«Поцілував хреста, підготував гранату та чекав на окупантів» — історія захисника Чернігова Дмитра Єршова

28 липня. Цьогоріч востаннє у цей день відзначається День української державності (з наступного року свято перенесли на 15-те липня). Напередодні цієї дати ми зустрілися з Дмитром Єршовим – чернігівцем, чия родина живе на вулиці Ремісничій з кінця XIX століття, з чоловіком, який у лютому 2022-го був у далекій Шрі-Ланці й міг би не повертатися в Україну, але й з патріотом, який став на захист Чернігова та України й під час цього захисту втратив товаришів та здоров’я. Про те, як промисловий альпініст став захисником України, поранення та плани, страхи за майбутнє, читайте у нашому інтерв’ю. Після вибуху – у сапери - Давайте почнемо з кінця: нещодавно Ви повернулися з реабілітації з-за кордону. Де були та як, загалом, зараз здоров’я? - Слава Богу, вже набагато краще, ніж було після поранення. 28 липня, можна сказати, мій другий день народження – день, котрий розділив життя на «до» та «після». Цей рік – те, що нікому не побажаєш. Але вдячний Всесвіту, що зараз я тут, а не там, де опинилися мої побратими. На реабілітації я був у Косово (Україна офіційно не визнає незалежність Косово й вважає її частиною Сербії, — прим.). Я проходив реабілітацію по здоров’ю, психологічній підтримці й додатково, за програмою підтримки від Європейського союзу, вчився там на сапера: як не дивно для того, хто підірвався на міні… Адже для того, щоб повернутися до звичного життя, в Україні треба буде розмінувати дуже багато територій. - Знаєте, що замінована й Чернігівська область: наприклад, в нас досі не дозволяють відвідувати ліси. Тож застосовувати свої навички плануєте тут, чи в інших регіонах України? - Наразі знаходжуся у перемовинах. Звісно, це буде на користь нашому суспільству, адже війна триває й хочеться бути корисним. - Розкажіть: як та чому вирішили стати на захист України? - Я – промисловий альпініст, й взимку мені робити нічого, тож зазвичай я їздив на Шрі-Ланку, де був серфінг-інструктором. За планом, повертатися в Україну мав лише у березні. Але коли 16 лютого зрозумів, що війна вже на порозі, прийняв рішення повертатися до Чернігова. Так, війна йшла вже 8 років, але рішення стати на захист України прийняв лише у той час. На Шрі-Ланці я зустрічав багато росіян, яких навчав. Про війну ми навіть не розмовляли. Під час повномасштабного вторгнення колишні учні мені писали, телефонували, запитували, чим можуть допомогти. Але коли ти тут, на війні, на твоє місто наступають, ти розумієш, що з цим треба щось робити. Я просто приїхав в Україну. Можна довго розповідати як я отримав автомат, зустрів Владислава Атрошенка (я не міг з ним зустрітися з того часу, як він був обраний мером, хоча й дуже цього хотів… а тут ми зустрілися – я потиснув йому руку, подякував за те, що він з людьми), зустрів навпроти свого дому прикордонників (вони мені дали шолома), на Нацбанку отримав бронік та став на захист Киїнки… Ми корегували наших хлопців по всьому чернігівському фронту, знищили багато одиниць техніки: я тільки навчився керувати дроном – літав на другому «Мавіку». Взагалі ж, займалися розвідкою.   - Ви вже встигли повоювати на кількох напрямках. Воювати у рідному місті, у Чернігові, складніше чи простіше? - Це було особисте. Ми не мали права дати ворогу пройти. Усі були максимально згуртовані. Тут було набагато легше, бо я дуже гарно орієнтувався на місцевості. - Як Ви гадаєте, завдяки чому Чернігів вдалося відстояти? - Завдяки людям, прагненню захистити рідний дім. Росіяни прийшли туди, де на них ніхто не чекав.  