Іван та Марина Кузьменки – військовослужбовці. У 2022-му вони служили у Маріуполі. Івана було поранено, він був на «Азовсталі» та потрапив у полон. Після повернення, подружжя вирішило започаткувати власну справу на батьківщині у Ріпках – СТО «Азовсталь», в цьому їм допомогла держава.
МАРІУПОЛЬ
Іван та Марина Кузьменки – військовослужбовці-прикордонники. Зараз вони мешкаютьРіпках на Чернігівщині, а до того довгий час проходили службу у Маріуполі та околицях. Згадуючи про місто, відзначають його бурхливий розвиток і неймовірну красу.
— З 2015 року я проходила службу в 105-му прикордонному загоні, — розповідає Марина Кузьменко. — Спочатку це був Чернігівський прикордонний загін, а потім вже стали нумеруватися — став 105-й загін. І до 2020 року… 4-го лютого я вже була військовослужбовцем 1-го прикордонного загону. Це місто Маріуполь. Це дуже прекрасне місто — таке світле, мальовниче, квітуче, гарні парки, гарні дитячі майданчики, там дуже чисто. Там усе так розвивалося — я навіть передати не можу. Я, можна сказати, закохалася в це місто. Дуже гарне. Я б навіть там жити залишилась, якби цього не сталося.
Там, у Маріуполі вони зустріли початок повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року. За словами Марини, якоїсь конкретної інформації, про те, що будуть якісь бойові дії на українській території, у них не було.
Згадуючи про місцеве населення, Іван Кузьменко підкреслює, що до великого вторгнення не помічав у Маріуполі відверто проросійських настроїв і засилля ватників. Але приховані «ждуни» таки були і проявили себе вже під час бойових дій.
— «Ждунів», як таких, там не було помітно, але під час того, як ми вже захищали саме місто, люди повиїжджали, а «ждуни» залишилися. І коли ми ходили по самому місту, укріпляли позиції, то ці люди, так звані «ждуни», ходили і розбирали наші позиції.
Іван Кузьменко розповідає, що 24 лютого 2022 року військовослужбовці його загону зустріли в підвалі, оскільки відразу почалися масовані обстріли.
— Прокинулися під обстріли РСЗВ «Град». Обстріляли наш відділ, і потім була команда висунутись в місто Маріуполь для подальшого захисту самого міста та місцевості.
Місто бомбили жорстоко: авіацією, РСЗВ… Що в них було, те вони і застосовували проти мирних громадян та військових – всіх людей, які там знаходилися.
Під час вуличних боїв Івана було важко поранено. Під час сутички з противником на одному з перехресть Маріуполя ворожий кулеметник попав йому в ногу. Захисник згадує, що під час евакуації власними очима бачив, як російська авіація вдарила авіабомбою прямо в шпиталь. Тоді там загинуло дуже багато людей: лікарів, поранених. Ще один злочин росіян, який ще раз нагадує нам про нелюдяну жорстокість і лицемірство ворога.
Коли разбомбили лікарню, Іван Кузьменко потрапив на «Азовсталь», а згодом опинився у полоні. Через шість місяців його вдалося обміняти.
— Три чи чотири дні ми по черзі здавалися в полон. У першу чергу здавалися важкохворі, потім поранені люди, а потім виходили вже більш боєздатні, — згадує військовий той важкий період свого життя. — Спочатку нас з Азовсталі автобусами привезли в Оленівку, яку пізніше підірвали. Нас розмістили, їсти майже зовсім не давали: одну ложку риса і шматочок хліба. Воду нам привозили з озера. Я в полоні пробув півроку і повернувся, дякуючи Богу і дякуючи близьким, які за мене молилися, дякуючи дружині, яка за мене переживала і в усі інстанції дзвонила.
Доля Марини в оточеному Маріуполі склалася інакше, але не менш тяжко, ніж у чоловіка. Вона опинилася сама без документів і була змушена самостійно виходити з містапід виглядом цивільної.
— Коли Іван отримав тяжке поранення і був доставлений на завод «Азовсталь», в мене змоги туди потрапити вже не було. Так трапилося, що я залишилася без документів, без грошей, зовсім сама на вулицях Маріуполя. — Розповідає Марина Кузьменко.
Дуже багато блокпостів мені довелося пройти. В кожному я відрекомендовувалася різними прізвищами, ім’ям і по-батькові, боялася, що дізнаються, що я військовослужбовець, і тоді на цьому моя дорога буде закінчена.
РІПКИ
Після повернення Івана з полону вони повернулися на батьківщину — в Ріпки Чернігівської області — і одружилися. Тут подружжя вирішило відкрити власну справу — СТО. Це було давньою ще дитячою мрією Івана, який завжди полюбляв транспортні засоби, мотоцикли, мопеди, машини. Марина Кузьменко підтримала чоловіка у цих планах:
— Це мрія чоловіка, бажання його таке. І я вирішила втілити його в життя. Прочитала про те, що є така програма від держави, як гранти, вирішила спробувати. Вийшло в мене, отримали кошти і використали їх на обладнання. Будувалися ми за власний рахунок.
Подружжя отримало грант від держави, який допоміг прискорити втілення мрії. Вони склали бізнес-план і закупили все необхідне обладнання. Іван Кузьменко розповідає, що у Ріпкинській громаді більше ніде немає подібного сервісу:
— Наше СТО унікальне тим, що в нас сучасне обладнання, все нове, 3Д розвал-сходження. Такого розвалу в Ріпкинському районі немає ніде. Подумали, що треба розвивати нашу громаду, щоб більш сучасним було надання послуг, щоб люди себе комфортніше почували, не їздили кудись далеко, не витрачали свій час, а приїжджали до нас.
Наразі СТО ще добудовується, але вже надаються послуги найсучаснішого рівня. У подружжя Кузьменків багато планів і багато бажання розвивати свою громаду, а також допомагати іншим ветеранам та військовослужбовцям знайти своє місце.
— В подальшому хочеться розвиватися, створювати робочі місця, можливо, для ветеранів в подальшому. Хлопці, які, може, вдома сидять деморалізовані, то щоб їм допомогти — брати на роботу, спілкуватися, на своєму прикладі показувати, що не треба опускати руки, а треба рухатися вперед. — наголошує Іван Кузьменко.
Приклад родини Кузьменків показує, що попри складні обставини у житті, не можна втрачати надію і оптимізм. Реальні кроки, реальні дії і позитивний погляд на життя дають свій результат. Ну і звісно кохання і спільна сімейна справа.
— В житті треба йти тільки з позитивом! В нас позитивне – це наше СТО, воно працює, дякувати Богу, все складається так, як ми собі напланували. Маленька дитинка наша підростає – це теж в нашому житті дуже суттєва подія. Будемо йти далі, будемо старатись, будемо щось ще робити, на цьому не закінчимо однозначно. — додає Марина Кузьменко.
Іван Матвєєв
Чернігівська Медіа Група
Джерело: 0462.ua
