«Олені біжать без розминки!» — жартують хокеїсти в Чернігові

Понеділок. Десята ранку. На Стрижні біля ресторану «Колиба» спостерігаємо якийсь двіж. Під’їжджають машини та підходять люди – чоловіки різного віку. Прямо на льоду розкладають стільці, перевдягаються, взувають ковзани. Хтось бере у руки клюшку, а дехто – широку лопату для розчистки льоду. Хтось ставить маленькі ворота. І вже за декілька хвилин починається справжній хокей. Грають дві п’ятірки. Зазвичай зміна (гра) триває три хвилини або до першої забитої шайби. Хто відіграв дві-три зміни – відпочиває. Користуючись моментом, підходимо познайомитися та поспілкуватися. Зміна перша. Ігор Дятлов — Пане Ігоре, поясніть, будь ласка, що тут відбувається? — Граємо в хокей, це так звана ультразимова класика. До початку повномасштабної війни щосуботи їздили грати до Броварів, на льодову арену в «Терміналі». Відпочивали тільки в липні. Коли там тренувалися, до нас підключалися чоловіки з Броварів, Києва. — Ого, так це справжній клуб за інтересами! Бачу, тут зібралося десь 20 чи навіть трохи більше гравців. Як будете грати? — Зараз розділимося на команди по 5 учасників. Як у справжньому хокеї. — А що треба для того, аби долучитися? — В першу чергу, клюшка та ковзани. Екіпірування коштує десь 1500-2000 тис. доларів. Це форма, шлем, ковзани, рукавички, наколінники, налокітники, а найдорожчі, напевно, ковзани. Майже у всіх вони професійні. Така клюшка, як у мене, коштує десь 180 у.о. «Ковзани та клюшку тримаю під подушкою». Ми раді бачити усіх, адже хокей – командна гра. — Виходить недешево, якщо щиро! А розкажіть трохи про себе. З чого особисто у вас все починалося? — Я народився на Уралі, грав професійно в Україні. Потім одружився, дружина – з Чернігова. Ми тут уже багато років. Побачив хлопців, які грали, запитав: «Можна до вас?» Спочатку вони дещо скептично поставилися, потім побачили мій рівень. — А розминка перед грою буде? — «Олені біжать без розминки». Для нас зараз це фітнес. Коли був майданчик у школі №19, там проходили змагання. Коробку ми відновили, все зробили. Але зараз нема можливості там тренуватися. — Я оце придивляюся до гравців і бачу, що на льоду переважно чоловіки віком 40+ і 50+. Чомусь молоді не бачу. Як вважаєте, чому? — «Яке харчування – таке й катання» — для того, щоб виростити хокеїста, як і футболіста, як і спортсмена в будь-якому іншому виді, потрібні умови: майданчик, на якому можна регулярно тренуватися. Щоб були змагання. Плюс тренери. До слова, у нас все це є в Чернігові. Нема тільки майданчика. — Навіть тренери є? — Так, є спортсмени, які уже закінчили кар’єру, є тренерами професійних клубів. Готові повернутися, адже родом з Чернігова, а зараз працюють у інших містах. Зміна друга. Ігор, 58 років — Головна наша проблема – відсутність нормального майданчика в Чернігові, — долучається до розмови ще один спортсмен, якого звати також Ігор. – У нас мав з’явитися льодовий палац. І стартувати його будівництво мало в березні-квітні 2022. Але війна сплутала всі карти. Вбили у нас стадіон Гагаріна, вбили льодову арену, яку мали здати в жовтні-листопаді цього року. — Так, будемо чекати перемоги. Пане Ігоре, а ви особисто давно граєте? — Гадаю, що років 30-40. — Перепрошую, а скільки вам років? – дивуюся я, адже пан Ігор виглядає чудово – він стрункий і без «пивного черевця». — 58. — Ви мене вразили! Я думала, ви приблизно мого віку, а мені 40+. В чому ж секрет? — Гадаю, це все завдяки хокею. Ми колись і до Гомеля їздили на тренування, адже там був льодовий палац. І арена дуже гарна. — Як часто тренуєтеся? — Як є лід, так і збираємося. Якщо за два дні розтанув – чекаємо. Був мороз – збираємося. І ганяємо, доки не попадаємо. — А ваше захоплення з чого почалося? — Колись у нас в Чернігові була спортивна секція. Тренувалися на стадіоні Гагаріна, там заливали майданчик. А в часи «махновщини», тобто в 90-х, його розібрали. На жаль. — У мене є ще одне особисте запитання. Сьогодні понеділок, ранок, початок робочого тижня. І ви тут. Цікаво, чим займаєтеся, хто за професією? — Хтось одразу після гри поїде на роботу, — на моє дещо провокативне запитання відповідає вже перший Ігор, оскільки другий побіг кататися. — У декого керівництво лояльно ставиться. Взагалі, коли є погода, намагаємося тренуватися майже щодня. Буває так: вже наївся, досить, завтра вирішив відпочивати. А приходить ранок, ти бачиш оголошення у групі у вайбері «Чернігів. Хокей», що збирається компанія, і також їдеш. А потім ввечері знову валяєшся дохлий, ледь дихаєш. О, мене кличуть. А ви поки що з нашим адміністратором поспілкуйтеся. Зміна третя. Ярослав, адміністратор — Саме від