Страхи «людини з хмарочоса» - До початку повномасштабного вторгнення Ваша основна спеціалізація була – промисловий альпінізм. Зокрема, Ви працювали на хмарочосах у Дубаї. На якій висоті максимально доводилося працювати? Та що, взагалі, робить промисловий альпініст? - Доводилося працювати на 100-поверховому будинку – 300 метрів. Ми замінювали склопакети. Там я отримав документи промислового альпіністу міжнародного зразку (щоправда, їх треба підтверджувати кожні три роки, тож зараз вони вже не діють, проте знання залишилися при мені) – ці знання я застосував в армії, де я був не тільки пілотом коптера, а й альпіністом: чіпляв обладнання на висоті, залазив на дерева – для мене, до поранення (та, слава Богу, й зараз якось відновився), це не було проблемою. - Висота 300 метрів, для більшості, щось абсолютно недосяжне. Тож виникає питання: чи знайоме Вас слово «страх»? - Так, але це не страх чогось, що станеться зі мною, а страх того, що моє життя пройде, а в Україні так й не відбудеться ґрунтовних змін. З 1991-го року, з проголошення Незалежності, у влади не було, не знаю, волі або достатнього суспільного тиску, щоб змінити країну на краще, викорінити корупцію… Стоячи на 100-му поверсі у Дубаї, в мене наверталися сльози, тому що вони за 43 роки змогли домовитися між собою та побудували місто хмарочосів з технологіями, залучають найкращі мізки світу, туристів (їм туризм, гадаю, приносить вже більше грошей, аніж нафта). В нас теж є багато ресурсів. Але я не розумію чому вони змогли, а ми – ні… На війні світ чорно-білий. А тут, у тилу, ти бачиш корупцію, схематози, які нікуди не поділися… Боюся (в цьому й є мій страх), що все так й залишиться. Поранення та повернення - На Харківському фронті Ви були в одній команді з поетом Глібом Бабічем (автором низки пісень гурту «Kozak System», — прим.). Який це був підрозділ та як в нього потрапили? - Як би не дивно звучало (враховуючи те, що на коптері я літав ще під час облоги Чернігова), навчався на пілота я вже пізніше, в інструкторів, які готують наші спецпідрозділи. До того ж, стали у нагоді й навички альпініста. - Можете розповісти як отримали поранення? - Ще вранці 28 липня  об 11-36, ми з хлопцями фотографувалися, а вже за годину, наша машина підірвалася на протитанковій міні, й всі, крім мене, у тому числі Гліб, загинули… Я намагався до них доповзти, але з пошкодженням нірки, переламаною ногою та трьома зламаними ребрами, трьома компресійними переламами… загалом, багато не зробиш. Біля Норцівки на Харківщині ми їхали на розвідку. Я нахилив голову, побачив жовтий спалах. Відкрив очі: розумію, що сам себе не чую. Думав приймати бій. Але який бій, якщо я не можу стати на ногу? Автомат мій кудись улетів. Я поцілував хреста. Думав, це останні думки у моєму житті. Підготував гранату, чекав на окупантів, на те, що мене будуть намагатися захопити у полон. Але мені пощастило – мене евакуювали свої. - Кажуть, що зараз дуже проблемно демобілізуватися з армії або отримати інвалідність. Як у Вас пройшов цей процес? - Дякуючи лікарям (вони написали все як воно є), я отримав другу групу інвалідності. Є бюрократичні питання, які займають багато часу – але то окрема тема. - Що пережили після поранення? Наскільки Ваш стан на той час був критичним? - Ступень важкості перші кілька тижнів в мене був «стабільно тяжкий». На щастя, я ніколи не вів нездоровий спосіб життя, зокрема, не вживав алкоголь. Тож мені вдалося викарабкатися. Після поранення я кілька тижнів пролежав у Харкові, потім мене перевели до Києва. В Києві провів 2-2,5 місяці. Було кілька операцій, тимпанопластика: створювали штучні барабанні перетинки.  