Доктор історичних наук Олексій Кошель 29 травня в Чернігові в книгарні «Інтермеццо» презентував громадськості міста свою книжку «Опір і бунт: українська духовна молодь у протестному та революційному русі (друга половина ХІХ ст. – поч. ХХ ст.)».
Зокрема, з незвичного боку розкриває постать Павла Тичини, якого всі знають насамперед як поета. Але майже ніхто не знає, що в юності, ще семінаристом, він був учасником бунтів і протестних рухів.
Докладніше про це й не тільки – в розмові з автором книжки Олексієм Кошелем.
Пане Олексію, про що саме ваша книга?
Книга присвячена українським семінаристам. Але, власне, в несподіваному аспекті – не про те, як вони навчалися, а розглядається саме питання протестів. І в книжці йдеться про підпільні українські громади, підпільні українські гуртки, які діяли фактично в усіх без винятку духовних навчальних закладах, зокрема й у Чернігівській духовній семінарії. І це в часи російської імперії.
У це справді важко повірити, бо семінарії – це закриті навчальні заклади, із жорстким контролем і закритим способом життя. Але водночас семінаристи навіть на горищах гуртожитків духовних семінарій видавали підпільні часописи. У Кам’янці-Подільському навіть видали збірку проповідей українською мовою.
Тобто семінаристи були невід’ємною складовою українського руху. Незважаючи на закритість, вони спілкувалися, працювали, діяли разом із діячами українського відродження, з відомими революціонерами, з просвітою, з українськими громадами.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Залізні гаражі, рекламні вивіски, конструкції, що перешкоджають проїзду транспорту: що демонтують у Чернігові
Чи дійсно Павло Тичина був одним із учасників цих революційних рухів?
Звісно. У Чернігові саме духовна семінарія стала головним центром, де здобув освіту відомий український поет Павло Тичина. Попри те, що він брав участь у семінарських бунтах, він ще користувався нелегальною книгозбірнею, яку організував пан Жук, відомий український художник, викладач семінарії. Він відвідував літературні суботи Михайла Коцюбинського. І, власне, як поет і як художник він сформувався у стінах семінарії.
Про Павла Тичину нині існує великий міф, що це людина, яка боялася і не брала участі в жодних протестах. Але Тичина-семінарист, Тичина періоду до «Сонячних кларнетів» – це була зовсім інша людина.
Також семінарії були центрами, де працювали осередки політичних партій. До прикладу, РУП – перша українська політична партія в Наддніпрянській Україні. До речі, брав участь у роботі РУП і участь у роботі української семінарської громади, а також очолював семінарську громаду семінарист Семен Петлюра. Навіть на обкладинці я розмістив фото Петлюри в оточенні випускників Полтавської духовної семінарії, переважну більшість яких виключили зі стін навчального закладу через участь у бунтах і протестах, участь в українських рухах.
Як, власне, ви досліджували це питання? Можливо, в архівах шукали інформацію…
Дві третини матеріалів роботи написані на базі російського державного історичного архіву, що розташований у санкт-петербурзі. У 2013 році, ще до війни, я мав можливість опрацьовувати фонди, а далі дорога стала закритою. Тепер можемо користуватися фондами українських архівів. Але матеріалів доволі мало. Їх треба по зернинках знаходити, тому що в церкві був жорсткий контроль, надзвичайно жорсткий контроль. Церква синодального періоду намагалася применшувати масштаби скандалів, будь-яких протестних акцій. І очевидно, що керівництво духовних навчальних закладів також намагалося не робити розголосу.
Тому матеріалів на цю тему досить мало. На жаль, ми не маємо можливості побачити жоден підпільний часопис, який видавали студенти семінарій, як і збірники проповідей українською. Тобто тема закрита. Але по деталях цю інформацію можна знаходити.
Я розумію, що ця робота далеко не повна, це тема, над якою ще треба працювати. Але вважаю, що книга – це певний старт, щоб ми переосмислили та подивилися на церковне життя по-іншому.
У чому полягає відмінність поглядів на церковне життя того часу?
У нас побутує думка, що церква в російській імперії мало не на сто відсотків була організацією, що займалася русифікаторською політикою, насаджуванням імперських ідеалів. Але водночас була частина духовенства – представники спадкових українських родин, які дотримувалися традицій, вірувань, які спілкувалися українською мовою, і навіть є низка прикладів, коли читали проповіді українською мовою всупереч жорсткій забороні санкт-петербурзького синоду. Це був достатньо серйозний протестний вияв. А в середовищі семінаристів була інша ситуація: переважна більшість спілкувалася українською мовою, тобто що стосується окремих духовних навчальних закладів – Подільська, Волинська семінарії, то можемо говорити, що понад 90% – це були україномовні середовища.
У спогадах ми бачимо, що Харківська духовна семінарія також у переважній більшості україномовна. Тому масштаби протестних акцій і роботи проукраїнських організацій у духовних навчальних закладах були не менші, аніж у світських – у гімназіях, університетах.
Де можна буде побачити, почитати вашу книжку і яким накладом вона видана?
Наклад невеликий – 300 примірників, це наукова монографія, тому вона складніша для читання. Невелика робота, буквально 200 сторінок. У продажу її немає, але хто зацікавиться – я можу порадити свою попередню велику монографію «Духовенство правобережної України в національно-культурному і духовно-освітньому відродженні (друга половина ХІХ – початок ХХ сторіччя)», в якій також частково досліджую це питання. На сайті Чернівецького університету, де я захищав докторську дисертацію, моя монографія розміщена у відкритому доступі.
Тобто можна сказати, що книжка, яку ви презентуєте сьогодні, – з серії ваших книжок?
Це друга робота, вона присвячена вужчому питанню, бо перша робота стосується і побуту духовенства, і питань освіти, і просвітницької роботи, там досліджуються різні аспекти. А тут акцент саме на семінаристах.
Скільки років ви над нею працювали?
Головні матеріали я віднайшов в архівах 2013 року, частково допрацював в українських архівах, регіональних, центральних. І далі, власне, ми вийшли на такі висновки. Але книга показує, що в багатьох питаннях нам потрібно переосмислювати імперську історію ХІХ і початку ХХ століття.
Чи є надія, що буде продовження дослідження про семінаристів і бунти?
Очевидно, що так. Можливо, з часом я додам окремі дані з інших архівів. Але вважаю, що на 80% головні висновки я точно змінювати не буду. Тому що саме наприкінці ХІХ і на початку ХХ століття церква перебувала під повним контролем держави, це була велика імперська релігійна структура. Маю на увазі, що навіть керував церквою не патріарх, не митрополит, а призначений урядом, призначений імператором оберпрокурор святійшого синоду. Але навіть в цих умовах через спадкові українські родини, через зв’язок із діячами Українського національного відродження зародилося середовище, яке розпочало активний процес українізації церкви, демократизації церкви і, власне, це призвело до створення УАПЦ.
Ірина Осташко
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv
Tagsкнига Новини презентація книги Чернігів Чернігівщина