вас, Ярославе, ми дізналися, що в понеділок уранці гра буде біля «Колиби». І колеги називають вас адміністратором. Тож можете пояснити, хто всі ці люди? — Люди абсолютно з різних сфер: підприємці, службовці, наймані робітники, колишні спортсмени, фізкультурники, а особисто я – юрист. Поки є перерви між зустрічами з клієнтами та судами, користуюся можливістю пограти. — Хтось мені вже сказав, що найстаршому чоловікові, якого ми тут побачимо, 63 роки. А наймолодшому? — Гадаю, близько 20. Мені 26. Я захопився хокеєм, коли в нашому місті проводили турнір «Золота шайба». Тоді були змагання між класами, школами, і я брав у них участь. А на ковзани мене почав ставити батько. Ми тоді зібрали команду в школі №9. І з часом почали досягати непоганих результатів. Оце, до слова, мій одноліток, він грав за команду школи №3. — Ярославе, людина прочитає цей матеріал і захоче до вас приєднатися. Як це зробити? — Перш за все, звісно, треба мати бажання. Ну, а тоді шукати гроші, аби купити клюшку, ковзани та хоча би мінімальний захист (наколінники, налокітники, шлем). — А взяти в оренду цю амуніцію можна? — В Чернігові нема такої можливості. Проблема не тільки з формою. Головне — майданчики. Як бачите, ми самі розчищаємо, самі облаштовуємо. Оцей плануємо залити ввечері, щоб був у гарному стані. Була в нас домовленість з управлінням освіти та школою №19, у них там є майданчик-коробка, яку ми поновили, заливали та грали до початку вторгнення. Хотіли би продовжувати, але зараз важко з ресурсами. Потрібні світло, вода. Тому цього року не заливаємо. Напевно, не на часі. — Сьогодні можете ганяти шайбу тільки на водоймах? — Так, до слова, вдячні «Колибі», що дозволили залишати тут весь інвентар. Так набагато зручніше. — Ви теж щодня граєте, як оті старші чоловіки? — Я – ні. Напевно, кожен сам оцінює свій стан і можливості. Зміна четверта. Ігор зі школи №20 — Пане Ігоре, у вас гарна яскрава форма – чорний, червоний і зелений кольори – де купили? І чи давно граєте? — Грав у 1994, коли навчався в школі №20. Тоді і бігав за школу, і в лижних гонках брав участь. Там у нас на подвір’ї завжди майданчик заливали. На той момент ще багато де заливали. Потім була перерва, і оце знову повернувся. Форму придбав у Києві. У нас її важко знайти. — Як сказав один з Ігорів – «яка харчування – таке й катання». Мені ще цікаво, скільки у вас тут триває гра? — Зазвичай години півтори. Потім хтось їде на роботу, хтось — у справах. Я не поспішаю, тому що вже на пенсії. — А скільки ж вам років? Ви теж доволі молодо виглядаєте! — 46 років. Ви запитували щодо професій, але ми одне одного про це не питаємо. — Часто тренуєтеся? — Намагаюся не пропускати. По-перше, це для здоров’я корисно, по-друге, рух важливий у будь-якому віці. — І погода не заважає – те, що зараз мете, доволі відчутний мороз – десь мінус 10? — Ні, не заважає. Ти ж рухаєшся, я от трохи пограв і вже спітнів. — Як вважаєте, чому молодих людей, підлітків зараз мало у хокей грає? — Напевно, комп’ютери заважають, гаджети різні. Ми то виросли без них, і нам це цікаво. Зміна п’ята. Ветерани — Можна з вами познайомитися? Ви, напевно, тут один із найстарших спортсменів. Скільки вам років? — Я Сергій. За місяць мені буде 63. — Це вражаюче! Ви приклад для багатьох! Цікаво, з чого усе починалося? — На ковзани став у 1966 році. Мені було 6 років, але це не тут, не в Чернігові. Тут я навчався у льотному училищі, закінчив його. Помандрував світом і повернувся до Чернігова. Це було в 2013 році. Граю з хлопцями вже 10 років. Як у 1977-му закінчив школу, мусив закінчити і з хокеєм. Не вдягав ковзани 20 років. А зараз із задоволенням граю. — Цікаво, що вам це дає? — Це любов. Коли до льотного училища вступив, нам заборонили в хокей грати – пілотам не можна, бо високий ризик травмування. Цього мені найбільше шкода було. — Це дуже круто! Цього ранку я з подивом відкрила для себе, що на льодовому майданчику у віковій категорії 60+ був не лише пан Сергій. Під час коротенького перепочинку поспілкувалася ще й з Анатолієм Легедою, якому 61. У минулому він – спортсмен-легкоатлет. Я погуглила,пан Анатолій є у Вікіпедії! Він – бронзовий призер чемпіонату Європи серед юніорів, рекордсмен СРСР, учасник Ігор доброї волі та Всесвітньої універсіади в Кобі. Майстер спорту СРСР. Розповів мені, що у хокей грає років 5. Щиро кажучи, я у захваті й отримала величезний заряд бадьорості та натхнення від спілкування! Знову й знову переконуюся, що ніколи не буває запізно починати щось нове, чогось навчатися, захоплюватися. Це запорука активного довголіття. Тож беріть приклад і приєднуйтеся! Вікторія Сидорова, фото Сергія Тонканова Джерело: 0462.ua