧИ МОЖНА ЗАТРИМАТИСЯ ТА ПОКІЙНИЦЮ ПРИБРАТИ: «НЕТ, ЧТОБ В 18 НИ НОГИ ВАШЕЙ ТАМ НЕ БЫЛО!» — Як ви пережили окупацію? Чи дуже лютували росіяни? — Поки була окупація, ми переховувалася в Ульянівці. Такого горя, як в Лукашівці та Ягідному, не зазнали, росіяни нас не мучили, але сказали одразу: “Если вы нас не тронете, будете жить. Если тронете — сожжем все село вместе с вами”. Наша місцева молодь хотіла чинити спротив, але ми їх відмовили, бо сили були дуже нерівні й нас би перебили всіх. Нас не мучили, але ми повинні були питати дозволу абсолютно на все. Одного разу руські нас попередили, що буде бій, щоб ми забиралися. Зробили зелений коридор. Люди відходили, серед них були поранені, одна жінка дорогою померла і так і лишилася лежати в полі. Росіяни стояли біля школи, то ми підійшли, я запитала: “Ребята, у нас женщина по дороге умерла, можно сходить забрать?” Ну і нам дозволили, і батюшка та троє місцевих хлопців ходили з тачкою тіло тої жінки забрати. Привезли вже її в церкву, стали перевдягати, а часу вже шоста, комендантська скоро. Запиталися, чи можна затриматися та покійницю прибрати: “Нет, чтоб в 18 ни ноги вашей там не было!” — Що взагалі кажуть про найближче майбутнє, про зруйновані будинки, які будуть відбудовувати? Чи взагалі термінів ніяких не окреслюють: що, де, коли? — Минулоріч, як нас заселяли, приїздив Шмигаль й сказав, що це на рік. А далі постараються, щоб на наступну зиму ми вже були у власній оселі. Але ж хто знав, що війна буде так довго? А власникам пошкоджених будинків надавали хорошу допомогу на відбудову. Там давали і пиломатеріали, і безкоштовно встановлювали вікна-двері від держави, і ще Червоний хрест велику матеріальну допомогу давав. Пообіцяли відбудувати гуртожиток, і це буде дуже добре, бо одразу 22 родини переселяться туди. Он вони всі, у 4 блоці, чекають. * * * Буквально “з порога” впало у вічі, як чисто й охайно виглядає територія містечка. Це враження тільки зростало, коли ми пройшли всередину, щоб подивитися на умови проживання. Все чистесеньке: від кімнат до вбиралень, від ігрової кімнати до загальної кухні. Видно, що люди, які тут проживають, дбають про спільний простір. На виході з містечка зустрічаємо його комендантку, пані Ніну Миколаївну Фесенко, мешканку Новоселівки, яка також лишилась без будинку. Вона тут слідкує за порядком та організовує роздачу гуманітарної допомоги. * * * «В СЕЛІ Є ФЕЛЬДШЕРКА, ВОНА ВСЮ ВІЙНУ ТУТ БУЛА, РИЗИКУВАЛА ЖИТТЯМ, ДОПОМАГАЛА, АЛЕ ПІВСТАВКИ – ЦЕ ДУЖЕ МАЛО» — Пані Ніно, які наразі найнагальніші потреби містечка? — У нас зараз найголовніша проблема — кондиціонування. Спека ще не настала, але будиночки вже дуже сильно нагріваються, а в +30 буде нестерпно. Зимою ми мерзли, але коли замерз, то можна вдягнутися, а що робити, коли душно? Треба хоча б вентилятори якісь. А на кухню треба витяжка. Уявіть, 22 родини на одну кухню, хоч би яка вона не була простора, але без витяжки ніяк. А якщо розкрити вікна, то одразу налетить купа комарів, мошок та мух. Нам пообіцяли допомогти у вирішенні цієї проблеми, тож дуже чекаємо. А ще у нас в селі є фельдшерка, Алла Миколаївна, вона всю війну тут була, ризикувала життям, щоб допомагати людям. Під обстрілами бігала ставити крапельниці, лікувала хворих. І оця чудова жінка працює лише на півставки. І це дуже мало, особливо враховуючи, що вона допомагає такому зруйнованому селу. На півставки працювати — це робота три дні на тиждень, а вона щодня дбала про людей. В неї двоє неповнолітніх дітей і чоловік з інвалідністю. Ми хоч і зазнали горя, але не скупі, кошти зібрати їй за потреби можемо, але що з того толку, як їй не йде стаж? Яка у неї пенсія буде потім? Тож якби якось цю проблему вирішили, ми б були дуже вдячні. Ольга Мелашенко Чернігівська Медіа Група Джерело: 0462.ua