Вперше потрапив до дому десь у листопаді. У березні 2023-го року мені зробили операцію на другому вусі (після поранення я чув, але дуже погано, проте й зараз на одне вухо чую я значно гірше). Дякуючи товариству «Безпечний регіон» (так неофіційно зветься Благодійний фонд Сергія Гулієва, — прим.), завдяки пожертвам якого я, частково, й досі живу, мені допомогли з реабілітацією в Косово. Досі потребую масажів, але на це коштів не завжди вистачає, адже я досі не можу отримати ані статус учасника бойових дій, ані статус інваліда війни. Питання спрощення процедур для отримання одного з цих статусів (як виявилося, одночасно бути й учасником бойових дій, й інвалідом війни не можна) – це нагальне питання не тільки для мене. Бо тобі весь час говорять, що не вистачає якогось актику… - Яке ставлення, з боку звичайних городян, зустрічаєте у Чернігові? - Гарне ставлення. Всі, хто мене якось знав до цього, дуже раді бачити та вдячні. Хоча, чесно зізнаюся, хочеться отримати медаль «За оборону Чернігова» (цією медаллю нагороджує міська влада, наразі пан Дмитро цієї медалі не отримав, — прим.) Чернігівські скелі - Кажуть, що крім фізичної реабілітації тим, хто повертається з фронту, потрібна й психологічна. Наскільки це дійсно нагальне питання та чи є психологічна допомога для тих, хто повертається з фронту, тут, у Чернігові? - Мені пропонували на МСЕК (медико-соціальна експертна комісія, — прим.), долучитися до спільноти, яка надає психологічну допомогу.  Наскільки якісно це працює – я не знаю, бо так й не ходив туди. Але я був у військкоматі, й столи там повністю всіяні брошурами про психологічну допомогу. - Які у Вас плани на майбутнє? - Наприкінці 2022-го року я зустрічався з секретарем міської ради Олександром Ломакою. Вніс пропозицію: зробити скеледром у Чернігові. Потрібно було десь 50 квадратних метрів (бажано – з дахом, десь у промисловій зоні). Я сказав, що все прораховано: кошти зберемо – в мене багато друзів-скелелазів з інших країн. Але Олександр Анатолійович не став мене питати подробиці цієї ідеї, просто сказав, що наразі це трошки не на часі… Зараз я вхожу у міську раду ветеранів (вони теж мені допомагали, до речі). Й на зустрічі презентував свою ідею. Там були, наскільки я розумію, представники Чернігівської ОВА й, нарешті, мене хоча б почули, я побачив зацікавленість. Хочу збудувати скеледром у Чернігові, щоб діти, ветерани з родинами, могли безперешкодно та безкоштовно прийти полазити. Взагалі хочеться, аби молоді приділяли набагато більше уваги, адже це наше найближче майбутнє. - Ви краще за інших знаєте, що війна досі триває. Що, на Вашу думку, скажімо так, пересічний чернігівець тут, у тилу, може зробити, аби наблизити перемогу України? - Займатися спортом, вести активний спосіб життя, мати активну громадянську позицію: не робити вигляд, наче війна «десь там» й події лютого-квітня 2022-го ніколи не повторяться. Потрібно допомагати хто чим може. Але, головне, це має бути за власним бажанням. Якщо це робити з позиції: «Я – волонтер, й мені все можна. Мені ж теж треба десь жити та побудувати собі особнячок», — то з таких позицій краще нічого не робити. А ось, наприклад, якщо ти займаєшся мікроелектронікою та можеш бути корисним своїй країні – допомагай. Гадаю, нам зараз вкрай важлива реалізація волонтерських програм щодо розробок в оборонному секторі. Кожен з нас має допомагати, хто чим може. Наприклад, якщо б у лютому, коли ми стояли на Киїнці, до нас не приїхали власники магазину «Адреналін», які просто завалили нас різними речами: котелками, спальниками… нам було б важче. Від позиції людей багато чого залежить. - 28-го липня, у річницю Вашого поранення, Україна святкує День української державності. Що б Ви сказали українцям напередодні цього свята? - Україна була, є й буде. Ми не здаємося й не здамося. Спілкувався Сєргєй КарасьЧернігівська Медіа ГрупаФото Сєргєя Карася та з власного фотоархіву Дмитра Єршова *  *  * Хочете швидше дізнаватися про найцікавіші і найважливіші новини?Приєднуйтесь до наших каналів:- в TELEGRAM- у VIBER - в INSTAGRAMТут тільки найактульніші відео, новини та історії Чернігова! Джерело: 0462.ua