Оборона Чернігова очима військових: «Це місто-фортеця, яке ми готові захищати до останнього»

Історія про війну тепер є у кожного. Чи пам’ятаєте ви, як у дитинстві бабуся чи дідусь розповідали про життя під час Другої Світової? Такі історії не вмирають. Одну з них розповів нам Микола, молодий юнак, який вважає своїм обов’язком відстояти рідну землю. Він розповів нам про оборону Чернігова, свої переживання та емоції. Де вас застала звістка про війну, пригадайте той день? — Задовго до цього говорили, що може розпочатися війна. Ми і готувались, і на військові збори ходили. Застала мене ця звістка, коли о 6 ранку прочитав новини, що розпочалась війна. Я швидко зібрав рюкзак. Зібрав хаотично так, що те, що потрібно було взяти, я не взяв. І відразу пішов до військового комісаріату. О 10 годині ранку я був там. Там було багато добровольців. Я зустрів свого командира, з яким був на військових зборах, підійшов до нього, ми поговорили. Він взяв мене у свій підрозділ. І це той підрозділ, з яким я був на військових зборах, тому ми були одразу злагоджені. Там люди, яких я знаю. Люди, що більш-менш підготовлені. Дехто мав навіть бойовий досвід, хтось уже служив, хтось ні. І ми відправились на позиції виконувати завдання. Уже після обіду підрозділ почав отримувати завдання по охороні певних об’єктів. Якими були Ваші відчуття у той момент? Чи були хвилювання? Як Ви з ними справлялися? — Знаєте, я ще до початку цього готувався до чогось подібного, знав, що з високою ймовірністю таке може трапитись. Як кажуть, подумав – вирішуй, а вирішив – не думай. Тому я нічого не думав, взяв і пішов. Хвилювання звичайно якісь були, тому що я розумів, що наш ворог переважає нас технічно, що це війна в край буде важкою, принесе великі втрати. Тоді багато ще не розумів, яка це небезпека. А як зрозумів, які наслідки можуть бути, і яка вірогідність там загинути, тоді і було певне хвилювання. Я налаштувався на те, якби страшно там не було, все буде добре. Розкажіть про оборону Чернігова? Ваші відчуття, переживання, що думали? Коли і де були найтяжчі бої? — Під час боїв за Чернігів наш підрозділ виконував різні завдання в різних місцях. Найбільш складним завдання було, коли наш підрозділ виставляв спостережний пункт. Між нами і противником не було більше нікого. 90% ефективності спостережного пункту – це його непомітність. Він замаскований, його завдання не видавати себе, вести спостереження за відведеною ділянкою фронту, за переміщенням противника. Ми мали відразу доповідати і надавати координати артилерії командуванню. Між нами і противником метрів 400 і нікого немає. Наш пункт був замаскований в лісопосадці, а за нею противник. Було дуже лячно, бо до того, як ми туди прибули, у сусідньому підрозділі були втрати. Там був пост, але вони видали свої позиції. Це десь за 150 метрів від нас. І снайперів боялись, ховались там, то визирали. Ховались й від безпілотників, які там часто пролітали. Це було найнебезпечніше завдання з тих, які потрібно було виконувати. Чим ви особисто відзначились у тих боях? Чим пишаєтесь? Що запам‘яталося найбільше? — Героєм себе я не вважаю, якихсь екстраординарних досягнень у мене немає, я просто виконував своє завдання. Часто мені хотілось активніше себе проявляти, робити вилазки із міста, робити якісь диверсії. Але командування ці ініціативи заборонила, справедливо вважаючи, що у більшості не достатня підготовка. Тому ми просто виконували ті завдання, які ставило нам командування. Пишаюсь я тим, що у найвідповідальніший момент я виконав свій обов’язок. Чи було розуміння і впевненість, що Чернігів вистоїть? — Впевненості, що місто вистоїть не було, але була впевненість, що я і люди, що зі мною були, будуть боротися до кінця, до останніх сил. Чому ми сильніші за росіян, чому ми їх переможемо? — Тому що ми боремось за свою землю, ми відстоюємо свою свободу. Ми маємо право на існування. Для них ця війна загарбницька. Просто, щоб заробити грошей, захопити більше земель. Ворог не такий мотивований, як той, хто бореться за свою свободу та життя. Що для вас особисто ця війна? Чому пішли воювати, яка ваша внутрішня мотивація? — Мотивація така, що я розумію, що росія прагне стерти українську націю взагалі із землі, із історії. Вони говорять, що українців не існує. Я із села і з дитинства розмовляю суржиком, але українською мовою. Вони кажуть, що нас не існує, що ми просто там «ополячені рускіє», тому наскільки страшно не було, а мені було страшно, я просто буду виконувати цей обов’язок. Зараз багато розмов про ймовірність нового наступу росіян чи білорусів з півночі. Чернігівці хвилюються, чи є нам їх чим і ким зустріти? Чи вдосталь ми їм приготували сюрпризів, чи готові до такого розвитку подій? — Розголошувати, те що я знаю не можу, а знаю я лише частину. Я можу сказати, що розвідка працює, всі переміщення на кордоні відстежується. При виникненні загрози, нашим військам є чим реагувати. Хвилюватися не варто, але готовим потрібно бути до найгіршого. Зараз вкрай мала ймовірність, що щось серйозне почнеться, але про всяк випадок тривожний рюкзак повинен бути. І наостанок продовжіть фразу: Чернігів — місто герой, тому що… — Чернігів місто герой, тому що це місто-фортеця, яке його захисники готові до останнього захищати. Джерело: 0462.ua