Обсценна лексика: за і проти

Обсценна лексика — це те, що, на жаль, з приходом повномасштабної війни ми стали чути частіше. Але чи треба її використовувати, або ж варто себе стримувати?..  Нещодавно депутат Чернігівської районної ради та військовий Олександр Ларченко у соцмережах запитав:  — Друзі та гості моєї сторінки, потребую поради. Мабуть, ви помітили, що я часто пишу тексти не зовсім літературною мовою. Повірте, я умію. Але то — такий афтарскій стайл. Під настрій. В той же час, в текстах інколи трапляється  нецензурна лексика,  і тут бувають люди, перед якими мені трохи невдобно, а інколи й соромно. Вибачте пліз. Але, як казав Тарас, — мучусь, караюсь, але не каюсь. Так от. Відкриваємо голосувалку: — хто за викорінення авторської  нецензурщини в моїх дописах, ставить ++ — хто за живу мову воєнного часу, ставить — — кому байдуже, ставить що хоче. Погнали! Маємо добу. Думки його підписників розділилися Олександр Верхуша: — Я розумію, ситуація в країні, патологічне невдоволення владою (опозиційність), війна. Але невже не можна без нецензурщини??? Нецензурщина в зв'язку з чим? Зашкалюють емоції??? Їх можна висловити цілком гострим, але літературним слівцем… Вадим Лільчицький: — На війні…. Як на війні!!!! Олена Обертій: — Нецензурна лексика не є гарно, хоч би який час не був. І чесно кажучи, як на мене, Вам, пане Олександр, то зовсім не пасує, Ви можете виразити емоції більш геніально. Я допускаю нецензурщину у вузькому, виключно чоловічому колі, але ж не на загал. Тетяна Луговська, екскурсовод, працівниця садиби Лізогубів у Седневі: — Нормально ставлюся, бо почуття оголені і все називається своїми іменами. Розкажу один випадок – показовий до цієї теми. Взагалі я категорично проти, і в житті не використовую. І де б не працювала – одразу перепрошують, бо знаю, як я до цього ставлюся. Скільки б Тетяну не вчили – але не піддається. Але в таких умовах іноді це працює, і добре працює. Одна знайома, знайомі по "Фейсбуку", старша. Родина дуже поважна, батьки — митці. У неї збереглося дуже гарне відношення до Седнева, була тут маленькою, переймалася долею Седнева. І на цьому ґрунті ми з нею заприятелювали. І ось перед вторгненням друкує фото: ззаду дві спини, на одній – російський прапор, на другій – український. І вони в обіймах. В особисті я їй написала все, що думаю. І то були суцільні матюки – те, що відчувала, те і написала. І не соромилася цього. Де воно й взялося? Вона відреагувала: не думала, що ви така не вихована. На тому ми і припинили спілкування. Але я її не видалила. Було цікаво, що буде далі. А вона живе за кордоном. А її син – на різних шоу виступає. І пізніше він вибачався: перепрошую, я був не правий. І ось за деякий час випливає коментар тієї пані: Людидобрі, що таке відбувається? У нас онучка в Бучі, спасіть і допоможіть. Жіночки, давайте зберемося, давайте помолимося, треба щось робити. Таке нещастя на Україну прийшло. І це все з-за кордону. То я теж не витримала. Знову коментую: не вірю вашим молитвам, ще кілька днів тому ви оди писали тій державі, яка зараз наших дітей вбиває і ґвалтує. Молитва – добра справа, але треба допомагати конкретно. А загалом вважаю, що не треба нашу мову засмічувати. Але іноді бувають такі ситуації… Олена Герасименко, доцентка кафедри філософії та суспільних наук в Національному університеті «Чернігівська політехніка»: — До нецензурної лексики завжди ставилася негативно, але під час війни вона набула іншого забарвлення. Ну, от як відмовитися від «руській карабль, іді нахуй» — це ж мед на вуха, слухала б і слухала…. Хочете швидше дізнаватися про найцікавіші і найважливіші новини?Приєднуйтесь до наших каналів:- в TELEGRAM- у VIBER- в INSTAGRAMТут тільки найактульніші відео, новини та історії Чернігова! Джерело: 0462.ua